28 августа в информационном агентстве «ГолосUA» состоялась пресс-конференция на тему: «Сколько стоит собрать ребенка в школу?»
В пресс-конференции участвовали: Людмила Черенько— заведующая отделом исследования уровня жизни Института демографии и социальных исследований НАН Украины; Алексей Греков — вице-президент Всеукраинской тьюторской ассоциации; Игорь Ликарчук — директор Центра тестовых технологий и мониторинга качества образования.
Модератор — Юрий Гаврилечко, эксперт «Фонда общественной безопасности».
Юрій Гаврилечко: Доброго дня, шановні гості, шановні колеги! Сьогодні в інформаційній агенції «ГолосUA» ми будемо обговорювати тему: «Скільки коштує зібрати дитину до школи?» Знову на нас чекає перше вересня, знову відбуваються певні зміни, принаймні, з’явилася інформація про те, що у нас видаються чергової підручники по шістсот гривен. Міністерство охорони здоров’я вийшло з ініціативою, що дітям перед школою потрібно робити не чотири, а щонайменше шість щеплень, потрошки зростають ціни.
Відповідно, сьогодні будемо обговорювати ситуацію, а чи вартує українська освіта тих грошей, які за неї доводиться сплачувати? І чи по кишені взагалі батькам дати своїм дітям якісну освіту і скільки вони на це можуть витратити? І який вибір у них є — куди відправити своїх дітей вчитися стосовно того, скільки вони можуть сплати, і що можуть отримати за ці гроші? І найперше, мабуть, почнемо з оцінки можливостей. Пані Людмило, скільки українці можуть цього року витратити чи витрачають на школу? І як це співвідноситься з їхнім бюджетом, звичайними доходами? Будь ласка.
Людмила Черенько: Насправді в Україні за статистикою 6,5 мільйонів домогосподарств із сімнадцяти мільйонів мають дітей у своєму складі. 4,5 мільйони мають дітей шкільного віку. Тобто це саме той контингент, про який ми сьогодні будемо говорити. звичайно, що більшість із них — три мільйони дев’ятсот мають одну дитину шкільного віку, приблизно шістсот тисяч — двох дітей шкільного віку, ну, і решта — трьох і більше, оскільки це у нас велика рідкість.
Ті, що мають двох дітей шкільного віку, проживають переважно в сільській місцевості. Це половина — більше трьохсот тисяч із шестисот проживають у сільській місцевості. Решта розподіляються приблизно однаково між великими та малими містами.
Якщо брати регіони, то, скажімо так, регіони, у яких більше двохсот тисяч таких сімей, це Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Львівська, Одеська, Харківська та місто Київ. Це регіони, в яких більшість таких сімей. У Києві приблизно 240 тисяч домогосподарств, які будуть відправляти дитину до школи цього року. З них менше тридцяти тисяч становлять домогосподарства з двома та більше дітьми шкільного віку. Це така приблизна статистика по домогосподарствам.
Що стосується фінансових можливостей, то, звичайно, традиційно домогосподарства з дітьми в Україні мають нижчі доходи та вищий рівень бідності. Це для нашої країни стало, скажімо так, уже звичним — упродовж усього досліджуваного періоду спостерігається така картина. За даними 2012 року при середніх душових витратах по країні десь 1800 гривень на особу, в сім’ях, які виховують одну дитину шкільного віку вони становлять 1600 гривень. А вже коли з’являється друга дитина шкільного віку, це вже 1300 гривень на особу.
Зрозуміло, що при таких фінансових можливостях будь-яка велика одноразова витрата може вдарити по бюджету. Навіть якщо це становитиме всього тисячу гривень — сім’я вимушена дитину відправляти в перший клас і вкластися в цю суму, то навіть це вдаряє серйозно по бюджету середньостатистичної сім’ї. Оскільки з цих грошей, що я назвала, коли з однією дитиною шкільного віку 1600, а з двома дітьми шкільного віку — 1300 на особу всього-на-всього на місяць, понад шістдесят відсотків виділяється на харчування. Зрозуміло, що так званих вільних грошей, тобто грошей, які можна розподілити на різні інші товари та послуги, залишається вкрай мало, а саме тільки ці гроші може економити домогосподарство.
Виходячи з цього, для того щоб назбирати до першого вересня необхідну суму, сім’ї вже треба було економити від зими. Тобто накопичувати ці гроші потроху вже з зими, інакше для середньої сім’ї це дуже великий тягар, і взагалі треба або входити в борги, або дійсно ще раніше це планувати.
І от як сім’ї оцінюють свої фінансові можливості самі. Приблизно десять відсотків сімей із дітьми шкільного віку роблять заощадження, лише десять відсотків. Половина сімей кажуть, що їм у принципі на все основне вистачає, але заощаджень вони вже не можуть робити, близько 34-35 відсотків кажуть, що вони відчувають труднощі з задоволенням усіх потреб крім харчування, тобто інших базових потреб. І 2,7 відсотки з однією дитиною та 4,4 відсотки сімей із двома дітьми кажуть, що їм не вдавалося забезпечити навіть достатнього харчування. Тобто мова вже не йде навіть про якісне достатнє харчування.
От так домогосподарства самі оцінюють свої статки. А взагалі, що стосується сімей із дітьми шкільного віку, то для них характерний дефіцит так званих вільних грошей і високий рівень монетарної бідності. Тобто це люди, які зазвичай не роблять заощаджень, у них немає депозитів у банках, вони скоріше живуть від зарплати до зарплати, оскільки, звісно, виховання та освіта дітей забирає все, що заробляють батьки. У мене поки що все.
Юрій Гаврилечко: Дякую. Пане Олексію, тепер до вас у мене запитання. Можливо, тоді краще дитину не відправляти до школи, а навчати її вдома? І взагалі, як раціональніше витрачати гроші саме на освіту дітей? Тому що якщо раніше у нас ішла мова майже виключно про те, скільки коштує освіта, то сьогодні вже все більше можна почути та прочитати інформацію про те, що вже й шкільна освіті досить дорога, і взагалі починати думати про майбутній фах і витрати на неї потрібно вже зі школи. Чи можете надати свої поради та оцінку, скільки і на що краще витрачати гроші? Можливо, як їх раціональніше використовувати?
Олексій Греков: Я хочу сказать, что вообще хорошее образование действительно достаточно дорогое. И надо сказать, что сейчас очень многие родители понимают, что вложения в традиционную систему образования не окупают себя. Я в последнее время очень много общаюсь с родителями, которые создают свои собственные какие-то образовательные центры выходного дня, иногда они просто пытаются учить самостоятельно детей, благо в нашем законодательстве это возможно. На основании нашего законодательства такое возможно.
Есть такой Павел Парфентьев, питерский правозащитник, который провел анализ нашей украинской законодательной системы по образованию, и доказал, что у нас возможно самостоятельно учить детей, не отдавая в школу. Собственно, в законах Украины сказано, что обязательным является среднее образование, но нигде не сказано, что обязательной является школа. Многие родители сейчас заинтересованы в том, чтобы дать лучшее качественное образование своим детям, и это так, потому что по факту сейчас реально только для самих родителей важны их дети.
У нас в стране 4,2 миллиона учащихся, по-моему, и на это количество учащихся у нас 505 тысяч школьных преподавателей. Если мы разделим, то это получается примерно восемь учеников на одного преподавателя. Тем не менее, мы знаем, что школы оптимизируются, классы увеличиваются, и, собственно, уже не редкость, что по 35-40 человек в классе. Это неэффективно абсолютно.
Более того, сейчас, в настоящее время намного эффективнее выстраивать вообще иные форматы обучения. Вы все прекрасно знаете, что сейчас нигде практически никто не работает сидя и глядя в затылок друг другу, все работают лицом друг к другу, все работают в формате иногда проектных групп, иногда в каких-то других форматах, когда задействованы специалисты разной квалификации. А этому, к сожалению, в школах не учат. Но родители понимают, что такое сейчас реально востребовано. Сегодня не нужны взаимозаменяемые специалисты, сейчас нужны уникальные люди, причем не обязательно они должны владеть какой-то профессией. Каждый из нас, присутствующих в этом зале, наверное, в разное время дня является разным специалистом.
То есть сейчас важны как бы вот такие профессиональные роли, а не профессии. И вот этому опять-таки школа не учит, а родители чувствуют, что это нужно. Поэтому сейчас очень многие пытаются либо работать в формате экстерната, либо делают семейные такие центры обучения, и я думаю, что за ними будущее.
Юрій Гаврилечко: Дякую. Ігоре, тепер відповідно до вас запитання. Чи вартує українська освіта того, що за неї зараз вимагають? Бо можна подивитися на розцінки в провідних вузах, де дві, три, можливо, більше тисяч доларів офіційна плата за рік, і така вартість навчання вже абсолютно співставна з європейськими цінами. Але ж відповідно якість нашої освіти не зовсім така. І за який термін майбутній випускник може повернути гроші, які він вклав у свою освіту? Тобто три тисячі доларів на рік, це становитиме п’ятнадцять тисяч за п’ять років навчання. Це досить велика сума, а якщо перевести в гривні, то це взагалі буде дуже багато. А в нашій країні середня зарплата на місяць становить кілька сотень доларів. Чи варто витрачати на освіту в принципі такі гроші?
Ігор Лікарчук: Давайте дещо уточнимо. В деяких українських вищих навчальних закладах вартість навчання вища, ніж у зарубіжних. Тому ми тут, скажімо, знаходимося попереду деяких країн світу.
Стосовно того, наскільки ці гроші гарантують високу якість освіти, то маємо дуже цікаву ситуацію, що в Україні немає офіційної статистики щодо якості освіти, яка в нашій державі надається. Тобто не хочемо ми мати незалежних центрів оцінювання якості освіти, підкреслюю, незалежних центрів оцінювання якості освіти, не хочемо ми мати ефективної системи освітніх індикаторів, які б надавали можливість оцінювати якість цієї освіти.
Тому відповідаючи на ваше запитання, я скористаюся даними Всесвітнього економічного форуму, який відбувається з певною періодичністю, де експерти оцінюють якість освіти в різних країнах світу. Так от, маю вам сказати, що якщо в 2007 році, за даними Всесвітнього економічного форуму, якість української вищої освіти експерти поставили десь на 55 місце в світі, то за останніми даними 2011 року — вона вже була на 72 місці. А якість навчання з 83-го місця скотилася до 103-го місця. Хоча дуже цікаво, що в цілісному такому рейтингу Україна займає восьме місце у світі за кількістю людей з вищою освітою.
Юрій Гаврилечко: Тобто багато у нас формально високоосвічених людей.
Ігор Лікарчук: Так, у нас багато високоосвічених, тих, які мають диплом ВНЗ. Знаєте, я вже не один раз використовував такий вираз, що багато наших університетів перетворилися на своєрідні супермаркети, в яких можна купити диплом якої хочеш якості, з якої хочеш спеціальності, з якої хочеш кваліфікації.
За результатами наших соціологічних досліджень, які проводяться вітчизняними соціологічними агенціями, майже сімдесят відсотків українців не задоволені якістю освіти. Я думаю, відповідь на ваше запитання: наскільки вкладені гроші відображають, чи відбиваються на якості освіти, в цьому контексті є риторичним.
Але, от бачите, коли ми говоримо про підготовку до школи, до нового навчального року, то така підготовка, на мою думку, перетворилася в підгодовку бізнесу, і цілий ряд рішень, які приймаються органами управління освітою та владою, спрямовані на забезпечення такого підгодовування.
Юрій Гаврилечко: Тоді у мене відповідно запитання до всіх експертів. Існує дві галузі, які завдяки комерціалізації перестають узагалі надавати якісні послуги, — це медицина та освіта. Тобто перетворення медицини та освіти на бізнес як такий створює дуже дивну ситуацію, коли лікарям дуже зручно, коли всі хворіють, і тоді вони мають роботу. Відповідно і вчителям дуже зручно, коли всі мають низьку освіту, тому що покращувати її можна нескінченно. Тобто чи має держава певним чином втручатися в цей комерціалізований процес? Можливо, за рахунок певних стандартів, тому що зрозуміло, що гроші мають заробляти всі.
І як це питання вирішується і інших країнах? Тому що, як уже сказав пан Лікарчук, у нас освіта може коштувати навіть більше, ніж за кордоном. Чому в країнах, які мають вищий рівень життя, освіта якісніша та дешевша? Тобто за рахунок чого вони цього досягають?
Людмила Черенько: І не тільки освіта, на жаль, у країнах багатших за нашу. Там якісніші та дешевші також товари, а не тільки послуги. Я хочу буквально пару слів ще додати про окупність освіти в Україні. справа в тому, що наші багаторічні дослідження свідчили ще й про те, що вища освіта у нашій країні все-таки окупається. Багато років, ви знаєте, ми спостерігали таку цікаву тенденцію, що чим вищий рівень освіти, тобто з кожним наступним освітнім щаблем, починаючи з одинадцятого класу, знижувалися ризики безробіття, бідності, підвищувалися доходи, якщо голова домогосподарства, скажімо, має вищу освіту, чи хоча б одна особа в домогосподарстві має освіту.
А коли всі з вищою освітою в домогосподарстві, то ризики бідності мінімальні — менше п’яти відсотків. Ризик мінімальний потрапити до складу бідних, якщо в домогосподарстві всі особи з вищою освітою. І дійсно, це наводило на думку, що значить все ж таки щось дає наша освіта, принаймні, якщо не професії навчає, то чомусь іншому. Можливо, адаптації в сучасному світі, кращу пристосованість до життя.
Юрій Гаврилечко: Більше зв’язків.
Людмила Черенько: Так. Але, ви знаєте, останні роки дуже цікаво змінили цю картину. На сьогодні вся освіта до повної вищої, до диплома спеціаліста та магістра, приблизно зрівнялася. Це практично одні й ті самі ризики, одні й ті самі доходи. І лише повна вища освіта вже дає всі ці гарантії, про які я говорила. Тобто виникає думка зовсім інша, що можливо, це наші роботодавці так зорієнтували населення, що насправді приймається роботодавцями тільки диплом спеціаліста та магістра, а диплому бакалавра вони не хочуть бачити, вважають його недостойним.
Ігор Лікарчук: У нас ще невідомо, що таке бакалавр.
Людмила Черенько: Так. Але те, що освіта все-таки в основному окупається, я підтверджую на основі багаторічних досліджень. Ніколи гроші, витрачені на освіту, можливо, не можна сказати, що ніколи, але в більшості випадків гроші, витрачені на освіту, не пропадають, вони дійсно дають потім дітям шанс, що їхня сім’я не потрапить до складу бідних.
Можливо, наша освіта не дає от тієї сходинки, соціального ліфту, яку вона повинна давати. В принципі освіта для цього й існує, що вона свого роду така основа, завдяки якій сім’я чи людина могли зробити ривок на інший соціальний, скажімо, щабель. Але освіта точно убезпечує від бідності, вища освіта на сьогодні.
Юрій Гаврилечко: Тобто освіта є певною конкурентною перевагою?
Людмила Черенько: Так, звичайно.
Юрій Гаврилечко: І якраз щодо бакалаврів. Тобто відсутність певних стандартів освіти заважає і роботодавцям і відповідно тим, хто отримує освіту? Я так розумію — якщо не бажають брати бакалаврів на роботу?
Ігор Лікарчук: Ви розумієте, тут існує цілий комплекс причин, і не з усім погоджуюся, що сказала пані Людмила. Насамперед тому, що, я зараз не пам’ятаю джерело, але точно пам’ятаю цифру, — 51 відсоток випускників українських вишів не затребувані роботодавцями. 51 відсоток! У Польщі, у Словаччині, у Великій Британії, в деяких інших країнах цей відсоток сягає затребуваності — сімдесят відсотків. Це ще раз щодо ефективності вкладання коштів у вищу освіту.
Ви розумієте, якщо ми говоримо про вищу освіту, то нам потрібно говорити про те, які там відбулися реформи. Я хочу вам нагадати, що єдиною вдалою реформою, на яку були великі сподівання, дуже великі сподівання, це був рух української вищої освіти в напрямку згаданому Болонському процесу. Ми дуже вдалося, вчасно і разом із усіма іншими, тоді більше сорока держав підписали декларацію про приєднання до Болонського процесу. Але минулого року, у березні минулого року, коли підбивали підсумки всіх краї — учасниць Болонського процесу в цьому оновленні вищої освіти Україна отримала «двійку» за п’ятибальною системою. Це колеги, наші колеги по Болонському процесу нашій вищій освіті поставили «двійку».
Можливо, я погоджуюся з тим, що у нашій країні освіта здобувається для того, щоб мати вищу освіту, щоб мати диплом. Але виникає інше питання: слухайте, чому у нас така щедра держава, що ми можемо собі формувати державне замовлення для вищої освіти на мільярди гривень, а потім виявляється, що половина наших випускників, які здобули цю освіту навіть за рахунок державного замовлення, нікому не потрібні. Чи не тому вона у нас і бідна така освіта. Тут існує дуже багато питань, які зумовлені цілим комплексом подій, які розвивалися в сфері освіти України за останні двадцять два роки.
Юрій Гаврилечко: Пане Олексію, будь ласка.
Олексій Греков: Юрий, я бы не согласился с вами в том, что у нас бизнес-система в образовании. На самом деле при наличии единых стандартов, при наличии того, что в эту систему другие люди не допускаются, они должны быть вот только такими, именно так, как диктует государство, система на самом деле неконкурентна внутри. И она поэтому неконкурентна и вовне, на внешних каких-то рынках.
Собственно выпускается много специалистов, вроде как специалистов, так сказать, специалистов, но если посмотреть сейчас на потребности… На самом деле все кричат: дайте нам вот тех людей, которые нам нужны! Но те люди, которые готовятся нашей системой образования, не способны работать в современных структурах, в новых условиях. Они могут работать только во все тех же условиях девятнадцатого века. Воспроизводятся люди-ксероксы, воспроизводятся люди, не знаю, счетчики, когда уже есть компьютеры и есть копировальная техника, есть другие способы. А подготовка происходит все тем же самым способом — воспроизводства информации, которую кто-то сверху спустил.
Почему именно эти, а не другие, выбраны сейчас у нас, например, программы? Почему именно эти сведения, так сказать, которые должны изучить дети, считаются самыми главными, а не какие-то иные? Вопросов очень много, но до тех пор, пока не будет здесь создана конкурентная среда, у нас это будет не бизнес, а это будет все та же самая коррупция.
Юрій Гаврилечко: И может, это коррупционный бизнес? Я как раз говорил о том, что если дипломы покупаются, то это бизнес. Собственно говоря, на самом деле не обязательно же кого-то учить, чтобы выдать ему диплом, к большому сожалению. И в итоге получается интереснейший момент, когда тот же работодатель, ориентируясь на диплом, по сути не может себе гарантировать ничего, потому что кроме определенной бумажки он за этой бумажкой не видит специалиста, его просто зачастую нет.
Олексій Греков: И поэтому многие работодатели уже даже не смотрят на дипломы, а смотрят в глаза, что называется, и на реальное портфолио, которое может предоставить человек. Если это есть, с ним можно дальше работать, есть ли у него бумажка или нет, что он заканчивал тот или иной вуз не имеет уже принципиального значения.
Ігор Лікарчук: Розумієте, у нас не існує реальної конкуренції, повністю погоджуюся. І не існує освіти, як бізнесу. У нас є бізнес в освіті та бізнес на освіті. А це різні речі.
Скажімо, приватна освіта, приватна загальноосвітня школа та державна загальноосвітня школа мають абсолютно різні права. Приватна школа не може претендувати на певні кошти з державного бюджету…
Олексій Греков: И слава Богу…
Ігор Лікарчук: Хоча вона навчає таких самих дітей, на яких у державному бюджеті передбачені кошти на здобуття середньої освіти. Приватний вищий навчальний заклад не може отримати державного замовлення за рахунок державного бюджету, тому що то є приватний загальноосвітній заклад. І от у нас зараз відбувається закриття шкіл, от учора буквально у ЗМІ проскочила інформація, що у Харківській області закрито тридцять три школи, і серед них закрито три приватних школи, які просто не виживають. У нас на початку двотисячних років відбувався бум відкриття приватних загальноосвітніх шкіл, у нас їх тоді було десь до двохсот.
Олексій Греков: Двести пятьдесят.
Ігор Лікарчук: 250. А сьогодні їх уже сто вісімдесят.
Олексій Греков:Даже еще меньше.
Ігор Лікарчук: Так, навіть ще менше. Приватна освіта на рівні загальноосвітньої школи не виживає. От ми зараз кажемо, що нам потрібно всіх дітей охопити дитячими садочками — дуже правильне рішення. Але нам потрібно надати преференції розвитку й приватної дитячої дошкільної освіти. Але ж такої преференції вони не мають, і спробуйте сьогодні витягнути приватний дитячий садочок, якщо його прирівнюють до такого…
Олексій Греков: До казино…
Ігор Лікарчук: Так, до казино з такими ж податками, з такими всіма виплатами й тому подібне. Тобто у нас немає реальної рівності закладів освіти різних форм власності. І тому бізнесу та конкуренції в нашій освіті ще дуже довго не буде, якщо це питання не буде вирішено.
Юрій Гаврилечко: Тобто врегульовувати потрібно не стільки саму систему стандартів щодо освіти, скільки систему стандартів щодо надання освітніх послуг? Бо відповідно конкурувати між собою школа чи вищий начальний заклад, які надають якісну освіту, з тими, які продають лише дипломи, не зможе ніколи. Тому що, з одного боку, потрібно утримувати вчителів, освітню базу й таке інше. А тим потрібно утримувати лише секретарку, ксерокс і все, цього вистачить.
Ігор Лікарчук: Ви знаєте, я би дуже обережно взагалі ставився до поняття стандартів в освіті. Стандарти в освіті — це дуже небезпечна річ. От ми зараз маємо такий стандарт в освіті як обов’язкове носіння учнівської форми, на яку кожен батько, особливо в молодших класах, повинен викласти дуже пристойні гроші.
Ми починали з того, скільки коштує підготовка учня до школи, так от мій гарний знайомий, у якого онучка йде до школи, моя, слава Богу, вже три роки тому пройшла цей процес, а в нього цього року збирається до першого класу. І він на підготовку до першого класу включно зі вступним внеском до школи, який називається дуже хитро, але існує, витратив майже три з половиною тисячі гривень.
Та врешті ви проїдьте зараз по Києву й подивіться на бігборди: кросівки — 150 гривень, спортивна форма — 270 гривень і таке інше. А ніхто ж не задав собі запитання, що ідея шкільної форми у незалежній Україні з’явилася десь у 1994 році, до тодішнього президента прийшли представники легкої промисловості, і сказали, що нам потрібно піднімати легку промисловість, давайте шкільну форму введемо. То я вам маю сказати, і, мабуть, Олексій підтвердить, що у багатьох країнах світу шкільна форма є ознакою приналежності до елітного навчального закладу, яку носять із задоволенням, бо це свідчить про те, що три трошки не такий, як інші.
А в інших школах існує положення, в якому записано, що в школу не можна носити отого-то, а все решту, що не заборонено, можна одягати. У нас же записано, що можна носити лише шкільну форму й більше нічого іншого. От вам дві системи освіти.
Юрій Гаврилечко: І це теж підвищує вартість не навчання, а саме підготовчого процесу, який до навчання немає жодного відношення.
Ігор Лікарчук: Лише підгодовка бізнесу, підгодовування бізнесу. І підручники, і форма. Я думаю, що і щеплення, про які йде мова, й дуже багато інших моментів, які всі сьогодні можна об’єднати в групу підгодовка бізнесу.
Юрій Гаврилечко: Тобто це не освітній бізнес, а це бізнес на аксесуарах до освіти. Олексію, ви хотіли щось додати.
Олексій Греков: Я хотел просто прокомментировать следующим образом. Мы были в Голландии в школе, которая работает в формате Дальтон-план так называемый. Вообще вы, наверное, знаете, может быть, о системе образования Голландии читали, когда там родители, группа родителей, например, решают открыть свою школу, то государство обязано им оплачивать всю эту школу, лишь бы там через три года было больше двадцати восьми человек.
Так школы могут быть разные, но есть определенные, конечно, некие требования конечные, вот что на выходе, тот некий минимум стандартов, что там должно быть. А как достигается это, каждая школа решает сама. Но при этом директор школы мне показывал такое приложение для телефона, где было шестнадцать иконок, и там можно нажимать на любую иконку, и видеть, как дети оценивают ту или иную школу.
Вот вы выбираете ту или иную школу. Например, в моем районе есть такие-то школы, и там есть данные, как дети оценивают их, как родители оценивают, какая материальная база, какие результаты. Существует 16 параметров, по которым можно было выбрать для себя вот именно ту или иную школу, которая нам подходит по цене, по возможностям, носят там форму, не носят и так далее.
Вот если у нас все это выйдет вот на такой уровень, когда соревнования будут происходить не между, скажем, действительно машинами, или одеждой, или чем-то еще, там какой-то момент престижа. А когда будет показано, что вот этот формат работы эффективный, а этот формат работы неэффективный, будь там сколь угодно замечательный какой-то евроремонт, или что-то еще. Вот тогда у нас будет дешевое и качественное образование. На самом деле нет конкуренции, и поэтому можно выставлять любую цену по большому счету за образование, потому что никто не понимает, зачем мы сейчас учим своих детей и чему их надо учить. И как мы можем определить, что эта цель действительно достигнута.
Юрій Гаврилечко: Дякую.
Людмила Черенько: Я хочу ще пару слів сказати. Насправді, якщо ми сьогодні ось так, скажімо, без підготовки попередньої дамо дійсно, я не спеціаліст, але це на мою думку, дамо зелене світло приватним навчальним закладам, то, знаючи наші корупційні схеми, як сьогодні діє система наших тендерних закупок, ми дійсно без оцих стандартів послуг, про які говорив пан Олександр, прийдемо до гіршого варіанту, ніж сьогоднішній. Сьогодні все ж таки, так, існує монополія, але, скажімо так, і система контролю жорстка в цій монополії, тому…
Ігор Лікарчук: А результат?
Людмила Черенько: Результат, на жаль… До речі, щодо результату. От наскільки ми із заздрістю дивимося на країни, в яких провели такий зріз знань, опитування, зріз знань серед дорослого населення. Насправді, це дуже цікаво. І навіть у країнах бувшого Радянського Союзу в деяких уже таке проводилося. Подивитися, як дорослі люди володіють елементарними знаннями, які даються десь у третьому-п’ятому класі, чи в змозі вони робити уроки зі своїми дітьми в молодшій школі.
І це не смішно, бо ми часто говоримо про те, що якість викладання низька, ми маємо на увазі все-таки дітей, які націлені на гімназії, все-таки на навчання більш високе, яке вже є першою сходинкою до вищої освіти. Але ми забуваємо про широкі верстви населення, на які була орієнтована радянська освіта, і яка все ж таки як-не-як а доводила більшість дітей до якогось рівня знань. Сьогодні, на жаль, такого немає. І якби ми провели зріс знань серед дорослого населення, і визначили, який відсоток не може навіть писати та рахувати на рівні третього класу, то це, звісно, була би бомба. Але цього ніхто не хоче робити.
Юрій Гаврилечко: Тоді, можливо, у мене останнє запитання перед запитаннями журналістів, стосовно вартості. Всі казали, що наші роботодавці не можуть собі найняті гарних фахівців. Відповідно у нас мода на ті чи інші професії існує вже багато років, і люди платять шалені гроші за зовсім непотрібні спеціальності, і дійсно за фахом працює меншість випускників вузів. То ж кого, на вашу думку, зараз буде потребувати ринок праці? Тобто куди краще витрачати гроші, який фах отримувати? Чи, можливо, існує більш-менш універсальний принцип, за яким краще це робити, і не орієнтуватися на моду?
Людмила Черенько: Ну, якщо ніхто не хоче, тоді я скажу. Знову ж таки, те опитування, що ми проводили стосовно окупності, то цей принцип, що повна вища освіта надає життєвий шанс, діє незалежно від отриманої освіти, і незалежно від професії та посади, яку людина обіймає, маючи цей диплом.
Звичайно, це не дуже добре, і не кажу, що це добра тенденція, але вона свідчить про те, що сьогодні головне, і сім’ї це інтуїтивно відчувають, будь-якою ціною отримати будь-яку вищу освіту. Принаймні, більшість сімей на це орієнтована. Я вважаю, що наше населення все-таки високоосвіченим, і ця тенденція тягнеться з якихось давніх часів, а батьки, які мають вищу освіту, перш за все, не зважаючи на жодні фінансові труднощі, намагаються забезпечити дитині вищу освіту. Це підтверджується всіма дослідженнями. Дуже велика рідкість, коли батьки з вищою освітою не прагнуть дати вищу освіту своїм дітям.
Юрій Гаврилечко: Дякую. Відповідно записна книжка і кількість друзів у Facebookі «Вконтакте» — це таке саме надбання університету як і диплом. Шановні колеги, ваші запитання.
Олена Степаненко, ТРК «Ера»: У мене перше запитання до пані Людмили, а друге запитання до решти експертів, хто зможе чи забажає відповісти. Ви сказали про середньодушовий дохід у розмірі 1700 гривень — це сума, на яку треба зібрати одну дитину, щоб вона пішла до школи в повному комплекті. Якщо можна, запитання, віддалене від політики. По статтям розходів, на що, скільки й куди? Що обов’язково повинні придбати батьки першокласника, щоб його спорядити до школи?
Людмила Черенько: Ми не робили досліджень, скільки коштує «портфель» першокласника, чесно вам скажу. Напевно, це краще знають ті, в кого діти йдуть у школу. Моя вже студентка давно, тому, на жаль, я не орієнтуюся в цих цінах. А те, що мало відомостей про те, скільки коштує «портфель» першокласника, тому що великий діапазон цін на сьогодні.
Сьогодні можна придбати як дуже дешевий одяг, так і дуже дорогий. Мабуть, вартість такого «портфеля» дуже сильно залежить від гаманця родини. І дійсно те, що бізнес зацікавлений у тому, щоб більше товарів було придбано, звичайно, вони розширюють асортимент, розширюють діапазон цін, щоб будь-яка сім’я могла зібрати дитину до школи, незалежно від своїх доходів. Звісно, що з різною якістю товарів.
Олена Степаненко, ТРК «Ера»: А саме сума 1770 гривень — що вона в себе включає?
Людмила Черенько: Сім’ї з однією дитиною мають доход у 1600 гривень на особу на місяць. Це скільки домогосподарство може витратити на особу на місяць. Тобто, якщо домогосподарство — це тато, мама та дитина, то цей дохід буде становити 4800 гривень на місяць. З них більше половини піде на харчування. Тобто залишається приблизно 2000 гривень на місяць на решту всього, це заплатити і на житло, і за обов’язкові різні послуги, в тому числі медичні. На все-про-все (дозвілля, відпочинок, освіта) залишається дві тисячі гривень на місяць у класичної, скажімо так, сім’ї, середньостатистичної.
Юрій Гаврилечко: Тобто це не обов’язково, що вони всі ці гроші витратять саме на освіту.
Людмила Черенько: Звичайно. На освіту, до речі, дуже мало витрачають сім’ї. Причому, коли говорять, що неформальні платежі поширені, на жаль, обстеження цього чомусь не дає. Не знаю, чому — чи психологія нашого населення така, що вони все-таки відверто не хочуть про це повідомляти. Чи, можливо, тому, що подарунки в натуральній формі у нас не прийнято переводити в гроші, і відмічати це в щоденнику при опитуванні. Але дійсно дуже маленький відсоток бюджету сімей на сьогодні витрачається на освіту та на пов’язані з нею послуги.
Олена Степаненко, ТРК «Ера»: І друге запитання до вас, і в тому числі до інших експертів. Як ви оцінюєте підготовку в школах? Який рівень базової освіти в школах? Наскільки якісно там навчають учнів, щоб їм потім вистачило цієї підготовки при вступі до університетів? Ми не будемо говорити про купівлю дипломів і таке інше. Чи якісні знання діти отримують в школі? І до чого саме у вас є зауваження?
Олексій Греков: Надо понимать, что на сегодняшний момент вот школа и университет — это единое образовательное пространство. Когда-то один из известных преподавателей, даже не преподаватель, а академик математики говорил, что в свое время была выработана такая экзаменационная математика. То есть вот та математика, которую мы учим в школе, по большому счету нужна только для того, чтобы поступить в вуз, а дальше она практически нигде не используется.
Сейчас это единая система. Вся школьная система образования работает на то, чтобы ребенок поступил в вуз. И по большому счету количество всех мест в вузах всех форм собственности превышает количество выпускников. Уже в течение шести или семи лет количество поступающих в вузы примерно на пять процентов выше, чем количество закончивших школу. То есть уже поступили даже те, кто раньше не поступил. И в этом смысле, мне кажется, что вот такое желание получать высшее образование у многих людей (потому что они не могут ответить, зачем, почему вашему ребенку нужно это высшее образование) связано с тем, что это стало настолько легким делом. И что сказать, что вот мой ребенок не поступил, это расписаться в том, что он не способен на самые элементарные действия.
Поэтому это единая система. И ответ на ваш вопрос: да, тех знаний, которые дает школьная система, хватает, чтобы поступить в наши вузы, но не более того. Эти знания даются не для жизни.
Ігор Лікарчук: Я вже сьогодні називав цифру, що сімдесят відсотків українців не задоволені якістю освіти. Я думаю, що це абсолютно вичерпний показник. Стосовно того, яка якість базової освіти. Ви знаєте, якщо у нас університети приймають і дають можливість дати студентами тим абітурієнтам, які набрали 124, 125, 127, 135, навіть 140 балів під час зовнішнього оцінювання, це вони приймають уже тих, які нічого не знають. Тому що 124 бали — це людина нічого не знає, там вона лише на кілька запитань тесту відповіла. Або який рівень освіти, якщо у нас на всі питання тесту з історії, скажімо, відповідає два-три чоловіки з усієї України?
Людмила Черенько: Можливо, так запитання сформульовані?
Олексій Греков: Маленький комментарий. Если вопрос так поставить в тесте, такой эксперимент проводилось в прошлом году, что если, например, все первые варианты отметить, то вы сразу получите где-то около ста пятидесяти баллов. Просто ничего не зная, отметите первые варианты ответов.
Людмила Черенько: Тоді звідки беруться ті, що не набрали навіть 124 бали?
Олексій Греков: Онине угадали даже этого.
Людмила Черенько: Навіть за теорією ймовірності такі можуть бути?
Ігор Лікарчук: Таких завжди десять відсотків буде, які не набрали, від 9,2 до 10 відсотків за математичним законом розподілу така кількість завжди буде. Але, повторюю ще раз, якщо університет приймає студента, в якого 124, 127, 136 балів, то я нікому з вас потім не раджу лягти під скальпель такого хірурга, сісти в літак до такого льотчика, чи навіть віддати в ремонт машину такому інженеру.
Олексій Греков: А ведь придется…
Ігор Лікарчук: Так, аведь придется…
Юрій Гаврилечко: Между прочим, это тоже последствия той же Болонской системы.
Ігор Лікарчук: Болонська система до цього немає ніякого відношення.
Юрій Гаврилечко: Ну, то, что мы приняли. Если взять теорию вероятности, то если в тесте пятьдесят вопросов и на каждый есть четыре ответа, то я с закрытыми глазами сдам любой тест, когда мне будут на слух называть номер вопроса, и я буду давать номер ответа, на вот те самые 120 баллов. И любой из