Триває дванадцятий день ізраїльської військової операції "Cast Lead", назва якої саркастично взята від дитячої єврейської пісеньки, що виконують під час Хануки.
Зазвичай результати конфліктів між двома державами закінчуються смертельною диспропорцією: якщо загиблих близько сотні палестинців, то євреїв лише п’ятеро.
Девід Гольдберг з видання Guardian розповідає анекдотичне спостереження у літаку із Нью-Йорка, коли між двома арабами присів єврей. />
Звичайно, атмосфера стала надзвичайно напруженою.
І тут єврей встає і аккуратно просить араба пропустити його до туалетної кімнати.
Вже виходячи, він питає чи хочуть чогось сусіди аби той їм приніс?
Араби просять апельсинового соку.
В той час як єврей відсутній, його черевики залишилися під сидінням.
Араби, посміхаючись одне одному, вирішили наплювати у них.
Коли єврей повернувся і приніс пляшечки із соком, араби "турботливо" нагадали йому взутися.
Єврей посидів хвилину у повній тиші, поки араби випили свій сік, а потім сумним, пророцьким голосом сказав:
"Коли закінчиться ця взаємна ненависть? Коли вже ми перестанемо одне одного дурити, підозрювати і мститися? Коли перестанемо плювати у взуття і мочитися в апельсиновий сік?".
Д.Гольдберг наголошує, що, хоча ця анекдотична історія не є кривавою реальністю, яка зараз відбувається у Секторі Газа, але, для тих, хто роками спостерігає за подіями на Близькому Сході, які кличуть "мирним процесом", інакше, як в анекдоті, сприймати цей конфлікт просто не вдається.
"Завжди, коли я розмовляю зі своїми ізраїльськими друзями”,- цитує видання жителя єврейського міста Ашдод — “все, що я чую — це "вбити арабів", в той час, як у школах Гази всі підручники заповнені антисемітськими малюнками”.
Пропагандисти із обох сторін активно дискутують, хто першим почав вогонь, але, говорить Д.Гольдберг, слід пам’ятати, що після кожного із цих конфліктів 70% загиблих — це мирні жителі, а не солдати.
Автор статті вказує, що студенти семіотики беззаперечно помітили, що в анекдотичному спостереженні останнє слово було за євреєм.
Ця проблема є аналогічною і у житті.
Ізраїль, абсолютно переконаний у правильності своїх дій, не слухає нікого і хоче мати останнє слово за собою.
"Звичайно, Ізраїльська держава має суверенне право захищати свої поселення від ракетних нападів Хамасу, але загалом її політика у Секторі Газа можна вважати провалом"-говорить Д.Гольдберг.
Видання зазначає, що виведення Ізраїлем своїх військ із Гази у 2005 році було зовсім не актом доброї волі, як це змалювала Тель-Авівська преса, а чіткий розрахунок на отримання ще більшої винагороди від Західного Банку, оскільки у Ізраїлю залишалось право входу і виходу, разом із доступом до комунальних підприємств міста.
До того ж єврейські стратеги мали розуміти, що Хамас займе створений простір, а Кнесет не визнаватиме обраний у 2006 році уряд і назве його "терористичним", у той час як гуманітарна криза у Газі посилюватиметься.
Це все зовсім не зображує Ізраїль як активного мрійника про підтримання миру на Близькому Сході, — іронізує Д.Гольдберг. Автор статті відзначає, як цікавий той факт, яким чином усі ізраїльські екс-високопосадовці знаходять швидке вирішення конфлікту, але тільки коли вже відходять від влади.
Насправді ж із обох сторін — Палестинської та Ізраїльської — немає справжнього бажання покінчити із війною, — підсумовує Д.Гольдберг.
"Теду Соренсену, автору виступів Джона Кенеді приписують слова, проголошені Кеннеді під час Карибської Кризи у 1962 році: "Всі ми живемо на одній планеті. Дихаємо одним повітрям. Всі маємо дітей. І всі ми-смертні"
Що ж заважає Палестині та Ізраїлю це зрозуміти?".
Підготувала Леся Дубенко