Самовпевненість Китаю зростає, як і його прагнення убезпечити територію навколо себе, незважаючи на проблеми, із якими він стикається на шляху досягнення цієї мети, — вважає газета “The Financial Times” http://www.ft.com/cms/s/0/48b8664c-03d0-11e0-8c3f-00144feabdc0.html#ixzz17f6GONs6.
Ще не так давно Пекін боявся хоч якось потривожити усталений міжнародний порядок, піддаючи сумніву мету його існування. Але пройшли роки і країна перетворилася із другорядного гравця на одного із лідерів світової політичної та економічної арени. Колишні заборони перетворилися на повсякденність і Пекін розпочав реалізовувати новий план, точніше нову політику, що без перебільшення нагадує східноазіатську доктрину Монро нашої ери. Без сумніву, мета китайців сьогодні — стати абсолютними законодавцями міжнародних відносин, — пише газета.
"Спроба бойкотувати церемонію вручення Нобелівської премії миру — лише невеличка частина зростаючої самовпевненості Пекіну. Під час перебування у столиці мені десятки разів доводилося почути, що демократичний активіст Ліу Ксяобо — це звичайний злочинець, який чудесним чином прорахував всю цю провокацію із нобелівською премією, а Нобелівський комітет виявився легкою здобиччю", — пише автор публікації Філліп Стівенс.
Однак, вважає він, зміна у настроях Китаю — це не просто виявлення невдоволення наполегливим відстоюванням Заходом універсальних цінностей: останнім часом Пекін дав чітке розмежування своїм та чужим інтересам, що особливо було помітно під час напруженості на Корейському півострові. "Хтось міг би спитати: чому Китай, який, по суті, мав би стати на сторону дружньої комуністичної Північної Кореї, був настільки занепокоєний тим, що Пхеньян вирішив атакувати південну частину півострова? Відповідь проста: Пекін категорично проти того, щоб Корея об'єднувалася на умовах Сеула, себто американських", — зазначає автор.
Стівенс стверджує, що його поїздка до Китаю відкрила йому очі на велику кількість абсолютно нових фактів. "Виявилося, що Китай, який претендує на роль світового лідера, чудово засвоїв уроки минулого: китайські експерти із зовнішньої політики, мабуть, знають більше про Німеччину за кайзера Вільгельма, ніж самі європейці. Колізії між зростаючими державами були причиною багатьох воєн. Китайське ж мирне повстання уникне "непотрібного галасу", особливо, коли стає очевидним, що гегемонія США відходить у минуле. Пекін усвідомлює, що тепер факт мультиполярності сприймають як данність і власні стратегічні інтереси, підкріплені потужною економікою, слід захищати, зокрема, будуючи сильну армію", — пише автор.
Але, пише видання, в цій історії слід взяти до уваги кілька деталей. Майже кожна розмова із китайським законодавцем досі починається із теми внутрішньої обстановки в країні та необхідності підтримувати стабільне економічне зростання разом із збереженням соціального та політичного порядку. Сьогодні соціальна стабільність в Китаї на вагу золота, так само як і відновлення доступу до нафти та інших природних ресурсів, необхідних для економіки. Зовнішня ж політика розглядається лише як продовження внутрішньої.
Також, продовжує автор, велика помилка вважати, що політична обстановка в Китаї абсолютно монолітна: внутріпартійна дискусія активна як ніколи, особливо, коли йдеться про Захід та Вашингтон, і вистачає тих, хто виступає за посилення тиску та тих, хто прагне стриматися. Дискусія відбувалася навіть під час грандіозної і унікальної зустрічі між Елітною школою при Комуністичній партії та групою європейців і американців із “Aspen Italia Institute та the Aspen Strategy Group of the US”. Багато хто із "єдиної та непохитної" комуністичної еліти наголошував на тому, що Вашингтон не можна розглядати лише як одвічного суперника і що з ним слід будувати конструктивні відносини. І цікаво, що така дискусія відбувається навіть між армією та високопосадовцями. "Бути наддержавою, безумовно, має свої мінуси та недоліки. Китайська залежність від закордонних ресурсів — це один із яскравих її недоліків. Водночас невпевненість проникає і в лави армії Китаю і змушує турбуватися всіх, включаючи найвищих посадовців. Неспокій на Корейському півострові лише посилив такі негативні настрої", — пише Стівенс.
Але, наголошує він, не зважаючи на те, що у Пекіна “свої таргани у голові”, його прагнення контролювати водні території довкола — очевидні і причина цьому, як завжди, конкуренція зі США. Китайці намагаються якомога надійніш убезпечити себе. /> "Декілька століть тому американський президент Джеймс Монро створив доктрину, яку назвав в свою честь, утвердивши першість США у західній півкулі. Сьогодні Китай запитує себе: чого б і нам так не зробити? Пекін досі з усіх сил бореться за території Тайваню та Тібету, але головний акцент він все ж робить на морському просторі і гостра суперечка із Японією через острови у Східно-Китайському морі це лише доводить, як і надмірна активність Народно-визвольної армії. Звичайно, така поведінка Пекіну не на жарт стурбувала його сусідів — В'єтнам, Сингапур, Індонезію та Китай із Південною Кореєю, які одразу ж почали зближуватися із США. Сеул, зокрема, пообіцяв відповісти на агресивність Північної Кореї….. ну тим самим, агресивністю, а Вашингтон вирішив вдатися до союзу із Індією. Все це, за словами китайських посадовців, ознака того, що Америка хоче радше стримати Пекін дипломатією, демонструючи, що вона матиме вплив на Азію на десятки років вперед, ніж агресивно відповідати на його дії. Час покаже до чого все це призведе", — резюмує видання.
Підгот. Л.Дубенко.