Ще нещодавно Україна в очах Європи виступала як нова колиска демократії на просторі СНД: головною надією виступав “свіжий” всенароднообраний Президент Ющенко. Але минуло п’ять років — і Брюссель із відразою дивиться у сторону Києва, що не дивно, з огляду на поведінку українських горе-політиків. Варто лише замислитися, наскільки кумедною та дратуючою виглядала з боку так звана "політика" наших всенародних улюбленців: то зрада у парламенті, то фатальні прес-конференції, на яких лунали звинувачення у некомпетентності та корупції (причому частіше за все по відношенню до своїх соратників), то сутички біля трибуни спікера та за кулісами відомих політичних програм, то суперечливі заяви про зовнішній курс держави, то нескінченні вибори та відсутність стабільності, то нездатність створити коаліцію чи перебігання із табору в табір — і так безкінечно.
Можливо, у наших громадян, це частіше викликало посмішку, мовляв "політика — це шоу" чи "всі депутати — клоуни", однак, на жаль, західні чиновники не настільки широкі душею, як ми, і не схильні зрозуміти зі своїм занадто раціональним підходом ексцеси нашого багатого на несподіванки політичного життя. Упродовж п’яти років Захід чекав від України конкретних дій, зокрема, побудови ефективної політичної системи, подолання корупції, розвитку благополучного суспільства, чіткого формулювання зовнішньополітичних цілей і т.д. Це очікування посилювалося ентузіазмом від перемоги Ющенка та феєричними настроями самих українців. Але сталося, не як гадалося, і Брюссель, в принципі як і всі інші, отримав дірку від бублика, бо не знав, що українська політика не буває простою та чіткою, а прагне вироджуватися на затяжну Санта-Барбару, де кінець — невідомий нікому, навіть сценаристу.
Звичайно, не слід ідеалізувати позицію Заходу, стверджуючи, що він просто не спав ночами, очікуючи, коли ж нарешті Києв залагодить свої справи і його можна бути прийняти у лави членів ЄС. Але він однозначно був заінтригований і готовий до співпраці. І тут, мабуть, Україна відчула, що вона настільки популярна в очах улюблених іноземців, що можна скористатися своєї хвилиною слави і… нічого не робити, а якщо і робити, то дуже погано і некомпетентно. І це їй успішно вдалося.
Наскільки "кардинально" "європеїзувалася", "попрозорішала" та "розвинулася" українська політика, разом із економікою та суспільством, усі мали змогу спостерігати з початку 2005-го року. Потік трудових мігрантів до європейських держав із кожним роком тільки зростає, незважаючи на економічну кризу у самому ЄС. Кількість громадян, які живуть за межею бідності, очевидно, не скорочується. Політичної стабільності не буде ще як мінімум півроку, якщо не більше, а до економічних зрушень — ще жити і жити. Корупція як процвітала, так і процвітає, адже нікому, навіть "самооборонцю" Луценку, не вдалося поки що скасувати дію прислів’я "рука руку миє". На жаль, цей список можна продовжувати довго. Прикро, що про такий стан речей кожен як знав, так і знає, і якщо ще нещодавно нікого із українських політиків хаос в країні не цікавив, адже прихильність Заходу сприймалася апріорі, то після зміни американського президента та бажання Вашингтона і Брюсселя зблизитися із Москвою — кроку, який передбачувався усіма тверезомислячими експертами, — можновладці відчули, як вони втрачають під собою ґрунт. Після того, як у світі розпочалася економічна криза, це відчуття лише посилилося, особливо, коли Україна стала повністю фінансово залежною від МВФ та ЄС.
Врешті Україна постала перед Заходом як держава, яка полюбляє грати на нервах інших, маніпулюючи своїм ключовим геостановищем, але яка абсолютно нездатна подолати всі негаразди власної економіки, причому настільки, що чи не на колінах просить у нього кредит для свого порятунку. Однак найбільшою причиною роздратування ЄС стали перебої у постачанні газу, які ще нещодавно були нормою у відносинах між Москвою та Києвом. Як би українські можновладці не сподівалися, що Європа нас розуміє і звинувачує Кремль у розпалюванні газових конфліктів, на боці РФ єдиний беззаперечний аргумент — газ у них. Тому всі прагнення влади "вказати на винуватця" ситуації зрештою просто втрачають сенс. Виходить, що Україна, яка упродовж п’яти років, грубо кажучи, "дурью маялась", втратила всі шанси на більш тісну кооперацію із Заходом, задовольнившись отриманням договору про східне партнерство та деякими торговельними угодами. Можливо, представники помаранчевого табору вважають ці договори досягненнями на шляху до ЄС, але насправді — це не більше, ніж ілюзія: Україна не стала ні на крок ближчою до ЄС, скоріше, на декілька кроків далі.
Для того, аби стати членом Євросоюзу, простого бажання — навіть якщо його супроводжувати порожніми балачками — недостатньо, і про це Брюссель не раз говорив і Ющенку, і Тимошенко, і Януковичу. Для отримання членства слід, як мінімум, приступити до розвитку економіки, налагодження незалежного функціонування гілок влади та підвищення соцстандартів. Оскільки замість цього Президент Ющенко віддав перевагу дещо іншим сферам громадського життя, не дивно, що Брюссель не оцінив старання української влади. Так, спекуляція на прагненні вступити до НАТО деякий час успішно сприймалася охопленими на той час антиросійськими настроями Європейським союзом та Америкою і вони, незважаючи на всі огріхи помаранчевої влади, обіцяли Україні зближення із союзом.
Однак, минув час і Захід зрозумів, що Росія, попри всі її вади, є державою серйозною і з нею ворогувати не варто. Тож, Україна і стала непотрібною: держава, яка не змогла досягти жодного економічного поступу, яка із головою поринула у перманентну політичну кризу, яка не виконує свої обов’язки газового транзитера і живе на гроші інших, не подобається нікому. Захід зрозумів, що Ющенко, який видавався їм головним демократом країни на початку його правління, виявився, м’яко кажучи, трохи інакшим. Упродовж місяця перед першим туром президентських виборів закордонна преса неодноразово писала про розчарування у помаранчевій команді та її нездатність до ефективного управління державою. Відчувалося, що іноземні журналісти розгубилися, адже все стало не так просто як у 2004-му, коли "хорошим кандидатом" був Ющенко, а "поганим" — Янукович. Єдине у чому зійшлася більшість видань,- це те, що помаранчева влада фактично зазнала провалу, незважаючи на деяку лібералізацію політичного життя в Україні та запровадження практики публічних дискусій, які часто перетворюється на сварки та взаємозвинувачення.
Сьогодні Європа явно заплуталася, хто буде кращим президентом для України, враховуючи міжнародну ситуацію, особливо фактор Росії, та внутрішньоекономічний хаос. Єдине, що вона точно зрозуміла — це те, що 5 років помаранчевої влади виявилися величезним розчаруванням, і тепер не настільки важливо, хто буде наступним Президентом України, лише б він/вона змогли витягнути Україну із глибокої боргової ями та поставити економіку на ноги, забезпечуючи безперервне постачання газу та чітку зовнішню політику. А поки що Брюссель демонструє критичне та негативне ставлення до України, яке почне змінюватися лише після того, як Київ сам розв’яже свої проблеми.
/>