Газета “The Financial Times” вважає, що чим скоріше Старий світ перестане нехтувати інтересами Туреччини, яка вже давно намагається стати членом ЄС, тим краще буде його ж політичне та економічне майбутнє.
"Цього тижня Англію відвідав президент Туреччини Абдулла Гюль. Між тим, як урочисто отримати престижну премію “Chatham House” від королеви та провести переговори із прем'єром Камероном, він встиг зробити декілька виступів на тему ісламу, демократії та світового порядку. Турецький президент порушив також кілька питань, які мали б поставити не одного європейця у некомфортне становище. Так, він прямо запитав — чого ЄС хоче від Туреччини і чи справді європейці задоволені тим, що Анкара перетворилася із столиці відсталої держави на столицю потужної, демократичної та економічно розвинутої?" — пише газета. Вона вважає, що турецький президент виявився занадто люб'язним, аби не спитати в лоб, чи не сумує Брюссель та компанія за часами, коли Туреччину налаштовували на втілення демократичних норм і капіталістичних реформ, вважаючи за другосортну державу.
"Із часом виявилося, що європейські держави далеко не із захватом ставляться до Туреччини як до держави, що, виявляється, має власну точку зору та амбіції. Життя, інколи чути в кулуарах Парижа та Берліна, було набагато простішим, коли Анкару можна було образити чи проігнонувати через її економічну та політичну відсталість. Роль Туреччини фактично полягала у тому, щоб як пудель, підтримувати всі ініціативи Північноатлантичного альянсу та охороняти величезний шматок Східної Європи. Військове правління чудово влаштовувало ЄС і позбавляло необхідності давати чітку відповідь: коли ж все таки він відкриє перед турками свої двері", — зазначає автор публікаці.
Тим не менше президент Гюль зазначає, що, не дивлячись на те, що останнім турецький уряд розвернувся на Схід, покращуючи відносини із сусідами та нарощуючи свій вплив у регіоні, немає жодних приводів сумніватися, що Європа залишається головним пріоритетом Туреччини. Навіть гіперактивність міністра закордонних справ Ахмета Давутоглу, який інколи занадто багато говорить про відродження Оттоманського Халіфату, разом із поганими відносинами із Ізраїлем та небажанням запроваджувати санкції проти Ірану, не мають, на думку Туреччини, турбувати європейців. Навпаки Анкара вже давно продумала свої міжнародні амбіції на 20-30-50 років вперед.
"Не дивлячись на невизначеність Туреччини щодо своїх міжнародних пріоритетів, президент Гюль неодноразово наголошував на тому, що Анкарі доведеться набратися терпіння, адже формальні переговори між його державою та ЄС призупинилися і очевидно саме через політичні причини", — пише видання.
Воно нагадує, що однією із головних причин, через яку Туреччина не може потрапити до ЄС — це блокування її вступу грецькою частиною Кіпру. У 2004-му ООН вже намагалося примирити грецьку та турецьку частину Кіпру, але цей план провалився. Цього місяця ООН знову спробує допомогти примиренню, але поки що немає жодних ознак того, що грецькі кіпріоти погодяться скасувати своє вето на продовження переговорів про вступ Туреччини до ЄС.
Знову ж таки позиція Кіпру — не єдина перешкода на шляху Анкари до єврочленства. Попри те, що у турків є союзники, як, наприклад, Британія, яка вважає, що країна має стати членом ЄС, всі інші провідні держави союзу, включаючи Францію та Німеччину, прикриваються кіпріотським питанням, аби не сказати туркам напряму: "Ми не хочемо вас бачити в союзі". Президент Саркозі, який є главою надзвичайно секулярної держави, з усього видно, глибоко переконаний, що до ЄС мають входити лише християнські держави. Водночас канцлер Меркель, слідуючи новому стратегічному плану та остерігаючись як вогню 75-ти мільйонного нашестя мусульман, запропонувала Туреччині погодитися на другорядне членство.
"Не дивлячись на таку відверту неприязнь із боку ЄС, фан-клуб турків не має перебувати в ілюзіях. Так, Туреччина із початку 2005-го року здійснила грандіозний стрибок у економіці і політиці, однак все ж вона далека від готовності стати членом ЄС. Економіка країни зростає швидкими темпами, але тим не менше залишається дуже хиткою. Ситуація із демократичними свободами поки що неоднозначна, так само, як і діяльність судової системи. Антитерористичні закони частенько використовується турецькими політиками як інструмент для репресій, а уряд часто виявляє достатньо авторитарні тенденції. Навіть президент Абдулла Гюль визнав кілька із цих фактів, зізнавшись, що він також стурбований нещодавніми арештами журналістів: президент, будучи порівняно із багатьма його колегами достатньо ліберальною політичною фігурою, також визнав далеко не ідеальноюі юридичну систему держави і зазначив, що хоче змінити деякі закони для більш вільного функціонування преси", — пише газета. Звичайно, Туреччині слід прислухатися до програми обмеження ядерної програми Ірану. Але знову ж таки не слід забувати, що у Анкари є власні політичні інтереси і тому частково її прагнення залишатися із Тегераном друзями можна зрозуміти, — наголошує видання.
Звичайно, із вищесказаного стає зрозумілим, що багато в чому Туреччина досі не готова до вступу в ЄС і навіть турецький президент погоджується із цим, зазначаючи, що до повної євроінтеграції Анкарі слід чекати ще, як мінімум, декілька десятків років. Однак одним із основних питань на порядку денному — це напрямок, в якому буде рухатися Туреччина та підтримка її курсу європейськими державами разом із забезпеченням її членства, наприклад, через 20 років. "Якщо дотримуватися логіки, Європа нічого не програє від модернізації Туреччини, адже це держава, яка, по-перше, розташована на перехресті континентів в одному із найбільш важливих та неспокійних регіонів. Вона залишається оплотом західної безпеки та життєвонеобхідним маршрутом для транзиту енергетики. Ця країна подає потужний демократичний приклад для решти мусульманського світу. Динамічна економіка та сформований середній клас представляють нові торгові та інвестиційні можливості і при цьому у Туреччини є ще один беззаперечний козир: вона має унікальний вплив на Близькому Сході і хоче, як не дивно, стати частиною Заходу", — пише “The Financial Times”.
Після всього сказаного автор публікації пропонує повернутися до початку статті та запитання президента Абдулли Гюля: чого ж все таки хоче Європа від Туреччини? Не слід обманювати себе : навіть, якщо Анкара продовжуватиме, можливо безрезультатно, стукати в двері ЄС, це не означає, що вона не буде ставати потужнішою та захищати власні інтереси. Вже всім стало більш-менш зрозуміло, що турки не збираються дотримуватися своєї старої ролі підлабузництва до США та ЄС. Тепер вони абсолютно переконані, що мають права на власні прагнення та перспективи. Така позиція Туреччини не на жарт дратує Старий Світ: як так майбутні члени ЄС не знають свого місця? Як колись сказав Жак Ширак щодо колишніх комуністичних держав Східної Європи, Туреччині слід скористатися шансом помовчати: лідерство має бути в руках Парижа та Берліна.
"Таке ставлення Європи — це її ж прямий шлях до могили. Чомусь Старий світ все ще переконаний, що якщо він закриє очі, то зможе зректися майбутнього. Погана новина для таких мрійників — реальність від цього ніяк не змінюється, як би їм того не хотілося. Блокування Туреччини ніяк не спинить її зростання, але однозначно відштовхне від Європи. Тож вибір для Європи простий та очевидний: вона може або поділитися владою, або спостергіати за тим, як вона її втрачає", — резюмує “The Financial Times”.
Підгот. Л.Дубенко. />