Головний редактор сайту «Телекритика» — заступник шеф-редактора видань проекту «Телекритика» Отар Довженко переконаний до становлення справді якісної політичної журналістики в Україні минуть десятки років. Кореспондент агенції "ГолосUA" Ольга Каретникова поспілкувалася з журналістом, письменником про свободу політичної журналістики, об`єктивність під час виборів та майбутнє українських журналістів.
— Пане Отаре, заручником яких політичних ігор можуть стати засоби масової інформації під час наступних президентських виборів? Чи зможуть журналісти об’єктивно подавати інформацію?
— Однозначно, вони не зможуть об’єктивно висвітлювати події — в Україні цього не було ніколи. Якщо порівняти, то більш-менш ми наблизились до свободи слова і можливості об’єктивно працювати під час виборчої кампанії 2006 року. Та й то це лише окремі засоби масової інформації. Після цього нічого подібного не було і я впевнений, що всі процеси, які відбуваються зараз ведуть до того, що “гайки” будуть закручені ще сильніше і свободи буде ще менше.
Я не здивуюсь, якщо свободи буде менше, ніж навіть до 2004 року. Тоді було обмеження, була цензура, але водночас було бажання журналістів казати правду і працювати професійно. Зараз, упродовж всіх цих років журналісти стали надто деморалізовані і в них зникло бажання працювати правдиво, зникла внутрішня необхідність боротися за право працювати чесно. Проблема в тому, що вони ставляться до своєї роботи, як до ремесла , а тому є більша готовність виконувати будь-які вказівки своїх керівників, топ-менеджерів.
Само собою, що медіа будуть використовувати , як платний носій неправдивої інформації або як рекламний вид, маю на увазі приховану рекламу у політичних ток-шоу. І зрозуміло, що засоби масової інформації під час виборів будуть використовувати длч пропаганди. Це відбувається вже зараз і особливо активно з початком політичної війни. Ми всі знаємо про війну між Фірташем і Тимошенко , яка ведеться в площині телеканалу “Інтер”. Те, як телеканал “Інтер” поводиться по відношенню до Прем`єра, виходить за рамки всіх стандартів. Юлія Тимошенко теж не без порушень правил поведінки державного діяча та політика щодо медіа, але це не виправдовує керівництво “Інтера”. Думаю, вільними можуть бути лише ті ЗМІ, власники, яких ставляться до них як до комерційних проектів. Оскільки наближається вирішальна битва будуть реалізовані всі ресурси..
— Але ж стільки розмов, що після 2004 року ситуації змінилась?
— Змінилась — це так. Але ці зміни не були довготривалими. З 2005 року до 2006 був період такої собі гіперсвободи. Власники боялись втручатись у життя редакції. Та, на жаль, після цього почалось проникнення «цензури долара», коли сюжети розміщувались в новинах на бажання і матеріали писали на замовлення за гроші. Одночасно відбулось розчарування у так званих ідеалах Майдану і відповідно журналістика стала, не хочу сказати невільна, бо вона і до того не була вільна, взагалі вільними ЗМІ можуть бути, якщо самі за себе платять, а наші медіа у більшості мають власників, тому назву її залежною.
У нас є кілька проектів, які є прибутковими, але вільними я знову не можу їх назвати, це уже згадуваний телеканал “Інтер”, телеканали Пінчука, які приносять стабільний прибуток, але слухають своїх власників, а відтак не можуть бути представником свободи слова для суспільства. Це складний процес, який сильно пов’язаний з тим, що відбувається в суспільстві, і тут медіа не є від нього окремими. Так само як розчаровані громадяни менше вірять політикам, аби боротися за свої права, так само і журналісти менш мотивовані працювати за стандартами, необхідними для об’єктивності.
— Тобто, джинса у ЗМІ – це однозначно погано?
— Джинса – це не просто погано або добре, джинса це хвороба, яка руйнує, хронічне захворювання економічних механізмів медіа-ринку. Так само, як в наркомана наркотик входить в норму і стає необхідною речовиною, так само і джинса є необхідними багатьом ЗМІ. Само собою, що це велике зло, бо унеможливлює працю медіа в межах функцій, які в них є в демократичному суспільстві. У передвиборчий період джинса набуває масштабів абсурдно великих. Якщо до того, можна було говорити про деякі оплачені матеріали, то в передвиборчий період новини стають рекламним носієм. Там вже можна говорити про окремі або відсутні незамовні сюжети. І це страшно. Замість висвітлення процесів у політиці відбувається масована трансляція політичної реклами. Це призводить до дезінформації аудиторії, яка потім не може зробити вибір. Ще одна проблема, що така поведінка знижує довіру до журналістів, адже глядач, читач не дурний і розуміє, що йому пропонують рекламу. В сою чергу, знаючи, що йому не вірять журналіст починає втрачати бажання працювати чесно.
— Журналіст, який дозволив собі отримати гроші за замовний матеріал зможе згодом професійно працювати, скажімо. на ниві політичної журналістики?
— Я реаліст. Не думаю, що якщо людина побачила, що таким чином можна заробляти гроші, вона спиниться. Якщо у неї достатньо швидко прокидається совість і гидливість до такого способу заробітку – вона зупиниться. Для молодих журналістів періоду початку 2000 років, коли поняття «джинси» ще не був настільки на слуху, було не зрозумілим, що у цьому поганого. У мене є можливість публікувати, мені пропонують гроші, я зроблю нормальний матеріал… Чому б і ні? Якщо людина підсіла на це діло, рано чи пізно вона випадає з професії, адже це формує певне ставлення до неї. Хоча, я знаю декількох журналістів, про яких кажуть, що вони «беруть», тим не менше, вони залишаються класними в технічному плані. Тут не слід боятися абстрактних речей — випасти з професії, втратити навички і.т.д., а розуміти, що коли ти це робиш, ти віддаляєштой момент, коли українські медіа почнуть працювати як справжні. За оздоровлення організму наших ЗМІ повинен думати кожен окремий журналіст. Тоді ми зможемо отримувати гідну заробітну плату, писати нормальні матеріали, а не ті, які нам замовляють, не боятися власників. Якщо людина мислить такими категоріями вона стримається, якщо не одразу, то за досить короткий час. />
— У регіонах ситуація дуже відрізняється від столичної?
— Це взагалі окрема історія. Там надзвичайно злиденно живуть журналісти і видання та канали бідні. У них просто немає виходу, бо тут грає фактор самого існування засобів масової інформації. Взагалі регіональні медіа це проблема, яка вимагає окремої розмови.
— Але ж у будь-якому разі повністю журналіст не може бути незалежним, критикувати, скажімо, власника виглядає не дуже реалістичним…
— Це болюча тема, бо і сказати тут нічого…. Так, як правило, виборуу в журналістів немає. Є якісь топові журналісти, публіцисти, які дозволяють собі більше, але щоб взяти таку людину на роботу, треба скласти з нею «пакт про ненапад» і тому багато класних журналістів намагаються бути фрілансерами, але тут теж треба десь публікуватись. Ти можеш надрукувати критику на Тимошенко у виданнях Януковича, а про Януковича у виданнях Тимошенко, але цим починаєш теж залежати.
— Злив інформації теж можна віднести до джинси? Останнім часом є багато с прикладів, коли через «злив» інформації політики реалізують якісь свої плани…
— Ні, у прямому розумінні – це не зовсім джинса, оскільки за це не завжди платять, принаймні було б дивним, адже медіа самі зацікавленні в публікації сенсаційною інформації. До «зливу» треба ставитись диференційовано. Там, де йдеться про важливу для суспільства інформацію, скажімо, як було з Конституцією і коаліцією, немає нічого поганого у зливі. Звісно красивіше, а, може, правильніше, якщо журналіст іде сам «у поле» та шукає, але і з отриманим матеріалом треба працювати. Журналіст повинен подбати про його баланс. Дуже часто до нас приходять, приносять купу документів і кажуть “злий” і журналіст зливає… Тоді він знаряддя в чиїхось руках. Гіршим, думаю, є чорний піар, коли люди хапаються за якусь сенсацію, а потім виявляється, що вона не відповідає дійсності, або немає фактів, що відображають повну картину. Це питання журналіста, редактора, перебірливості видання…
— Дедалі більше популярності набувають телепередачі на зразок «Свободи», кожен канал намагається зараз мати подібний політичний проект. Порівнюючи із західними програмами, помічаєш одну різницю на їхніх телешоу гості – це наукова еліта, артисти, вчені, громадські діячі, філософи, а у нас це самі політики. Тобто, це завчасно вибудуваний майданчик для агітації?
— У нас склалась така ситуація, що політики стали найпопулярнішими публічними персонами, такого більше ніде немає в світі — можливо, у відсталих країнах, але не в демократичних. В останніх політична система функціонує так, що політики працюють у повному розумінні цього слова і вони не є «ноуменами» та й потреби такої немає – ходити кожної п’ятниці, бо вони відсипаються після важкого трудового тижня.
У нас після помаранчевої революції, де було багато публічних виступів у медіа-просторі, люди почали ставитись до політиків як до «селебриті». Відповідно телеканали не можуть цим не користуватись, оскільки це дає рейтинги і гроші. Адже за участь у таких програмах політики здебільшого платять. Звісно ніхто не зізнається, але це відомо. Такі програми є чудовими майданчиками для певного захисту інтересів власника, знову ж таки на думку спадає телеканал “Інтер”. Тут відбувається захист інтересів власника і просування його політичних креатур. Типовий приклад – це Інна Богословська в минулі роки на «Свободі», поки їй платив Пінчук… Той самий Нестор Шуфрич у Савіка Шустера. Сумніваюсь, що він приходить сам без запрошення, як він це подає, бо це б означало, що він там має повну владу. Ці програми мають і комерційний сенс, й інформаційний , але не думаю, що вони шкодять суспільству. Користі теж немає. Хочу відзначити лише «Свободу слова» з Андрієм Куликовим, який хоч намагається аналізувати і показувати як все насправді. Решта – це розмови, заради розмов.
— Парадокс, але серед усіх «Свобод» програма з Андрієм Куликовим має найнижчий рейтинг…
— Це також пояснюється і низьким рейтингом самого каналу. П’ятниця, вечір – найкращий час для проведення таких шоу. У цей період між собою змагаються «Інтер» та телекомпанія”Україна”. Раніше програма Куликова теж виходила у п’ятницю, але зараз третю програму телепростір просто не потягнув би. Спікерів не вистачило б. Звичайно, понеділок не найкращий час, але кращого не було. Між іншим, в абсолютних показниках «Свобода слова» переганяє періодично Шустера. Я б не сказав, що в них низькі показники. Є ще фактор ведучого. Савік – це бренд і люди асоціюють з ним політичні програми. Змагатися з цим важко, але IСTV тримається непогано і завдяки тому, що їхній продукт найякісніший.
— Виходить звільнитися від цієї хвороби журналістам в Україні не можна?
— Це культура медіа-власності. Вона у нас азіатська, пострадянська. Я власник. я керую всім: захочу звільню, захочу підвищу, знижу заробітну плату і.т.д. На жаль, від цього не вільний ніхто. Візьміть ситуацію на “Новому каналі” із звільненням редактора новин: так от, Пінчук, якщо брати в цілому, ще не найгірший варіант. До своїх медіа він ставиться, як до підприємства, не шкодує грошей, дає розвиватись, але поза тим, звичайно. вони повинні прогинатись десь під Кучму, десь під Пінчука, десь під його дружину. Це не зміниться поки ЗМІ належать олігархам, або людям не з сфери медіа. Там де, інвестор спрямований на інвестування в медіа, такого немає. Якщо профіль власника – це металургійні заводи, то він ставитиметься до телеканалу так, як до заводу. Захотів, змінив директора, вигнав того, чи іншого. Міжнародна компанія, яка має кілька десятків каналів по всьому світу і зараз володіє «плюсами» так само викинула на вулицю десятки людей і змінила бренд, там є «джинса», бо при владі менеджмент. Найближчим часом це не може змінитися. Це повільний процес, який повинен відбуватися знизу: менші медіа, вільніші, повинні розвиватися динамічніше і витісняти більші, багатші, але корумповані.
Зараз відбувається перерозподіл в бік нішевих каналів, Інтернету, там ситуація трохи краща. Це дає надію, але це не питання років, а десятків років. Біда не в тому, що всіх змушують прогинатись, а в тому, що виросло покоління молодих на все готових журналістів. Авангард провідних журналістів на більшості телеканалів такий, який готовий сказати будь що: чорний піар, брехню. Це не означає, що вони погані люди – просто вони в системі і перед ними завдання. Як відмовитися від цього, коли ти не маєш альтернативи, адже для більшості журналістів бути на ТБ – це дуже «почесна» робота і нижче вони не хочуть. Силою таких «гвардійців» робиться наша політична журналістика. Справжні журналісти, працюють десь у культурі, соціалці, або звільняються. Журналісту взагалі не слід очікувати від професії великих статків. На жаль, у нас багато журналістів — «політичних повій», які розраховують лише на прибутки.