Программа «РазворотUA» — совместный проект информационного агентства «ГолосUA» и «Радио Эра FM».
Эфир за 15.08.2012 г. Ведущая — Оксана Ващенко.
Оксана Ващенко: Кажуть, аби зібрати цьогорічного першокласника до школи, прожиткового мінімуму на вистачає. Як ціни б’ють по кишенях батьків — це спробуємо сьогодні з’ясувати в програмі «РозворотUA».З вами Оксана Ващенко. Вітаю вас! А я вже в нашій студії вітаю наших гостей, це: Василь Маринченко — голова Всеукраїнської спілки організації багатодітних. І Світлана Полякова — провідний науковий співробітник відділу дослідження рівня життя Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України.
Ви знаєте, дуже хотілося б розібратися в цій ситуації, бо щороку ми констатуємо те, що сімейного бюджету, особливо наприкінці літа, деякі відкладають навіть кошти, аби підготувати дитину до школи, оскільки розуміють, скільки всього треба купити, і з кожним роком всі ці необхідні речі, як зошити, звичайні ручки, одяг, шкільна форма, взуття — це б’є по кишені. Яка тенденція зараз? От ви, як спеціалісти, що відзначаєте? І чи можуть тут батьки справді дозволити собі економію, чи ні?
Світлана Полякова: Які ж середні ціни на такі покупки? Вони, звичайно, коливаються в залежності від регіону, від міста. Якщо брати Київ, то дорожчі дитячі товари: і одяг, і взуття, і канцелярське приладдя, і портфелики. Тому все це буде змінюватися в залежності від того, де проживає сім’я й де будуть збирати дитину до школи.
За попередніми підрахунками, найменше, скільки має витратити сім’я, це десь 1300-1400 гривень. Це буде доволі скромний такий «портфелик школярика», з мінімальним набором усього, що потрібно до школи, з найдешевшою шкільною формою, з недорогим рюкзаком зі звичайною спинкою, хоча фахівці радять ортопедичну, зі звичайним взуттям, яке не шкіряне. То це становитиме десь приблизно тисячу триста гривень.
Далі. Якщо брати дорожче шкільне приладдя, дорожчий портфелик, скажімо, в Києві портфелик із ортопедичною спинкою коштує від п’ятисот гривень і вище, якщо купувати шкіряне взуття для дитини, купувати більш якісний імпортний шкільний одяг, то витрати будуть в середньому дві тисячі гривень, по Україні це мінімум три тисячі, й таке інше. П’ять-шість тисяч у залежності від того, що батьки хочуть купити своїй дитині.
Оксана Ващенко: Ви назвали мінімальну вартість усього шкільного набору, якщо так можна сказати, — 1300-1400 гривень. Ми можемо говорити, що це ціна за межами Києва. Де можна скупитися, якщо можна так сказати, за межами Києва, не в столиці?
Світлана Полякова: Звичайно, не в столиці. В столиці десь від двох — двох з половиною тисяч починаючи, і це на «шкільних базарах», знову ж таки. І це залежить від того, що батьки будуть купувати.
Оксана Ващенко: Якщо порівнювати з попередніми роками, динаміка цін, яка? І наскільки можемо розраховувати на вітчизняне виробництво тих товарів, які пропонують для школяра? Бо вони можуть бути і якіснішими, вони можуть бути й значно нижчими за цінами. Зараз чи проводили ви ці дослідження, або чи спостерігали за цією ситуацією?
Світлана Полякова: В середньому різниця між цінами на шкільну форму, скажімо, минулорічними і цьогорічними становить близько двадцяти відсотків. На шкільне приладдя…
Оксана Ващенко: На двадцять відсотків збільшилися ціни?
Світлана Полякова: Звичайно, відбулося зростання цін. На шкільне приладдя, знову ж таки, на 15-20 відсотків, залежно від виробника. Щодо того, імпортне чи вітчизняне купувати, то тут вибір вітчизняних, особливо шкільного приладдя, не надто великий, шкільних портфеликів немає широкого вибору, а шкільна форма є українського виробництва, і вона непоганої якості, вона стандартизована, відповідає тим стандартам, які діють в Україні стосовно одягу, дитячого одягу, стосовно складу тканини, яка використовується для пошиття шкільної форми. Ну, і як правило, продавці мають сертифікати якості на цей товар. Якщо батьки хочуть купити своїй дитині дійсно якісне, й бути в цьому впевненим, що воно якісне, то можуть при покупці вимагати сертифікат якості. Як правило, на товари імпортного виробництва дуже рідко наявні сертифікати якості у продавців, тому це теж такий момент. Але щодо ціни, то треба звернути увагу…
Оксана Ващенко: Такий момент, на який закривають очі. Дуже багато не звертають уваги, а ті, хто знають про це, рідко коли його запитують.
Світлана Полякова: Так. Те саме стосовно і шкільних портфеликів, тут теж треба дивитися, бо ціна- якість не завжди відповідає, але в основному відповідає. Бо якщо взяти портфелик за сімдесят гривен чи сто гривень, він може бути, по-перше, неякісно пофарбований, і потім дитина буде мати проблеми з одягом, бо піде дощ чи сніг, і вся ця фарба буде на верхньому одязі.
Оксана Ващенко: Це добре, якщо дитина, яку треба зібрати до школи, можливо, одна, а ще ліпше, коли їх багато, і сім’ї треба відправляти трьох, чотирьох, а, можливо, навіть п’ятьох до школи. І от тоді виходить дилема. От ваші спостереження, як це відбувається з року в рік? І чим є унікальним або особливим нинішній рік навчальний?
Василь Маринченко: Ви знаєте, унікальності особливої немає, бо подорожчання весь час відбувається. Але якщо дивитися на ціни, я хотів би по-іншому поставити питання. Справа в тому, що, виходячи з Конституції України, у нас держава соціальна.
Оксана Ващенко: І взагалі освіта має бути безплатною.
Василь Маринченко: Так. Бо все живе — живе для продовження роду. І ми всі працюємо, хочемо ми того чи не хочемо, працюємо на майбутнє, працюємо на дітей. Тобто ще за князівських часів дитинці практично всім однаково давалося практично безплатно. Тобто держава працювала на дітей, виховувала, зберігала, годувала, вчила і таке інше. Ось переді мною лежить мій проект указу Президента, тут другим пунктом його, стосовно невідкладних дій Кабінету Міністрів, записано таке…
Пропозиції такі, я читаю просто звідси: «Звільнити всіх дітей, як категорію, що не заробляє, від усіх видів сплати, які функціонують у системі житлово-комунальних послуг, освіти, охорони здоров’я, транспорту, культури і таке інше». Тобто йдеться практично про всю соціальну сферу, яка виробляє єдиний продукт — виховує людину. Якщо бракована людина, то у нас будуть усі такі негаразди, подорожчання й таке інше. А для того щоб людина була соціально корисною, приносила користь для суспільства, її потрібно виховати, напевно, таким чином, щоб вона працювала на те, щоб приносити дійсно прибуток.
Коли я ще був головою Дитячого фонду «Союзу Аліханов», то я тоді вже робив розрахунки, якщо виховати нормальну людину, відняти те, що вона заробляє за все життя, на виховання, на пенсію й таке інше, то вона приносить чистого прибутку в межах 450-550 тисяч доларів державі. Це чистий прибуток від виховання. Бо сім’я — це є виробництво, яка виробляє єдиний продукт. Якщо продукт добрий, то прибуток є.
Очевидно, що таке основне питання, як діти, а права в усіх дітей однакові мають бути, але, на жаль, можливості зате різні в усіх, не залежно від того, одна чи більше, але умови різні. Буває, що у нас і депутати є багатодітні, і керівники держави і таке інше.
Оксана Ващенко: Щодо можливості, справді, сімей можна погодитися однозначно. І в школі це дуже видно, наприклад, по одягу, в якому ходять діти, якими зошитами вони користуються, з якими портфелями та рюкзаками вони ходять. Це все дуже видно, і, очевидно, воно дітей не робить однаковими, як це було колись, можливо, з точки зору освітнього процесу, це було доцільно й це було правильно. І в психологічному плані дитина себе почуває комфортніше і, можливо, бореться за знання, а не за те, в чому ж мені завтра піти до школи.
Василь Маринченко: Я думаю, що тут, очевидно, непогано було б, коли діти йдуть у школу… Перед тим, коли вони підуть до школи навчатися, щоб у них був, так би мовити, «джентльменський набір» для всіх однаковий.
Оксана Ващенко: Тобто, ви вважаєте, що цей «джентльменський набір» мала би забезпечити держава кожному з першого по десятий класи, по одинадцятий, чи тільки для першого класу? />
Василь Маринченко: Те, що необхідно для отримання освіти, наприклад, підручники, те ж канцелярське приладдя, якась мінімальна навіть і форма. Це непогано, коли діти ходили б однакові, не сильно виділяли, тому що існує така штука, як заздрість. І це ще в Біблії написано, що людина хоче більшого, якщо в когось щось є, і вона тягнеться, й хоче теж це придбати.
Оксана Ващенко: А от як багатодітні сім’ї зараз викручуються, умовно кажучи, виходячи з тієї ситуації, яка існує в нашій державі, і які ціни, яка забезпеченість цих родин?
Василь Маринченко: Я вам скажу, що викручуються. Один зі способів викручуватися, як ви кажете, це передають, діляться тим, у кого що було. Та сама гуманітарні допомога, ті речі, наприклад. Нещодавно було в Леоніда Михайловича Новохатька засідання з багатодітними, й було прийнято рішення про створення при нашій організації речового обмінного пункту. Тобто речі, які вийшли зі вжитку, або не потрібні одним, їх потребують інші сім’ї. Тобто у такий спосіб. І раніше існував такий спосіб, коли обмінювалися, або передавали, або просто давали. Тобто сім’ї обмінюються. Більше дітей, більше кумів і таке інше, які теж допомагають таким сім’ям.
Оксана Ващенко: Але роль держава не те що недостатня, а взагалі відсутня на даний момент.
Василь Маринченко: Практично так. Ви знаєте, у нас поки що соціальна сфера взагалі є залишковою, це й освіта, це й культура, це охорона здоров’я. Хоча я вважаю, і про це я прем’єр-міністру теж говорив, чітко відомо, скільки, наприклад, плюс-мінус народиться наступного року дітей, скільки буде хлопчиків і дівчаток, і можна прорахувати, скільки їм потрібно одежі, скільки харчування, якого і таке інше. І це можна було би планувати.
Тобто не виробляти… Наприклад, я захотів щось сьогодні випустити, я випустив, а воно нікому не потрібне або потрібне одній людині. А так мінімальний оцей «кошик споживача», в тому числі й дитині, повинен бути забезпечений державою, тоді діти не будуть думати про хліб насущний, як кажуть, а будуть дійсно займатися наукою, освітою, культурою і таке інше. Тобто вони повинні вчитися, а не думати про те, де ще підробити й таке інше.
Оксана Ващенко: Але, ви знаєте, от ви говорите про це, але в принципі так же й було. Діти не були змушені шукати «хліб насущний» і батьки не думали, скільки грошей треба зараз дати на сніданки своїй дитині. Так було. Тобто при тій системі, яка фактично зруйнована зараз. Чи реально її відродити? Бо казали, що наша освітня система найліпша була взагалі не лише в Європі. І її визнавати, оскільки всі люди, які виходили після вищих навчальних закладів, це були люди з достойним рівнем освіти.
Василь Маринченко: Ви ж бачите, спрацювала система «разрушить до основания»… Зруйнували, як і Інтернаціоналі. А потім що? — А что делать? — питання стоїть знову ж таки. Тобто, якось у нашій державі, на жаль, немає стратегії або стратегів, які б планувати набагато вперед, не на рік, п’ятирічку, а на десятиріччя. А що ми будуємо, для кого ми будуємо?
Ясно, що ми живемо для дітей. Хочемо ми того чи не хочемо, але наше майбутнє — це діти. У нас кругом написано так. Хоча мені говорили, що діти — це не майбутнє, а це вже те, що є. А те, що буде, ось на те треба працювати. Тобто ситуацію треба передбачувати. На жаль, для водіїв у Правилах дорожнього руху є таке, щоб передбачувати ситуацію на дорозі, а от у політиків наших немає такого, щоб передбачити, що буде після того, як я зроблю або не зроблю щось. І, на жаль, це залежить ще від того, хто нами керує.
Оксана Ващенко: А що вам сказали? Я почула, що ви зустрічали в грудні й усе. А логічно було б, якби ви зустрілися з представниками влади, можливо, десь у червні, в липні, перед вереснем…
Василь Маринченко: А буде, буде. Буде на наступний рік двадцять років нашій організації, вже тут у мене лежать заходи уряду.
Оксана Ващенко: Тобто вже тільки наступного року вас приймуть?
Василь Маринченко: Ні, я весь час відправляю документи. Ось, наприклад, ми зробили великий — повністю від «Царя Гороха» — аналіз законів, які стосувалися взагалі дітей, і був прийнятий закон «Про зміни до деяких законодавчих актів стосовно соціального захисту багатодітних сімей», і там передбачається по освіті, по проїзду, по комунальним сферам і таке інше. На жаль, він на рік пізніше вступив у силу, через те, що, як не крути, БЮТ за нього не проголосував, і тоді Литвин двічі ставив у порядок денний Верховної Ради. І коли вже подумали: «А що ж ми робимо?»
Тобто депутати у Верховній Раді, на жаль, займаються більше бізнесом, аніж займаються проблемами, які дійсно треба вирішувати. Тобто у Верховній Раді повинні бути люди, які вміють проблему в букву закону вкласти.
Оксана Ващенко: Але якщо подивитися, коли вже дитина прийшла до школи, є проблема із забезпеченням шкіл підручниками? Хоча вже відзвітувало міністерство, що надрукували необхідну кількість, усі забезпечені. Але те, що відбувається, скажімо, у сільських школах, це далеко, всім відомо, до ідеалу. Зараз звітують про те, що комп’ютеризована така-то кількість шкіл, але насправді, можливо, навіть не комп’ютер тій школі потрібен, а потрібна саме книжка, підручник не за такою ціною дорогою. І ця проблема купування підручників для дітей, зараз на якому рівні? І які пропозиції, скажімо, у вашого інституту є, щоб удосконалити цю систему? Систему постійного купування або навіть видання підручників — скільки потрібно, щоб їх було?
Світлана Полякова: Я би хотіла ще прокоментувати стосовно шкільної форми. Навряд чи в сьогоднішній ситуації наша держава буде спроможна закупити шкільну форму для школярів. Адже і колишня соціалістична держава цього не забезпечувала — купували шкільну форму, купували шкільні приладдя, канцелярські товари, рюкзаки, спортивні костюми…
Оксана Ващенко: Так, але тільки скільки вони тоді коштували? Який відсоток від сімейного бюджету? Це була величезна різниця.
Світлана Полякова: Так, звичайно. Але ж це, мабуть, не зовсім реальне завдання для держави. Інше питання, і, мабуть, за це треба подякувати, що ввели цю шкільну форму. Тому що коли був раніше період, коли форми не було, і тоді взагалі в школах була катастрофа. Діти, особливо старших класів, настільки відрізнялися за тим, як вони одягнуті, в чому вони ходять до школи, які портфелі вони носять, сумки, рюкзаки й таке інше, то зараз трошки краще, є шкільна форма.
Але учні знайшли інший спосіб вирізнитися, це мобільні телефони, наприклад, взуття тощо. Тобто ті речі, які не можна ні заборонити носити до школи, ні всім придбати і сказати, що от має бути така модель, а не інша. Як, скажімо, шкільна форма має бути зелена, а не синя. Це щодо шкільної форми.
Василь Маринченко: Я хотів би добавити, до речі, щодо того, що держава не спроможна. Спроможна. В принципі була в 1996 році ще всеукраїнська нарада економістів і я на тій нараді виступав, знаючи цю ситуацію ще тоді, перша пропозиція стояла заснувати Державний фонд підтримки дітей і сім’ї, взагалі, так як Пенсійний фонд. Тобто на цей фонд повинні йти відрахування, і з якого можна було оплачувати й ті самі підручники, і форму, й усе те, що необхідно для школи. Тобто це мало бути цільове призначення для дітей і тоді б не було такої великої різниці. На жаль, це так і залишилося. З 1996 року вже пройшло багато років.
Хоча я і першому президенту вручав свою грамоту, й іншим. У мене тут записано на цій грамоті, що «Держава — це система створення умов продовження роду, і виховання людини». Тобто умови мають бути. А умови — це економіка. А у нас поки що пріоритет надається економіці, тому ми гвинтиками залишаємося в цій системі. І нас усе кажуть, що немає і немає…
Оксана Ващенко: І то не зрозуміло, які пріоритети в цій економіці, можна ще дуже довго дискутувати.
Василь Маринченко: Можна.
Оксана Ващенко: Ви говорите про те, що є атрибути сьогоднішнього світу. Так, ніхто не запрошує повертатися кудись, історія ніколи не повторюється і система, яка втрачена, її треба вже піднімати з нуля, можливо, щось найліпше взяти й відновити, щось адаптувати до того, що вже є в двадцять першому столітті. Є мобільні телефони, зв’язок мобільний існує, є iPad, з якими діти ходять, є комп’ютери різних модифікацій. А от як ви радите, можливо, в межах школи ці атрибути треба залишати вдома чи навпаки, ними треба користуватися? Чи це, скоріше, робота для психологів, які мають працювати в школах із дітьми й говорити про те, що не цим хизуються, а хизуються в цьому світі чимось іншим? Тобто що це має бути?
Світлана Полякова: Я вважаю, що це більше проблема не дітей, а батьків. Все ж такі ці телефони, iPad тощо купують батьки дітям і дозволяють їх брати до школи. Звичайно, зараз педагоги скаржаться на те, що діти навіть на уроках користуються — або виходять з уроків, або прямо на уроках розмовляють, і розмовляють з батьками по телефону. Але ж батьки знають, що у дитини йдуть уроки, то для чого ж телефонувати саме в цей час?
Щодо обмежень, то навряд чи колись обмеження давали гарні результати. В основному гарні результати дає зацікавленість. А що можна зробити для того, щоб зацікавити дитину прийти до школи за знаннями, а не прийти похизуватися речами, які у неї є. проблема, вже говорили тут, сільської школи постає дійсно дуже гостро. І навіть не стільки в підручниках, адже підручники отримують, якщо не до першого вересня, то до першого жовтня більшість шкіл.
Оксана Ващенко: Або до першого грудня…
Світлана Полякова: Ну, до першого грудня це коли переходили на іншу систему.
Оксана Ващенко: Продовжуючи про сільську школу, буквально дуже коротко, бо вже є дзвінок і щоб ми не тримали дуже довго нашого слухача. Так, проблема сільської школи однозначно існує. І в продовження того, що ви сказали, що і вчителів немає, про які комп’ютери ми говоримо?
Світлана Полякова: Так, проблема сільської школи сьогодні не стільки в забезпеченні підручниками та комп’ютеризацією, скільки у забезпеченні вчителями-предметниками. Не секрет, що молодь, яка має освіту вчителя, не хоче їхати в село. Хоча в достатній кількості випускається сьогодні педагогів і можна було б забезпечити всі школи педагогами-предметниками.
Але молодь не хоче їхати в село. Чому? Тому що немає, по-перше, житла. По-друге, немає інфраструктури на селі, яка б забезпечила їм такий самий рівень життя, якість такого життя, як у місті. Ну, і по-третє, заробітна плата. Заробітна плата педагога-початківця, який не має педагогічного стажу, який не має звань, лише трошечки вища, ніж мінімальна. Оце проблеми сільської школи. А підручники… Не така вже велика питома вага витрат на підручники, в основному вони не купуються, купуються робочі зошити, для першокласників особливо купуються карти, атласи. В принципі те, що купувалося й завжди.
Оксана Ващенко: Будь ласка, хто з нами на зв’язку? Говоріть, будь ласка.
Слухач: Дмитро Олександрович, Сумська область. У мене до пані гості таке запитання. Ви знаєте, що Міністерство освіти та науки порушує закони? В чому? Я вам зараз конкретно скажу. Що з дітей беруть за підручники, за ремонт школи, а це вже порушення вимог, скажімо, міністерством освіти. Дайте мені відповідь. Ви знаєте самі, що це вже корупція.
Оксана Ващенко: Дякую. Ну, скажімо, такі факти мають місце поодинокі, не поодинокі, кожен із батьків до цього по-різному ставиться. Але якщо немає у школи грошей, а дитину треба відправляти в пофарбований, світлий клас, звичайно, хто може, на це здає гроші. Як сприймає організація багатодітних сімей це? Наскільки часто зустрічаються такі прохання або пропозиції внести кошти на фонди якісь, або, я не знаю, ще не щось? І як треба на це реагувати?
Василь Маринченко: В знаєте, справа в тому, що школа дійсно знаходиться в такому становищі, що вчителі змушені разом із батьками з цієї ситуації виходити. І вся біда в тому, що не через це… Корупція є, звичайно і закон протидії корупції існує в державі. Але справа не в цьому, справа в тому, що така ситуація, яка призводить до корупції, створена штучно. Тобто залишковим фінансуванням освіти взагалі, культури, науки і таке інше. Те, про що я говорив. Якби зразу фінансування було на належному рівні, я вважаю, що не було би таких поборів, різних фондів створювати тощо. А сама система освіти створена так, що вона змушена, на жаль, користуватися таким способом, щоб можна було і відремонтувати той же клас, і придбати те, що необхідно для навчання.
Багатодітним сім’ям трошки складніше доводиться через те, що доводиться не тільки за одну дитину, а й за інших здавати кошти в ці фонди і таке інше. І тут не завжди, на жаль, враховується, сім’я велика, чи невелика. У мене самого п’ятеро дітей і я знаю, як це все відбувалося, і зараз відбувається, на жаль. Тому тут починати треба… Як кажуть, що «риба починає псуватися з голови», то починати треба навіть не з міністра освіти, а з того рядка в бюджеті, а держбюджет на наступний буде прийматися Верховною Радою через пару місяців. І там уже повинно бути закладено, що дійсно школа, освіта, а тим більше культура, повинні фінансуватися не по залишковому принципу, а на такому рівні, який би гарантував відсутність цих усіх поборів і таке інше. Бо це штучно створена система, яка спонукає до цих поборів.
Оксана Ващенко: Є у нас ще дзвінок. Слухаємо вас. Добрий день!
Слухач: Меня зовут Вячеслав, город Киев. Вы правильно сказали, что сегодня действительно в Киеве цены очень огромные. И в принципе самый младший у меня не первоклассник, он идет уже в пятый класс. Но я хочу дать просто такой совет, как мы сделали. Супруга просто по интернету нашла сайт, по-моему, он idn называется, где продаются вещи с Америки новые. И там идут распродажи. Вот мы заказали и уже получили практически костюм: двое брюк, жилетка и пиджак. Великолепное качество и всего двадцать долларов стоит. За семь долларов купили прекрасный рюкзак. И там доставка вплоть до любого села, любого почтового отделения и стоит буквально десять процентов от суммы заказа, или пять процентов.
Оксана Ващенко: Тобто ви знайшли рецепт, яким чином можна заощадити ваш бюджет?
Слухач: Да. Я, конечно, не против нашей продукции. Но просто ценовая политика… Если бы я, конечно, зарабатывал достаточно, и мог покупать, скажем, на Крещатике, или даже на наших базарах, где качество, абсолютно, скажем так, подгулявшее. Китайское, конечно, не хочется, потому что это все-таки ребенок. А там прекрасные вещи, американские. И тем более, сейчас там скидки такие перед именно сентябрем.
Оксана Ващенко: Дякуємо. Дякуємо вам за те, що долучилися до нашої розмови, розповіли таку коротеньку історію. Але, ви знаєте, стосовно того, яка ціна шкільної форми нашого виробництва, і чому вітчизняних товарів такий малий відсоток на українському ринку і вони занадто дорогі? Це питання зовсім окреме, але теж має місце. Фантастика, форму для школярів, хтось навіть з експертів казав, і це звучало в нашій інформаційній агенції «ГолосUA», що лише десь двадцять відсотків шиють на українських фабриках. Невже шкільну форму людям, які у нас споконвічно цим займалися, треба мати, не знаю, які знання для того, щоб хоча би цей ланцюжок зробити, здешевити і зробити додаткові робочі місця? В чому тут проблема?
Василь Маринченко: Ну, проблеми, знову ж таки, починаються зверху. Справа в тому, що діти тих великих панів, які сьогодні при владі, або керують, для них ця форма не має ціни такої, яку вона становить для малозабезпечених взагалі, не тільки для багатодітних. Тому що є й батьки-одинаки, матері-одиначки, які виховують самі дітей, і вони не в кращому становищі, на жаль. І вони не відчувають, як кажуть, «ситий голодного не розуміє». А тут повинно бути саме держзамовлення на шкільні форми й на все інше. Тобто в бюджеті повинна бути конкретна стаття видатків. Якщо це місцевий бюджет, то Київ, наприклад, міг теж закласти хоча би для дітей киян, оскільки столиця найбагатше місто на сьогодні в Україні, і можна було. Бо десь двадцять відсотків бюджету державного відраховує столиця.
Оксана Ващенко: До якого часу, скажімо, було передбачено якісь асигнування, особливо для багатодітних сімей, малозабезпечених родин, щоб вони мали можливість якимось чином заощадити? Тобто скільки це становило десять років тому, п'ятнадцять років тому в цій статті було? Чи, скажімо, викинули її, й усе, забули?
Василь Маринченко: Ви знаєте, воно якось виродилося само…
Оксана Ващенко: Як принцип, так?
Василь Маринченко: Так. Коли незалежність ми здобули, то воно ще так функціонувало, але потім управлінці займалися більше політикою, або політиканством більше, ніж займалися тим, щоб розбудовувати державу. Адже Україна була однієї з найбагатших республік у Радянському Союзі. І від цього нікуди не дінешся, тут і ресурси, притому, як кажуть, не тільки військовий комплекс, ВПК брати, а й інші галузі, то одягалася держава, як говорять…
Оксана Ващенко: З голочки…
Василь Маринченко: З заходу починалося, тобто все краще було тут — на заході Союзу.
Оксана Ващенко: Підбиваючи підсумок нашої розмови, яким чином можна все-таки поліпшити цю ситуацію? Буквально кілька рецептів, якщо ви можете назвати їх.
Світлана Полякова: Для батьків перше, як можна зекономити, це скласти список того, що необхідно купити. Звичайно, краще купувати частинами, тоді це не буде так накладно для сімейного бюджету.
Оксана Ващенко: Не побачите всю суму одразу, а потім порахуєте?..
Світлана Полякова: Ні, ні. В середньому витрати пересічної української сім’ї на харчування становлять 53-54 відсотки в залежності від того, яка це сім’я. Тобто половину витрат йде на харчування, віднімаємо ще десять відсотків на оплату житлово-комунальних послуг, це вже шістдесят відсотків, якщо тільки поточними доходами обмежуватися. От сьогодні треба вже купити, значить, у серпні…
Оксана Ващенко: Це добре, якщо послуги ЖКГ становлять десять відсотків від доходу сім’ї…
Світлана Полякова: Це в середньому. Це середні такі цифри.
Оксана Ващенко: Це в ідеалі. А насправді буває зовсім по-іншому.
Світлана Полякова: Звичайно.
Оксана Ващенко: Поки що ставимо три крапки. Повернемося до цієї розмови очевидно у вересні. Дякуємо вам, що були в програмі «Разворот UA». Маємо завершувати.