24 октября в информационном агентстве «ГолосUA» состоялась пресс-конференция на тему: «Пожизненное назначение судей — гарантия произвола?»
В пресс-конференции участвовали: Степан Гавриш — бывший член Высшего совета юстиции; Игорь Колиушко — глава правления Центра политико-правовых реформ; Виктор Медведь — директор консалтинговой компании «Инвест-эксперт»; Эдуард Багиров – правозащитник.
Модератор — Юрий Гаврилечко, эксперт «Фонда общественной безопасности».
Юрій Гаврилечко: Доброго дня, шановні гості! Доброго дня, колеги! В Україні за останні двадцять два роки відбувалося багато реформ, які називалися проєвропейськими. Але кожного разу після нової реформи ситуація в галузі, яку реформували, ставала все гіршою, послуги зростали в ціні, а якість їх падала.
Сьогодні ми бачимо, що з наближенням до можливої асоціації з Європейським Союзом у нас якнайшвидше намагаються приймати нові закони, в тому числі й реформувати судову систему. Чи відбуватиметься реформа судової системі так само, як і всі попередні реформи, чи буде трохи кращою, — сьогодні про це й поговоримо. Пане Вікторе, вам перше слово.
Віктор Медвідь: Добрый день! Хотелось бы сказать о возможных угрозах для двух категорий людей — это непосредственно для обывателя и для судей — при принятии такого закона, и что поменяется. Первое, что изменится, это порядок назначения судей. Фактически всех судьей будет назначать президент и пожизненно. До реализации в полном объеме инициатив, которые не сегодня есть, на основании этого закона, в принципе президент и будет их всех увольнять.
Кроме того, исключительные полномочия даются Высшему совету юстиции, Квалификационной комиссии касательно возможности репрессий в отношении действующих судей. Так в принципе без решения суда можно будет по этому закону сжать в тюрьму судей, арестовывать и так далее, без решения суда, как, допустим, сегодня это необходимо.
Кроме того, принятие законопроекта в таком виде, в каком он существует, также ставит под вопрос те позитивные наработки, которые есть на сегодня. И некоторые, мягко говоря, недостойные судьи попадают автоматически на бессрочное назначение судьями. Так, например, в этом законопроекте, принятом в первом чтении, указано, что судьи, которые отстранены от исполнения своих обязанностей на данный момент, то есть Высшая квалификационная комиссия по какой-то причине им отказала, не порекомендовала, но их еще не уволили, и они находятся в статусе судей, по этому закону фактически получают пожизненный статус судьи. То есть без прохождения процедур, которые применялись раньше.
Раньше эта процедура выглядела следующим образом. Судью назначали на пять лет, после этого Квалификационная комиссия должна была давать новую рекомендацию на назначение их пожизненно в Верховной Раде Украины. Сегодня получается, что многие судьи, которые, можно сказать, этот пятилетний срок не прошли, у них масса дисциплинарный взысканий. У меня есть несколько примеров таких судей, у которых по пятнадцать, по двадцать дисциплинарных взысканий, и которым Квалификационная комиссия отказала в назначении, в рекомендациях в парламент на утверждение на пожизненный срок, сегодня эти судьи попадают по этому закону в суды. И они опять будут проводить судовые процессы и принимать незаконные решения.
Поэтому важный момент, опять же, на чем хотелось остановиться, на целях законопроекта. Цели закона и его названии свидетельствует о том, что хотят поднять автономность судов, дать им дополнительные гарантии, то есть якобы улучшить ситуацию, но на самом деле даже из аргументов, которые я приводил, следует, что будет прямо наоборот. Они попадают в полную зависимость от Администрации Президента и в полную зависимость от Высшего совета юстиции, от Квалификационной комиссии, которые могут по обращению правоохранительных органов без решения суда, я подчеркиваю, давать разрешение на их арест и лишение свободы. Вот как бы основные моменты. Я думаю, позже мы вернемся, если будут вопросы.
Юрій Гаврилечко: Спасибо. Эдуард, по вашему мнению, если законопроект о статусе судей будет принят в таком виде, то есть судебная реформа пройдет, вам как правозащитнику, добавится работы или ее станет меньше? То есть позитив это или негатив, и соответственно есть ли у вас какие-либо предложения, что можно было бы менять в существующей системе, и в какую сторону? Что нам действительно нужно? И является ли этот законопроект таким, какой нужен Украине сейчас?
Едуард Багіров: Добрый день, коллеги! Я соглашусь с тем, что данный законопроект в принципе усиливает роль и значимость Администрации Президента при утверждении кандидатуры судей. Общественность и мнение юристов, адвокатов, которые так или иначе сталкиваются с работой того или иного судьи, не учитывается. Соответственно, если раньше судьи хотя бы изредка оглядывались в сторону Банковой, то сегодня уже будут, начиная свой рабочий день, только смотреть, какие будут реакция и рекомендации оттуда. Это, безусловно, повлияет на ход рассмотрения дел, и на результат решения конкретного судьи.
Что же касается роли и значимости Высшей рады юстиции в принципе, то на сегодняшний день законодательная база позволяет Высшей раде юстиции выполнять и контролирующие функции, и карательные функции, более чем достаточно. И усиливать до такой степени подчиненность, я считаю, на сегодняшний день это неправильный подход, так как, опять-таки, работа судьи достаточно сложная. По сути, и если судьи раньше, выходя на работу и садясь в свое кресло в зале суда над головой ощущали только один «дамоклов меч», то теперь уже появляется три меча вместе с топорами, готовые отрубить ему голову за неправильные решения, как считает там, или может считать кто-то из членов Высшей рады юстиции. Или там сотрудник Администрации, который курирует судебную систему.
Я не думаю, что данный законопроект внесет ясность или улучшит работу, поможет гражданам эффективно использовать нормы закона, защищать свои права в судах. Возможно, к этому можно было бы прийти, но через определенное время. Многие политики, многие эксперты ссылаются на то, что во многих странах там президенты утверждают судей и ничего в этом плохого нет. Да, только не забывайте, что мы евроазиатская страна, только с какими-то еще намерениям войти в большую европейскую семью, и стандарты законов и права человека применять в Украине в будущем, но не сегодня. Мы еще не готовы к тому, чтобы отдать такой важный рычаг как судебную систему одной ветви власти без контроля Верховной Рады, без контроля других структур.
Мое мнение, перед тем, как назначать судей, необходимо было бы создать хотя бы возможность в интернете, на сайте Верховной Рады, или Высшей рады юстиции или там других структур, обсуждать того или иного кандидата, который хочет стать судьей. Потому что те же коллеги, адвокаты, юристы, которые работают и в регионах, знают этих судей, знают их предыдущие решения законные и незаконные, могли бы внести свои обоснованные предложения для утверждения или снятия того или иного кандидата. Тогда мы могли бы понять, что общественность, и те наши коллеги, которое профессионально занимаются сферой юриспруденции, изучили того или иного кандидата.
То есть, нам не нужны «коты в мешке», чтобы их утверждали вот так с закрытыми глазами, или по тому, кто и сколько занес, и получил согласие. В принципе, как это сейчас и происходит по большому счету. На мой взгляд, этот законопроект однозначно ухудшит ситуацию, и в принципе в более или менее стабильно работающей сегодня судебной системе, наступит правовой крах. Судьи, заходя в здание суда, в первую очередь будут думать о том, до вечера он останется работать судьей или не будет. То есть будет ли он уволен или наказан за любое решение. И это парализует судебную систему однозначно. И все судьи будут находиться в состоянии шока, страха, и они не будут уже независимыми.
По сути дела, в любом государстве судебная система создается для того именно, чтобы эта ветвь власти была независимой от других ветвей власти, чтобы они на нее не влияли, не могли контролировать, не могли диктовать определенные условия для принятия тех или иных решений. К сожалению, еще раз повторюсь, принятие данного законопроекта, реализация этих законов, хоть народ Украины и является по Конституции основным источником власти, народа в этом участия не принимает. То есть закон отдельно, судебная система отдельно, и народ отдельно. Это неправильно, и я надеюсь, что все-таки декларируемые лидерами нашего государства заявления, что мы движемся в Европейский Союз, мы будем применять практику законодательную и иную, скажем так, апробированную многими десятилетия в европейских странах, будет реализоваться и у нас.
Так давайте мы уже сегодня будем смотреть, что в ближайшем будущем, возможно, Украина войдет в большую семью европейских стран, и мы будем свое законодательство адаптировать к европейским требованиям и европейским стандартам. Но вот данный законопроект однозначно нельзя называть европейским даже за сотни лет до тех стандартов, которые сейчас в Европе применяются. Спасибо. Я добавлю позже.
Юрій Гаврилечко: Спасибо. Ігоре, скажіть, будь ласка, різні соціологічні опитування в Україні доводять, що рівень довіри до судової гілки влади майже такий самий як і до інших інститутів влади, він на рівні декількох відсотків. Але тим не менше, не дивлячись на те, що незалежної судової влади у нас немає, принаймні, виходячи з відсутності якихось мітингів чи публічних проявів громадської непокори, можна зробити висновок, що це всіх влаштовує. Тобто, можливо, й добре, що судова система буде ще більш залежна від влади? Що в цьому поганого, з одного боку? А з іншого боку, можливо, якраз ось така ситуація і сколихне суспільство і це буде на краще?
Ігор Коліушко: Дякую. Звичайно, насамперед треба розуміти, що незалежна судова влада в країні потрібна для того, щоб існувало насправді в житті те, що називається верховенство права, або іншим словами — правовладдя. Тобто щоб існувала така ситуація, за якої кожен би розумів, які в нього права, обов’язки, відповідальність і точно знав, що саме так до нього всі будуть ставитися, щоб не було свавілля.
Якщо такої системи не гарантовано в країні, в таку країну ніколи не прийдуть зовнішні інвестиції, в такій країні не буде вкладати гроші навіть громадянин цієї країни, а буде шукати всілякі можливості вивезти ці гроші за кордон і сховати їх у більш надійному місці. Тому насправді питання, буде чи не буде в Україні незалежна судова влада безпосередньо стосується кожного громадянина не залежно від того, ходить він у суди чи не ходить, чи він планує з кимось судитися, чи не планує судитися. Тому що від цього залежить рівень розвитку соціально-економічної ситуації в країні.
Тепер, що ж ми маємо сьогодні. На сьогодні ми маємо, як було названо в одній із публікацій, перепрошую, забув оригінальну цитату. Добре, скажу іншими словами, ми маємо достатньо залежну систему судівництва, насамперед залежну від політичної влади в Україні. А політична влада у нас, думаю всі розуміють, є в руках президента. І от коли сьогодні декларується, що ми цим законом про гарантування незалежності судів звільняємо суддів від політичного впливу з боку Верховної Ради, то я, звісно, усміхаюся, тому що й на сьогодні ніякого впливу на судову систему з боку Верховної Ради практично немає, а з боку опозиції так точно взагалі немає жодного впливу. Весь вплив сьогодні здійснюється, насамперед, з боку президентської адміністрації.
І цей законопроект не усуває цей вплив, а навпаки підсилює його. І, як кажуть, юристи уконституйовує те, що сьогодні дуже часто робиться, скажімо так, в обхід положень Конституції, або навіть із грубим порушенням положень Основного Закону. З 2010 року, коли був прийнятий спочатку закон «Про внесення змін в закон «Про Вищу раду юстиції», а потім прийнято новий закон «Про судоустрій і статус суддів», фактично сформована система, за якою до кожного судді можна пред’явити якісь претензії, як мінімум у порушенні строків розгляду справи. І на цій підставі притягнути його до відповідальності. І ця відповідальність стала такою широкою, аж до звільнення з посади судді за так зване порушення присяги.
І от цей інструмент був використаний для того, щоб усі судді фактично розуміли та відчували, що як тільки вони зроблять крок вліво чи вправо від тієї політичної лінії, яка задається в країні, їх у будь-який момент можуть притягнути до відповідальності аж до звільнення з посади за будь-що. Більшості з них не пред’являли претензій, що вони не таке судове рішення винесли, різні претензії, найпростіша — це порушення термінів розгляду справи.
Варто було в 2010 році притягнути до відповідальності та звільнити приблизно двадцять суддів, і вся судова влада в країні фактично задекларувала де-факто готовність жити за такими правилами. І всі суди сьогодні як тільки вони мають хоча б якесь відношення до політичних питань, наприклад, пов’язаних із правом на проведення мирних зібрань, чи до справ, пов’язаних із політиками різної іпостасі, всі ці суди сьогодні в Україні є політично керовані.
Наступне, що варто доповнити до того, що було сказано. Це те, що в контексті переговорів про підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом ніхто не ставив вимоги приймати Закон про внесення змін у Конституцію, саме цей закон. Вимога ставиться інакше: Україна зобов’язана гарантувати доступ громадян до правосуддя. А для цього треба гарантувати незалежність судової гілки влади, і всі інші атрибути власне правосуддя. Цей законопроект, як уже відмітити колеги, не досягає цієї мети, хоч і називається «Про гарантування незалежності судів».
І фактично те, що влада сьогодні не робить в Україні того, що вона могла би робити для досягнення цього, наприклад, не демократизується суддівське самоврядування, яке за законом «Про судоустрій і статус суддів» заорганізований і фактично повністю підконтрольний зовнішнім впливам, насамперед із боку Адміністрації Президента. Не запроваджується конкурсний відбір на посади в апеляційні суди, в вищі суди, і власне от цими переведеннями і призначенням голів судів здійснюється маніпулювання та вплив на судову владу.
Не запроваджується прозора та змагальна процедура дисциплінарного провадження в судовій системі. Це все те, що можна робити без усяких змін до Конституції, але що суттєво змінило стан із правосуддям у нашій країні. Цього ніхто не робить, і навіть не обіцяє. У той самий час, я вважаю, фактично вводять в оману наших партнерів по переговорах щодо підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, щодо того, що от бачите, ми на повних парах приймаємо Закон про внесення змін у Конституцію, який, звісно, не може бути прийнятий до підписання угоди, тому що для цього за нього потрібно голосувати на наступній сесії. В
Юрій Гаврилечко: Пане Ігоре, чи правильно я вас зрозумів. Тобто ви бачите в цьому підміну понять?
Ігор Коліушко: Так.
Юрій Гаврилечко: І, по-друге, проштовхування суто лобістського законопроекту під європейськими гаслами?в
Ігор Коліушко: Так. І власне, останнє речення, яке я хочу сказати. Це те, що в цьому законопроекті дійсно нібито дотримані всі європейські стандарти, але ось так поверхнево, і насправді вони не досягають тих цілей, заради яких ці стандарти придумані в Європейському Союзі. Тому що, наприклад, формування Вищої ради юстиції через з’їзд суддів, це все рівно, що призначення їх в Адміністрації Президента. Тому що механізм проведення з’їзду суддів, передбачений законом «Про судоустрій і статус суддів» повністю гарантує підконтрольність цього органу саме Адміністрації Президента. Дякую.
Юрій Гаврилечко: Дякую. Пане Степане, ви як колишній член Вищої ради юстиції, можливо, краще за всіх інших зможете розповісти саме про процедурні та ситуативні моменти. Які вади ви зі свого боку бачите в цьому законопроекті, і, можливо, в тому напрямку реформування системи, який має бути? Тому що те, що погано чи добре в законопроекті, можна побачити, а от що має бути насправді зроблено?
Степан Гавриш: Хоча диявол, як кажуть, криється в деталях, я зосереджуся спочатку на декількох загальних зауваженнях. Найперше пов’язано з тим, що ми до цього часу маємо і законодавство, і судову систему радянського типу. Вона так і не стала сучасною, глобальною. Я не є великим прихильником проєвропейських реформ, оскільки мова йде про реформи, які є максимально прогресивними, і реформи, які побудовані на ринковій філософії, так би мовити, коли сторони всіх процесів мають рівні можливості, права і доступ до вирішення своїх питань.
У зв’язку з цим, український суд так і не відіграє практично за ці двадцять років реальної функції стримування та противаг у системі розподілу гілок влади. Чому? Тому що він або підпорядкований волі політичної більшості, яка призначала безстроково суддів у парламенті, і кожний суддя щоразу відчував необхідність бути лояльним до цієї політичної більшості. І зрозуміло, проходячи такі моніторинги через відповідні парламентські комітети сформовані з політичної більшості, судді зобов’язані були невідступно діяти згідно правил, які політична більшість встановлює в суспільстві, чи проводить їх.
Із іншого боку, судді та суди самі по собі не мали належного законодавства, яке дозволяло би їм забезпечити найважливіший принцип їхньої діяльності — це незалежність. Незалежність судів не є філософською категорією, вона є абсолютно матеріальною категорією, яка забезпечується фінансуванням, у даному випадку українські суди фінансуються найменше з усіх правоохоронних органів, хоча суд не є правоохоронним органом. І закінчується фактично способом забезпечення незалежності самої посади, від призначення до накладення на суддю стягнень, звільнення з посади за порушення присяги тощо.
Якщо подивитися на все це з точки зору системи, то ми чудово розуміємо, що сама політична система в сукупності ніколи не була складена в дусі Макіавеллі, Жан-Жака Руссо, Монтеск’є та інших класиків, які навчили європейське суспільство та забезпечити там рівнобалансовість у формуванні діяльності гілок влади. Чому? Тому що так чи інакше законодавець, який контролювався Адміністрацією Президента, і в цьому є найбільший, мені здається, мінус української політичної системи демократії, яка тягнеться до плюралізму, але як такого явища ніколи не забезпечувала. І по великому рахунку суд виконував функції обслуговуючі завжди.
Давайте наведу вам приклади, оглядаючись не тільки на закон щодо змін Конституції, який десятого жовтня був схвалений парламентом, для того, щоб на наступній сесії його прийняли, можливо, в прикінцевому вигляді. Між іншим, за нього проголосувало 410 депутатів разом із опозицією, а це означає, що це була спільна воля, скоріше, консенсус усіх політичних сил попри те, що нищівна критика цього законопроекту продовжується й до цього часу. Виникає запитання: а яку роль у цьому процесі мала українська політична опозиція? Чому вона не висунула свій альтернативний документ, і чому до цього часу не коментує ці моменти? І це є найбільшою загадкою тієї системи політики, яка має дуалістичний характер, яку ми бачимо зверху, всі ці закони, які діють на цей період часу, і ту, якої ми не бачимо, і про яку ми тільки здогадуємося.
Тож поглянемо не цю проблему зверху. Це заставляє нас подивитися, наприклад, на те, як за останній період часу реформувалася судова система влади. Вона мала певну модель. Так, вона була, знову ж таки наголошую, ближча до радянської, оскільки, наприклад, у кримінальному процесі ніякої змагальності не відбувалося, існував не змагальний, а скоріше інквізиційний процес. Коли захист не мав рівних можливостей із обвинуваченням, а суддя ніколи не діяв на стороні, так би мовити, арбітрування, він завжди схилявся, користуючись матеріалами обвинувачення, так би мовити, обвинувальною тенденцією.
Не випадково зараз в Україні 98,8 відсотків усіх вироків носять обвинувальний характер, що не є характерним для будь-якої демократичної системи, і для сучасного світу в цілому, оскільки помилка сторони обвинувачення приблизно знаходиться в межах від трьох до дванадцяти відсотків. А це означає, що упередженість, корупція й усе інше може привести на лави підсудних людей невинних по великому рахунку. І ми це бачимо постійно.
Отже, мова йде про те, що, наприклад, Кримінально-процесуальний кодекс, який був прийнятий і який вітався на ура, в тому числі й Європейською комісією, пробачте, Венеціанською комісією, іншими експертами західними, українськими експертами, вніс декілька моментів, які, можливо, зараз ще не працюють, але ми вже бачили деякі з них безпосередньо на екрані телевізора. Ну, наприклад, діяльність слідчого судді, який крім контрольних функцій має ще й досить широкі процесуальні суддівські функції, закріплюючі докази, які не потрібно буде перевіряти в наступному засіданні суду, так би мовити, який буде призначений до розгляду.
Вийшовши за межі контролюючої діяльності обвинувачення на цьому моменті, суддя будує процес на базі непрямих доказів, на основі чужих слів і таке інше, що розширює функції суб’єктивного правосуддя. І це дає необмежені можливості фактично для волюнтаристської оцінки будь-чого, і репресій без сумніву.
Другий момент — звуження функцій захисту. Сьогодні правозахисник виступав, він це чудово розуміє, що захист немає не тільки однакових прав, він має навіть менші права, ніж у нього були до цього часу, які були засновані ще для захисту, для адвокатури, з часів Радянської України. І у зв’язку з цим, у суді захист змушений лише слідувати за логікою суду та обвинувачення.
Розширені суттєво функції прокурорів, які крім ширших процесуальних можливостей, включаючи контроль за слідством, і фактично управління слідством, мають також і не процесуальні функції, наприклад, представляти інтереси фізичних і юридичних осіб. Якщо ми подивимося, наприклад, на закон, який був прийнятий 7 липня 2010 року, щодо реформи правосуддя в Україні, то ми побачимо, що в цьому законі, який діє, є моменти, які несумісні з розумінням того, що записано в Конституції. Ми сьогодні вже про Конституцію говорили.
Наприклад, президенту надано право не тільки створювати суди, що передбачено Конституцією, а й ліквідовувати суди, чого в Конституції не передбачено. Розширені значно функції Вищої ради юстиції, чого немає в Основному Законі, значно змінена процедура призначення суддів на адміністративні посади таким чином, коли Вища рада юстиції призначає практично на всі адміністративні посади за поданням Вищої кваліфікаційної комісії. Це суттєве не тільки розширення прав не судового органу, а й створення на його базі, як ми бачимо вже в цьому законопроекті про внесення змін до Конституції, такої виконаної своєрідної позаконституційної структури, оскільки жодного відношення до реальних функцій Вищої ради юстиції як дорадчого органу, що передбачено Конституцією, це не має.
У зв’язку з цим і голова Верховного Суду і, власне, Венеціанська комісія, і ПАРЄ надали з цього приводу відповідні коментарі. Голова Верховного Суду звернувся до президента, зважаючи, що в цьому законі є надзвичайно багато норм, які виходять за межі самої Конституції, й за межі, скажімо так, традиційної моделі правосуддя.
Ще на один момент хочу звернути увагу. Це те, як формується ця база правосуддя з точки зору конфлікту між Конституцією та бажаннями переставити правосуддя ближче до управління країною з одного центру. Якщо ви звернули увагу, ви пам’ятаєте, що в Кримінально-процесуальному кодексі вводиться новий так званий інститут присяжних засідателів. Якщо перекласти це іншою мовою, інститут шефенів так званих. Присяжні засідателі та народні засідателі, яким є інститут шефенів, це два різних поняття. Присяжні засідателі — це незалежна колегія, яка керується фактом, а друга колегія — суддів, так би мовити керується правом. І перша колега, і друга колегія зовнішнім не підпорядковується, і вплинути на неї неможливо в силу багатьох причин, які ми не будемо сьогодні обговорювати.
А колегія шефенів, тобто народних засідателів, які, між іншим, у цивільному процесі, які були в радянський час, і ми до цього повернулися, тільки іншим чином — два судді та три шефеня (три присяжних засідателі, як вони іменуються в законі). Але вони є однією колегією, значить, вони мають однакові права. Якщо рішення присяжних засідателів не може бути оскарженим в апеляційному суді, то це рішення може бути оскаржено куди завгодно. Якщо присяжні не мотивують свого рішення, то шефені завжди мотивують, тобто діють як діють судді. Отже, не маючи досвіду, відповідної освіти, вони будуть приймати ті рішення, які їм скажуть судді, оскільки вони не розуміють цього процесу.
Мало того, такі присяжні засідателі обираються тільки на один, так би мовити, процес із дуже складною процедурою, а шефені обираються, так би мовити, на певну каденцію діяльності.
І наостанок. Повернемося до питання внесення змін до Конституції, про що ми сьогодні ми мали б, напевно, найбільше говорити. Не повторюючи за моїми колегами, скажу, що там мова йде про тиск на Україну з боку Європейського Союзу щодо унеможливлення політичного правосуддя, це найперше. Це найбільш радикальним, і найбільш об’ємно виражено в процесі над Юлією Тимошенко, без сумніву, та Юрієм Луценко. Але питання не в тому, що воно таким чином проявилося, а питання в тому, що самі засади можливості політичного переслідування за політичну діяльність, за діяльність суспільну закладені в самій функції правосуддя. Перш за все в залежності суддів від різних інших обставин.
У зв’язку з прийняття цього закону та інших законів, які ухвалені до цього часу, незалежність суддів значно зменшилася. Суддя сьогодні не в змозі діяти самостійно, не оглядаючись ні на кого, крім як на закон. При прийнятті рішень він має керуватися виключно внутрішньою правосвідомістю та законом, і більше нічим. А зараз він може керуватися позицією президента. Чому? Тому що Верховному Суду, наприклад, обмежено функції тільки прийняття двох, так би мовити, принципових рішень, це перегляд рішення касаційної інстанції, тобто це така своєрідна новостворена інстанція, яка стоїть над апеляційної інстанцією. І друге, це прийняття рішення щодо питання про прийняття рішення іноземним судом відносно якого існує або договір України з тією країною, або ми є учасником цієї конвенції. Все.
В новій конституційній пропозиції мова йде про те, що у Верховного Суду можуть бути розширені ці повноваження, але ці повноваження точно не названі. І мені здається, що вони все одно збережуться в такому вигляді. І ми бачимо, як юридичною мовою відбувається певна маніпуляція тих формул, які мали б мати абсолютно чітке буквальне тлумачення та розуміння, в тому числі і для суддів, для того, щоб завтра куригувати ці питання законом, коли термін підписання угоди про асоціацію сплине.
У зв’язку з цим, мені здається, що ми маємо на сьогодні ситуацію, коли суд із інституту стримувань, головного інституту стримувань і противаг у системі розподілу гілок влади, в системі політичній перетворюється в інститут обслуговування політичної еліти, яка приходить до влади, якій зручно управляти судом, для того, щоб швидко приймати потрібні для себе рішення.
У зв’язку з цим, ми за останні роки, з 2010 року по нинішній рік отримали неймовірну кількість, наприклад, рейдерських захоплень, які були підтверджені судом. Хочу вам сказати, що статистика свідчить про те, що 30-35 випадках такі рейдерські захоплення підтверджувалися судом, судді були на стороні рейдерів, що було очевидно з точки зору експертів.
І найостанніше. В цьому процесі надзвичайно важливе значення має мати думка юридичної спільноти України. Я є дійсним членом Національної академії правових наук України, я слідкую за публікаціями, за різноманітними тестами, дискусіями з цього приводу, і хочу вам сказати, що дискусій юристів із цього приводу практично не відбувається в Україні. Існує лише дискусія політологів. От з’явилася новела, які пропонується Адміністрацією Президента, дивлюся, там існують виключно юридичні проблеми, але її тлумачать тільки політологи — люди, які тлумачать усе, що відбувається.
Я не проти цього, але це означає, що суспільство не має фахової точки зору на процеси, які розвиваються в Україні, і йому байдуже, що лише 0,2 відсотки вироків є виправдальними. Йому байдуже, що сьогодні вирок можуть винести на підставі непрямих доказів, і це ще півбіди, бо можуть і на підставі з інших слів, так би мовити, свідчення людини, які зі слів іншої людини свідчить про вчинення злочину, про особливості цього злочину, про склад злочину.
Юрій Гаврилечко: Перепрошую, Степане Богдановичу, тобто складається ситуація, коли, з одного боку, суспільству це байдуже, а владі зручно така байдужість суспільства. І ми бачимо, що буде відбуватися ця реформа не заважаючи на те, що її не обговорюють у професійній спільноті, і наскільки я зрозумів із висловів усіх експертів, вона не зовсім і європейська, але тим не менше, саме байдужість суспільства й дозволяє їм абсолютно спокійно просувати такі ініціативи й надалі.
Степан Гавриш: Я скажу, що ніякої судової реформи як такої не проводиться, відбувається лише модернізація існуючого законодавства щодо судоустрою. Причому ця модернізація не пов’язана зі встановленням демократичних правил і принципів розбудови правосуддя як незалежної гілки влади.
Юрій Гаврилечко: Дякую. Дві репліки, і далі запитання журналістів.
Віктор Медвідь:Хотелось бы акцентировать внимание еще на одном моменте. С увеличением фактических полномочий президента в отношении судей, мы подчеркиваем, что увеличиваются полномочия и Высшего совета юстиции. Я хотел навести два жизненных примера, которые фактически демонстрируют, насколько сегодня Высший совет юстиции соответствует тем задачам и тем функциям, которые он должен выполнять. И соответственно, если он в данном случае не справляется, то можно говорить о том, что если мы дадим ему больше полномочий, то ничего не меняется, а ситуация лишь ухудшается.
Вот пример первый. Судью назначают на пятилетний срок, например, Александрийский горрайонный суд судья Куковинков. Отработал он пять лет, получил пятнадцать дисциплинарных взысканий. Высшая квалификационная комиссия принимает решение не рекомендовать его на пожизненное назначение, отказывает ему. Высший совет юстиции отменяет это решение, но Высшая квалификационная комиссия опять отказывает. Дальше принимается этот закон, и этот судья Куковинков, который вынес массу незаконных решений…
Едуард Багіров: А это по теме мы сейчас говорим, уважаемый коллега?
Віктор Медвідь: Это я привожу пример.
Едуард Багіров: Это не пример. Это местный ваш пример.
Юрій Гаврилечко: Тогда следующая реплика ваша.
Едуард Багіров: Да нет, это неправильно.
Віктор Медвідь: Вопрос заключается в другом, в том, что сегодня, на данный момент, Высший совет юстиции работает неэффективно. То есть, другой судья, не буду называть фамилию, чтобы не было никаких вопросов, работает на протяжении десяти лет, получает массу замечаний, но его не увольняют. Генеральная прокуратура выигрывает дело в апелляционном суде, ему дают шесть лет тюрьмы, но на протяжении десяти лет Высший совет юстиции не привлек его за нарушение присяги, то есть даже не уволили, и только Генеральная прокуратура смогла поставить точку в данном прецеденте.
То есть, эффективной работы Высшего совета юстиции нет, мы видим массу дисциплинарных взысканий, замечаний, и при этом всем раскладе Высшему совету юстиции дают еще больше полномочий. Поэтому я…
Юрій Гаврилечко: То есть ситуация ухудшится, по вашему мнению, после принятия этого закона?
Віктор Медвідь: Я считаю, что не улучшится точно. Вопрос заключается в том, что Высшему совету юстиции дают возможность репрессировать судей фактически без решения суда. То есть они будут давать разрешение на арест. И теперь вопрос по поводу названия законопроекта. Я еще раз хочу уточнить, что цель данного закона — увеличить независимость судей, но фактически мы видим, что со стороны Верховной Рады влияние переходит в Администрацию Президента.
Поэтому, я считаю, что в идеале было бы правильно, мое личное мнение по этому вопросу, чтобы судьи в данной ситуации не зависели ни от Верховной Рады, ни от Администрации Президента, их нужно выбирать. То есть после того, как они сдали экзамены, получили квалификацию, прошли тестирование, имеют соответствующие возможности, чтобы не Высший совет юстиции их утверждал, а чтобы на первый срок их выбирал народ по соответствующим округам. А уже из этих судей, которые показывают результат работы, качество, при пересмотре их кандидатуры, если их работа соответствует апелляционной инстанции, статистический анализ все равно проводится, из этих судей назначать судей апелляционного суда. А судей апелляционного суда назначать судьями судов высших инстанций и так далее.
То есть таким способом, мне кажется, что можно будет усиливать независимость судей путем того, чтобы их не назначала власть.
Юрій Гаврилечко:А выбирал народ…
Віктор Медвідь: Да, выбирал народ, но из компетентных людей, которые сдали соответствующие экзамены и так далее. А вопрос человеческого фактора нужно сводить к минимуму, поэтому вопросы дисциплинарной ответственности, увольнения должны быть предусмотрены (буквально две секунды) именно чем? Эффективностью работы.
Степан Гавриш: У мене репліка.
Віктор Медвідь:То есть, если судья принимает решения, которые высшая инстанция все время отменяет, у него высокое количество таких решений, и соответственно по этим параметрам принимается решение, кто остается работать, а кто нет.
Юрій Гаврилечко: То есть должны быть очень суперкомпетентные избиратели судей.
Степан Гавриш: У мене репліка. Я би хотів застерегти всіх нас, і всіх, хто нас слухає, від великої кількості пропозицій у сфері судової реформи. Так сталося, що ми всі готові робити пропозиції з будь-якого приводу. Перше, розширення компетенції Вищої ради юстиції вимагала Венеціанська комісія у своїх коментарях до відповідного закону. Мало того, вона вважала, що у Вищій раді юстиції має бути переважна кількість суддів, а не власне адміністративних працівників.
Звернуть увагу, на модель нової Вищої ради юстиції, де прокурор не має права голосу, він має лише дорадчий голос, і не може бути присутній у випадку, коли розглядається питання щодо звільнення суддів за порушення присяги. Це стосується також і міністра юстиції, який відсутній у цій моделі, в основному там суддівський корпус, наукові працівники та адвокати.
Другий момент. Вища рада юстиції якраз є бездоганним органом із точки зору роботи, пов’язаної з виконанням суддями належним чином своїх обов’язків. І притягнення суддів за порушення присяги, звичайно, може бути певним зловживанням, але як правило це досить складна процедура, вона передбачає цілу вертикаль способів прийняття рішення. Тому я би так не став говорити.
Звичайно, надання зараз Вищій раді юстиції, наприклад, права давати згоду на притягнення судді до кримінальної відповідальності, мені здається, це вже перелили стакан через верх. Це неправильно, і такого ніде немає. Але не забуваймо, що у Франції Вищу раду юстиції очолює президент.
І ще одне. Венеціанська комісія категорично проти виборності суддів, вона вважає, що ці вибори судів будуть проплачувати політичні партії, і організовувати для суддів виборчі кампанії, і таким чином наймати суддів на роботу. Зрозумі