Тетяна Хмельницька: Мої вітання, хто зараз на хвилі «Радіо Ера FM»! Перед мікрофоном Тетяна Хмельницька. Ласкаво прошу на програму «РозворотUA». Нагадаю, що «РозворотUA» — спільний проект «Радіо Ера FM» та інформаційного агентства «ГолосUA».
Отже, давайте про проблеми будемо говорити вголос. І ми продовжуємо обговорювати актуальні питання сьогодення. У нас сьогодні на порядку денному соціально-економічне становище жінок в Україні, їхні проблеми та їхні надії. В нашій студії прямо зараз Наталія Пархоменко — голова Київської асоціації багатодітних сімей. І ми розраховуємо на те, що до нашої студії приєднається за декілька хвилин Катерина Левченко — президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна».
Отже, 8 Березня, як його лишень не називали: і Міжнародний день жінок-робітниць, і Міжнародний жіночий день, і Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир, і наостанок — святом весни, жінки та кохання. От за що боролися і що маємо на сьогодні? І чи хочемо тепер того, за що боролися? Я запитую у вас, пані Наталіє.
Наталія Пархоменко: Я могу сказать одно, что праздник этот не только женщин, это праздник и наших любимых мужчин, потому что они с нами рьяно его празднуют. Но в любом случае, конечно, женщины в этот день себя чувствуют королевами. Ничего другого я сказать не могу. То, что у нас есть свои обязанности, от которых мы никогда не отказываемся, они с нами остаются, все равно мы делаем все так, как всегда делаем в будничной жизни.
Тетяна Хмельницька: Отже, давайте тоді з вами торкнемося іншого боку. Для того, щоб бути не лише в конкретний день жінкою, королевою, а почувати себе гідною щодня у двадцять першому столітті, чого, як ви вважаєте, взагалі нашому суспільству на сьогоднішній день не вистачає?
Наталія Пархоменко: Вообще-то, я считаю, что прежде всего в обществе нашим не хватает уважения к самой семье, к семье как понятию. Вот с этого, наверное, все и начинается. Это самое главное, потому что, если мы в семье как-то сами себя уважаем, то государство семью не уважает. И это вот конкретно по многодетным семьям я вижу каждый день и уже на протяжении двадцати одного года. Сколько мы не ходили, не просили, не буду говорить, что мы унижались, потому что у нас все-таки есть достоинство, но в ответ мы все делаем сами, помощи от государства здесь нет. Если какие-то социальные проекты и существуют, то опять-таки все упирается в то, что в бюджете что-то не заложено, чего-то не хватает.
Тетяна Хмельницька: Якщо ми говоримо про тих сміливих, про ті сміливі сім’ї, скажімо так, які готові морально та матеріально мати багато дітей і про жінку в такій сім’ї, то як би ви описали ситуацію в Україні?
Наталія Пархоменко: Вообще-то, вы знаете, тут очень много аспектов, потому что, как говорится, иметь много детей никто никому не запрещал. Но при этом каждая женщина должна чувствовать, в состоянии ли она этим детям дать все то, что имеет любой ребенок в другой семье, где один или двое детей. Вот сможет ли она троим, четверым, пятерым детям дать все то, чтобы этот ребенок ей потом не сказал: «Мама, а зачем ты меня рожала?» Мы же часто в коридорах нашей власти слышим? «А зачем вы их столько нарожали?!»
Есть у нас семьи, можно сказать, даже не приличные, а порядочные семьи, которыми гордятся многие и от которых приятно действительно на душе становится. Они ни у кого ничего не просят. Редко когда они просят, но там дети и воспитанные, и внимательные, и помогают матери, и отцу помогают. То есть там семья вся работает вместе.
Тетяна Хмельницька: Добре. А наскільки таке-от, скажімо, духовно-матеріальне благополуччя залежить у родині від жінки?
Наталія Пархоменко: Вообще-то очень многое зависит. Прежде всего, любовь.
Тетяна Хмельницька: І залежить за якої умови, якщо чоловік заробляє гроші?
Наталія Пархоменко: Эта женщина должна быть мастерицей на все руки. То есть она должна создать вот то родовое гнездо, куда хотелось бы всегда возвращаться. Потому что, вы понимаете, все дело в том, что муж зарабатывает — это прекрасно. Но мама как белка в колесе целый день крутится, то есть, у нее нет времени, о чем-либо другом даже думать. Вот говорят: утром встала, халат одела и до вечера, и только ложась спать, этот халат сняла. Потому что мы все женщины, и в каждой из нас, у кого-то в большей степени развито это чувство материнства, у кого-то в меньшей степени. И, как говорится, чтобы сказать, что ты можешь иметь много детей, а ты не можешь… Так нельзя говорить, потому что каждый ребенок — это индивидуальность, и к каждому ребенку нужно найти подход. А для этого мать психологом должна быть, чтобы с каждым ребенком найти вот тот контакт. А когда контакта у родителей не получается, тогда мы видим, например, программу на СТБ «Милая, мы убиваем своих детей»…
Тетяна Хмельницька: Добре. Пані Наталіє, я хотіла би повернути до такого аспекту. Звичайно, діти — це прекрасно, і коли їх багато, то це теж дуже добре, можна лише порадіти за ці сім’ї, якщо вони справляються з вихованням і вони дійсно народили цих дітей, тому що вони готові вкласти в них і душу, і серце. Але часто, якщо взяти до уваги ту ситуацію, яку ви описали, то не кожна жінка готова в халаті пробути з ранку до вечора і забути про себе заради того, щоб доглядати за дітьми. Оскільки ми пообіцяли слухачам, що будемо сьогодні говорити про соціально-економічне становище жінок, про те, на що вони надіються, на що вони розраховують, то невже про амбіції в такому випадку, якщо ти мама та ще й багатодітна, варто забути?
Наталія Пархоменко: Я вам скажу, что очень многие многодетные семьи вообще не рассчитывают на помощь государства, потому что, собственно говоря, они справляются своими усилиями, сами крутятся, на двух-трех работах папы в основном работают, мамы тоже. Есть такие мамы у нас героические, что работают, независимо от того, что у них пять детей или десять детей в семье. Четырнадцать или пятнадцать, и так далее, они все равно продолжают работать. И, конечно, они остаются…
Быть только в доме это нереально, потому что женщина очень быстро теряет свою ролевую значимость в семье, потому что она должна быть в курсе всех событий. И естественно, вот вы говорите о социальной политике, для того, чтобы опять же этих детей куда-то пристроить, в те же кружки, за это все надо платить и везде. А для того, чтобы дети не отрывались от общества, ходили в детские садики, если со школой проблем нет, там обязаны взять ребенка, то в садик нужно заплатить деньги, благотворительный взнос сделать, чтобы ребенка устроить в садик. И суммы, конечно, варьируются там разные, начиная от пятисот гривен и выше. Ну, могут для многодетных сделать скидку в двести гривен, могут. Но опять-таки…
Тетяна Хмельницька: Але це знижка, а не те, що вони взагалі позбавляються від оплати.
Наталія Пархоменко: Естественно. От оплаты никто никогда никого не освобождает. И вот мамам, конечно, приходится крутиться. Естественно, ей лучше заплатить этих двести гривен и знать, что ребенок будет присмотрен, она будет работать и зарабатывать деньги для того же, чтобы ее дети могли посещать различные кружки, развиваться всесторонне, посещать кружки танцевальные, изобразительного искусства. Это все от мам зависит.
Но, вы знаете, собственно говоря, мне очень многие мамы говорят, что мы даже от всеобуча не хотим ничего получать, потому что дети там себя чувствуют не очень хорошо. Собственно и в школах… Вот о чем я в самом начале сказала, что когда изменится отношение государства к многодетной семье, и в семьях в целом, может быть, тогда у нас изменится все остальное общество. Потому, что государство должно, прежде всего, говорить о том, что семья — не просто ячейка общества, а семья — во главе стола. Потому что, если у нас не будет многодетных семей, если в каждой семье будет от силы один ребенок, будем говорить так: мы потихоньку вымрем все.
Тетяна Хмельницька: Скажіть будь ласка, у мене якби є цікавий портрет, який уже підготували журналісти, але я хотіла б від вас, пані Наталіє, почути, яким ви бачите портрет сучасної українки? Незалежно від вікової категорії, портрет сучасної громадянки України — українки.
Наталія Пархоменко: Буду сразу говорить, что это не девяносто на шестьдесят на девяносто, это однозначно. Женщина украинская всегда славилась тем, что она в теле, что она прекрасна, что она умна… Как говорится, если у женщины есть ум, все остальное тоже приложится. И вообще красота женщины в ее глазах.
Тетяна Хмельницька: Ні, ну якщо розум є, це не обов’язково, що все прикладеться, тому що характерна риса для жінок, мені здається, що якщо ти не маєш хитрості, не маєш інтуїції, якби відчуття, і мати розум…
Наталія Пархоменко: Но ведь ум же тоже просто так не бывает, то есть все заложено в это понятие ума.
Тетяна Хмельницька: Портрет сучасної українки, який підготували на базі даних Державної служби статистики України журналісти журналу «Weekly.ua». Отже, що у них вийшло? Вийшло так, що за результатами дослідження українська жінка стрімко старіє, зараз середній вік української жінки — це майже сорок три роки. На зорі незалежності, пише журнал, цей показник не перевищував тридцяти восьми років.
Далі, уперше заміж українки виходять найчастіше у двадцять — двадцять чотири роки і кожна жінка в Україні народжує одну, в середньому, звичайно ж, одну-дві дитини. Кожна четверта — має вищу освіту і середня тривалість життя у нас — майже сімдесят п’ять років, у той час як у чоловіків, лише шістдесят чотири. І вмирають наші жінки здебільшого від серцевих захворювань і раку.
Отже, далі, якщо взяти пенітенціарну службу, лише кожен двадцять п’ятий в’язень жінка. У жінок набагато менша схильність до суїциду, ніж у чоловіків. А найкритичніші вікові групи — це тридцять п’ять-тридцять чотири роки, на шість самогубств чоловіків припадає одне жіноче. В українській армії служать і працюють п’ятдесят тисяч жінок, серед жінок військовослужбовців вісім відсотків — офіцери і вісімдесят дев’ять — жінки, які проходять військову службу за контрактом. Як вам такий портрет, пані Наталіє.
Наталія Пархоменко: Вообще-то я согласна с таким, как говорится, портретом, потому что… Вы говорите женщины в сорок три года стареют, да мы, кажется, раньше стареем, потому что, это по отношению, будем говорить, к обществу.
Тетяна Хмельницька: Це середній вік узяли.
Наталія Пархоменко: Середній вік, потому что женщина в сорок лет никакому работодателю уже не интересна. Вот и все. А если женщина в сорок лет уже неинтересна, значит, женщина уже старухой себя чувствует, вот и все. То есть, она уже начинает думать, она уже даже не по своей профессии будет искать себе работу, а лишь бы куда-нибудь устроиться, чтобы все-таки оставаться на плаву.
Тетяна Хмельницька: Добре. Як ви,- цікаво було б теж вашу думку почути, — чи доцільним є законодавче визначення квот представництва жінок в органах державної влади, як ви думаєте?
Наталія Пархоменко: Это дискриминация! Я по-другом это не назову…
Тетяна Хмельницька: Квоти самі, чи сама присутність жінок?
Наталія Пархоменко: Я считаю, что вообще квот никаких не должно быть. Почему все считают, что мужчины умнее женщин, вот почему?! Но ведь практически, если так разобраться, он хозяин в доме, да, никто с этим не спорит, потому что мужчина все-таки больше в состоянии заработать денег и большие тяжести перенести, и, как говориться, он сильнее нас. Но вот по части умения лавировать в обществе, мне кажется, женщина все-таки получше с этим справится. Потому что папа ведь редко с детьми общается, а подстроиться под характер ребенка, тут, как говорится, женщина как бог на море лавирует и прекрасно справляется с этими обязанностями. Поэтому есть… Очень даже смешно, что каждый раз, когда выборы идут, в нашем избирательном составе пять женщин и они в первом составе идут, а кто-то, как говорится, хвалится, что у нас еще больше — это смешно.
Тетяна Хмельницька: Добре, давайте тоді з вами охарактеризуємо, от ваше бачення можливості кар’єрного зростання в Україні для жінки? Кар’єрні перспективи в контексті звичайно ж того, що, можливо, хтось хоче…
Наталія Пархоменко: Очень сложные. Вы знаете, если женщина пойдет в карьеру, то практически тогда полностью надо забывать о семье, хоть я в этом, отчасти, и противоречу себе. Но опять-таки, если рядом надежное плечо, дети уже немножко подросли, уже в состоянии сами давать что-то. Но ведь вы сами видели статистику, что практически молодые женщины вначале делают карьеру, то есть — фундамент, а потому только начинают думать о семье, о детях. Если раньше, в советские времена, девочки выходили замуж в восемнадцать-девятнадцать-двадцать лет, то есть, в двадцать один у них уже детки были, то сейчас «старые» первородящие практически лидируют. После тридцати лет, в основном, сейчас начали рожать.
Тетяна Хмельницька: До речі, якщо ми говоримо вже про політику і про кар’єру … Хто цікавиться політикою, знає однозначно, що зараз усі намагаються привітати напередодні свята весни, краси і жінки з Восьмим березня. І всі політики, і високопосадовці намагаються привітати і пригадати взагалі всі досягнення жінок, жіночої половини людства, і привітати, побажати всього найкращого. Ну, от і спікер повідомив, коли порівнював взагалі як би тенденції, що в сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття жінки в парламенті становили близько сорока відсотків загальної кількості депутатів, а в чинному скликанні — менше, ніж вісім відсотків. Але, на його думку, представництво жінок в органах влади скорочується залежно від рівня влади. Отже, ніхто не буде заперечувати той факт, що у Верховній Раді є законопроекти, в яких визначаються квоти щодо представництва жінок в органах державної влади.
Ну що ж, пані Наталіє, ми з вами охарактеризуємо з вами зараз і це, але я запрошую до спілкування… не встигає до нашої студії долучитися безпосередньо Катерина Левченко — президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна», тому вона у нас з’являється на прямому телефонному зв’язку. Пані Катерино, мої вам вітання!
Катерина Левченко: Добрий день!
Тетяна Хмельницька: Пані Катерино, ми тут з пані Наталею вже обговорили деякі нюанси про ролі, соціально-економічне становище жінок в Україні, хотілося б почути вашу точку зору. Зокрема, ми зупинилися на обговоренні порівняння спікера, який зазначив, що у сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття у парламенті було близько сорока відсотків жінок, а зараз — у нас лише вісім. Як ви бачите ситуацію?
Катерина Левченко: Ви знаєте, на відміну від спікера, я не думаю, що це нормальна ситуація. І оскільки обговорювалося питання, в тому числі, й квотування, хочу сказати, що квотування це є той механізм, який пропонується ратифікованою ще у вісімдесятому році Конвенцією по ліквідації дискримінації щодо жінок. І більшість європейських країн, які є демократичними, які ми називаємо демократичними, ввели у себе різні системи квотування, вважаючи, що це є тимчасові спеціальні заходи, як визначається в Конвенції ООН по ліквідації дискримінації щодо жінок. Тож, думаю, що це має бути зроблено і в Україні для того, щоб дійсно був підвищений цей відсоток.
Але з іншого боку, хочу сказати, що проблема не лише в так званому статевому представництві у Верховній Раді та в інших органах влади, а в тому, як піднімається питання, в тому числі прав жінок, яким чином розглядаються соціальні питання, яким чином влада взагалі дивиться на проблеми, які є у сфері гендерної рівності. І ми знаємо багато прикладів чоловіків, які дуже послідовно захищають права жінок, будучи на високих посадах, щоправда більшість таких прикладів не з української політики.
Тетяна Хмельницька: Я думала, ви зараз назвете яскраві приклади імен цих чоловіків, які захищають права жінок саме в Україні, а ви кажете, що вони за кордоном.
Пані Катерино, я до вас поставлю також наступне запитання, ми з пані Наталею уже частково поспілкувалися. В чому ви бачите основні якби проблеми і питання, які на сьогоднішній день потрібно вирішити у полі співпраці чоловік-жінка в Україні?
Катерина Левченко: Проблем дуже багато, але потрібно дивитися, мабуть, у корінь, а корінь — це є економіка, корінь — це є наша робота, це сфера зайнятості, й дивитися на проблему співвідношення заробітної плати жінок і чоловіків, дивитися на проблему охорони праці жінок і чоловіків, у чому зацікавлені обидві статі, на проблеми з удосконалення соціального страхування, яка є дуже важливою. І впроваджувати такі закони, які б допомагали обом батькам одночасно або по черзі доглядати за дітьми. Дуже важливо, щоб була вдосконалена податкова система, тому що завдяки малому бізнесу сьогодні виживають мільйони українських сімей — як чоловіків так і жінок. І це є дуже важливим, і про це не потрібно забувати, що в основі всього, в основі благополуччя родини лежить, в тому числі, й матеріальне благополуччя.
Також дуже серйозною проблемою, якою займається «Ла Страда» багато років, це є проблема попередження насильства в сім’ї, і це також тема для співпраці. Хоча, ми говоримо про те, що один член родини скоює насильство проти іншого, але ми дуже добре розуміємо, що в більшості випадків сім’я хоче залишитися сім’єю. Й тому потрібна зміна поведінки, потрібний пошук взаєморозуміння, і потрібно, щоб обидва члена сім’ї, і чоловік і жінка, знаходили такі шляхи для цього.
Тетяна Хмельницька: Ви знаєте, в контексті нашого спілкування я приведу цитату директора національного демократичного інституту Христини Вілфор, яка підкреслила, що Україна не може бути демократичною державою доти, доки вона не подбає про становище жінок у суспільстві. Далі цитата: «Ви не можете бути демократичною країною, якщо у вас так мало жінок у структурах влади. Необхідно змінити ставлення до жінок політикам. Необхідно працювати, щоб включити жінок в партійне життя, тим більше, що дві третіх виборців в Україні — це жінки» — це перша репліка. І є ще пропозиція, щоб дати можливість чоловікам іти у декретну відпустку і, можливо, ця ситуація вирівняється, тобто у жінок з’явиться більше шансів реалізувати себе як професіонала і побудувати свою кар’єру. Я прошу, пані Наталю, ви висловлюєте своє бачення.
Наталія Пархоменко: Я знаю, що є багато вже чоловіків, котрі побували вже у декретних відпустах і вони знають, що це не дуже солодкий хліб. Вони на своїй шиї це спробували…
Тетяна Хмельницька: Тобто ті, хто побували у декретній відпустці, іншим будуть радити краще не йти у неї, так?
Наталія Пархоменко: Не то, что они будут советовать, они просто почувствовали, что такое женский труд и что такое ухаживать за ребенком. Собственно говоря, есть же у нас и папы, которые… Ну, все-таки у мамы больше нежности, чем у папы. Папе надо этому учиться и вот декретный отпуск в этом как раз и помогает.
Тетяна Хмельницька: Пані Катерино, прошу, ваша думка з цього приводу?
Катерина Левченко: По-перше, я хочу сказати, що українське законодавство вже декілька років як дозволяє використовувати ці відпустки не лише мамі, а й татові, а також бабусі, дідусю, тобто членам родини, які можуть піти в декретну відпустку. Але я хочу посперечатися з пані Наталею. Я б не назвала це хлібом, хліба там немає, бо за це ніхто не платить. Якраз проблема України полягає в тому, що декретна відпустка є неоплачуваною відпусткою… І ті гроші, які видаються, вони видаються як підтримка дитині, хоча в багатьох країнах саме під час декретної відпустки зберігається від сімдесяти до дев’яносто відсотків заробітної плати протягом до одного року. Тому це така підміна понять, і до цього дуже й дуже обережно потрібно ставитися. Насправді, у нас виплачується лише… оплачується сто двадцять шість, або сто сорок днів із фонду соціального страхування…
Далі йдуть ті гроші, які виплачуються на дитину при народженні, хоча тут також держава певною мірою лукавить. Якщо це на дитину, то тоді у нас третя дитина дорожча, ніж перша, тобто ви знаєте, що з кожною наступною дитиною сума виплат змінюється, й тому це виглядає не як виплата на дитину, а як просто підтримка сім’ї, і не завжди, до речі, дуже ефективна. Ну і ще одне…
Наталія Пархоменко: Я вас еще перебью, вот тут еще можно добавить такое, раз они еще растянули на третьего ребенка на шесть лет, то те деньги, что они дают, они очень резко обесцениваются.
Катерина Левченко: Це також проблема. І тут потрібне серйозне реформування і взагалі з урахуванням уже накопиченого досвіду. Тому що, на жаль, зі свого досвіду і в тому числі з парламентської роботи я знаю, що ті люди, які перебувають у такому кризовому стані, дуже часто використовують ці гроші для свого матеріального… як матеріальний прибуток. Потім дитина віддається в інтернатні заклади, але встигають отримати приблизно половину, або дві третини суми і через рік народжується нова дитина, то мені дуже… Завжди виникало питання кого ми цим підтримуємо? Але це інше питання.
Ну, і третій момент. Ви знаєте, перебування обох батьків по черзі, або якимось там іншим чином, у відпустках по нагляду за дитиною, то такий нагляд за дитиною йде на користь не лише кожному з дорослих, а й дитині. Це також потрібно враховувати, переконуючи, в тому числі чоловіків, у необхідності брати декретні відпустки. Але ті, хто їх брали, знову ж таки, з нашого досвіду, стикалися з дуже серйозними складнощами, перш за все, психологічного плану, тому що ця тема не сприймається сьогодні в суспільстві однозначно. Їх не засуджують, але над ними сміються, а це дуже складно пережити.
Тетяна Хмельницька: Це потрібно ще працювати із суспільством. У нас є слухач на прямому телефонному зв’язку. Я запрошую вас до студії.
Слухач: Добрий день! Це Олег із Лубен. Чи не здається вам, що з такою проблемою, коли у нас мужское начало в Україні — п’ють, курять і все інше, то у нас залишиться лише матріархат в Україні. Спасибо большое.
Наталія Пархоменко: Собственно говоря, это все идет с того, как в семье поведется. То есть, если семья практически где-то что-то потеряла и дала возможность ребенку пойти не тем путем. Но опять-таки, здесь виновато и общество тоже, потому что, опять-таки, для того чтобы ребенок чем-то был занят, за это все нужно платить, а улица у нас бесплатная.
Тетяна Хмельницька: Пані Катерино, я частково передам, що хотів запитати Олег. Він акцентував увагу на тому, що, нібито, чоловіки зводяться, вироджуються, як-то кажуть, тому, що багато п’ють, багато курять, і може в країні статися так, він припускає, що у нас буде матріархат суцільний. І не будемо говорити про квоти і що жінок мало, тому що жінки…
Катерина Левченко: Ні, будемо говорити про те, що демографічні дійсно дані такі, що відсоткове співвідношення, десь приблизно шістдесят два на тридцять вісім, чи, можливо, трохи більше сьогодні чоловіків, але воно вже не є один до одного. І проблема є не лише біологічною, бо біологічна різниця у віці очікуваному приблизно два-три роки між жінками і чоловіками, а Україна має десять-одинадцять, проблема соціальна. І проблема не лише в алкоголізмі, пияцтві та тютюнокурінні, а проблема і в економічних питаннях. Просто в охороні праці у нас дуже високий відсоток загибелі на виробництві. Це проблема ставлення до свого здоров’я, тому що, ви ж знаєте — мужні не плачуть, пам’ятаєте, і хлопці не плачуть, а хлопці, відповідно, не мають скаржитися на власне здоров’я. І тому чоловіки у нас потрапляють у лікарню вже тоді, коли припекло і не вміючи хвилюватися, і турбуватися за власне здоров’я. Є проблеми і в тому, що у нас висока трудова міграція, і вона сьогодні і жіноча, і чоловіча, і тому скорочується населення України також.
Тетяна Хмельницька: Пані Катерино, я хочу залучити ще слухачів. А з приводу того, що чоловіки менше про себе турбуються, я, напевно, що готова посперечатися з цим фактом, тому що останнім часом, здається, що чоловіки настільки себе люблять, що якщо у них що-небудь десь заболить, про це знатиме весь світ.
Катерина Левченко: Ну, тоді це добре, тоді це шлях до того, що вони почали займатися своїм здоров’ям.
Тетяна Хмельницька: Хочеться вірити в це дійсно. Я запрошую наступного нашого слухача, мої вітання.
Слухач: Полтава, Юрко Долина вас турбує. І от з огляду питання щодо ювенальної юстиції «Ла Страда». Скажіть, будь ласка, наскільки так званий дискретний рух «Femen» допомагає укріпленню моральності та духовності української сім’ї як основи суспільства? Чи навпаки.
Наталія Пархоменко: Вы знаете, меня вообще эта организация «Femen» шокировала — слишком радикальные методы борьбы. В чем-то они и правы, в чем-то. Но для меня лично вот то, что они вытворяют, все-таки это унижает женское достоинство.
Тетяна Хмельницька: Зрозуміло. Пані Катерино, наш слухач пан Юрій, запитав, що ви думаєте про рух «Femen» і чи мають право вони на існування? І чи відповідає це якимось моральним нормам суспільства?
Катерина Левченко: Ви знаєте, це дуже популярне запитання. Завжди, коли говорять про жінок і чоловіків, запитують про «Femen», тому що він дивує і це нове явище в інформаційному і культурному просторі і, мабуть, у політичному. Чи мають вони право на існування? Без сумніву мають. А що вони роблять такого протизаконного, що не дозволяє їм існувати? Наскільки вони шокують? Ви знаєте, вас не шокують хіба крадіжки державних чиновників, вищих керівників держави? От зараз я не могла приїхати до вас, тому що на дві години закривається міст, через який має їхати президент і ми об’їжджали все, так і не змогли об’їхати.
Мене шокує більше таке ставлення влади до населення, ніж реакція частини, активної частини жінок на ті чи інші прояви безладдя і порушень прав людини. Мені здається, що цей… це навіть не здається, це є протилежним таким крилом, це є віддзеркаленням такий радикалізм дій абсолютної брутальної неуваги, неповаги власне до людей. Якщо не прислухаються до цивілізованих спокійних методів: листів, звернень, переговорів, то тоді треба вдаватися до більш радикальних. І, ви знаєте, до цього потрібно ставитися, до їх виступів потрібно ставитися, з моєї точки зору, просто більш спокійно. Але хотілося б, щоб за тими ідеологічними певними речами, які висловлюються, обов’язково був би якийсь результат, тому що після коротких виступів, зазвичай, ситуація не змінюється, й тому існуючий радикалізм поки що не приносить ніяких позитивних дій.
Тетяна Хмельницька: Дякую, пані Катерино. Я, до речі, наведу слова Лопе де Вега, який писав, що «поважати жінок — це обов’язок, який будь-який чесний чоловік повинен виконувати з народження». Я запрошую наступного слухача.
Слухач: Здраствуйте! Я Степан із селища Літин Вінницької області. Моє запитання таке. Яка мінімальна та максимальна тривалість декретної відпустки? Дякую! Наталія Пархоменко: Минимальная и максимальная… Минимальная — пятьдесят шесть дней. На сто двенадцать дней сейчас оформляется общий декретный лист. В случае, если послеродовая ситуация… то есть роды были тяжелые, патологические, то дается семьдесят два дня, то есть вот эту разницу пятьдесят шесть и семьдесят два — двадцать шесть дней вам добавляют. Все зависит от того, какие роды будут. Но опять-таки, вы понимаете, в чем тут интерес, сейчас дают общий больничный лист. То есть вот женщина пошла в декрет и сразу дается и дородовый, и послеродовый. Если женщина на месяц раньше родила, то эта вся сумма остается такой же и ничего не меняется. Если даже будут патологические, все пересчитывается, а сумма, все равно, не меняется. Там единственное, что добавляется какая-то копейка.
Тетяна Хмельницька: У нас є ще один слухач, я запрошую вас до спілкування.
Слухач: Леся із Полтавської області. Ви знаєте, мене «Femen» не шокують зовсім, мене декілька днів шокувало повідомлення про те, що в бюджеті не закладено жодної копійки для лікування хвороби раку молочної залози жінки, оце мене шокувало. Хіба може бути таке в нормальній країні?! І мене одне хвилює, чому немає жінок зараз на вулицях тільки через це рішення? Невже таке можливо в нашій країні?
Катерина Левченко: Ви знаєте, тут варто погодитися з нашими слухачами. Дійсно, кошти на ці програми виділяються мізерні, вони, я не маю цифри перед собою, але знаю, що є роки, коли такі гроші, це й гроші, які мають виділятися і на протезування, і на лікування, вони взагалі не виділяються, і жінка залишається сам-на-сам зі своєю проблемою. Цими темами опікується низка громадських організацій, дуже активно проводить свої підтримуючі кампанії, і у них спеціальна програма по боротьбі з раком молочної залози. Але гроші, які закладені в бюджеті Міністерства охорони здоров’я, вони, нажаль, не розподіляються таким чином, щоб потрапляти тим верствам населення, які того потребують.
І ви знаєте, завтра, наприклад, на Михайлівській площі в місті Києві буде такий мітинг, демонстрація, марш, як хочете, так і називайте, яке присвячене питанню боротьби за права жінок. І дуже важливо, щоб прийшли люди. Він оголошений, але хотілося б, щоб там було більше учасників, він буде о другій годині завтра. І там також можна висловити свої думки, і взагалі згадати, що 8 березня починалося не просто як жіночий день, а як день боротьби за права жінок.
Тетяна Хмельницька: Дякую. Ще письменник Максим Горький також сказав, що «висота культури визначається ставленням до жінки». Пані Наталіє, а як ви вважаєте, у нас жінки є активними політично, соціально?
Наталія Пархоменко: Вы знаете, собственно говоря, все обсуждают, все говорят, но дальше разговоров ничего не идет. Мы активны в политике, мы обсуждаем, и мы видим, что происходит, но… И все. И на этом все останавливается. То есть, нет такого человека, который все это соберет. Но опять-таки, если он даже соберет, то нет гарантии, что все за ним пойдут. Вот когда конкретно каждого это коснется, вот тогда, может быть, что-то и изменится.
Катерина Левченко: Думаю, що тут із пані Наталією варто погодитися, бо не можна сказати, що у нас немає соціальної активності жінок. Вона є, але, ви знаєте, її недостатньо, вона дуже часто закінчується десь там на середині, або навіть не доходячи до середини. Але це можна пояснити тим, що багато років історично така соціальна активність не вимагалася. А сьогодні ми весь час повторюємо те, що нам потрібно розвивати громадянське суспільство, бо така активність є функцією громадянського суспільства. Коли маленькі групи вирішують свої практичні конкретні інтереси, які стосуються безпосередньо життя громади, під’їзду, села, вулиці, будинку. І таких людей зазвичай, ви знаєте, називали скаржниками, над ними сміялися, але без таких людей, без розуміння того, що така робота потрібна, ми не зможемо вибороти свої права, в тому числі і з оцими конторами.
Тетяна Хмельницька: Так. І звичайно, що з-поміж нас завжди є такі громадяни, які гіперактивні. Їх просто вистачає не лише у під’їздах, у всьому будинку, а навіть і в районі. Думаю, що наші слухачі, які до нас телефонують, також є активними громадянами, мають свою позицію. Я запрошую вас до спілкування.
Слухач: Вы знаете, я хотела бы высказаться в поддержку «Femen», потому что уже ничего другого женщинам не остается, глядя на эти высокие тарифы на коммунальные услуги, повышение цены на газ и как эти долги олигархам списываются, и на прочее все остальное. Я бы хотела призвать женщин Украины, чтобы они вышли с пустыми кастрюлями, с чего и начинался день 8 Марта — с движения американских женщин за свои права в 1857 году.
Наталія Пархоменко: Вы знаете, все дело в том, что женщины солидарны вот, может быть, вы помните 1991 год, когда у нас началась карточная система, купонная система расчетов и как тогда люди организовались и пошли под Киесовет требовать возврата того, что у них забрали. И льготы, которые были, имею в виду многодетные семьи. Это был девяностый год, когда все это незаконно отбирали. И это все произошло спонтанно, потому что каждая из нас тогда понимала, что если мы сейчас не поднимемся, то все это красиво пойдет в закон, и мы потом все окажемся ни с чем. То есть, на сегодняшний день это тоже касается практически всего населения, не только женщин, но и мужчин. Все население Украины не должно быть безразличным, потому что это наша жизнь.
Тетяна Хмельницька: Не будемо байдужими однозначно. Я хотіла би подякувати нашим гостям сьогоднішньої програми. І завершу словами: «Після Бога ми, в першу чергу, в боргу перед жінкою: спочатку вона обдаровує нас життям, а потім надає цьому життю сенс». Про це сказав американський письменник Боуві Крістіан Нестелл. Я вам бажаю гарного дня! З повагою Тетяна Хмельницька.