Вчора до України із візитом завітала держсекретар США, за сумісництвом колишня перша леді, екс-сенатор штату Нью-Йорк та екс-кандидат у президенти Хілларі Родем Клінтон.
Її візит, як і належить, супроводжувався пильною увагою із боку українських ЗМІ, яких Клінтон, без жодних сумнівів, не розчарувала.
Як особистість та політична фігура Хілларі, безумовно, вражає: сильна, елегантна, чітка, усміхнена, ідеально вдягнена, не байдужа, із добре поставленим голосом та почуттям гумору – вона здатна завоювати серце не одного слухача. На її фоні вітчизняні дипломати виглядали зовсім невиразно зі своїми монотонними розповідями про те, скільки у Америки та України спільних інтересів і які вони раді, що пані Клінтон приїхала.
Звичайно, якщо абстрагуватися від зовнішнього шарму американського держсекретара та вдатися до більш детального аналізу змісту її виступів, врешті змушений визнати, що всі вони зводяться до простих тверджень, які не несуть в собі особливої серйозності. Простіше кажучи, те, що говорила Клінтон — не більше, ніж море слів та підбадьорювання. Але все по порядку.
Вчорашній візит Хілларі до України став четвертим за її кар’єру та першим у статусі держсекретара. Протягом одного дня вона зустрілася із Президентом Януковичем, міністром закордонних справ Грищенком, принцесою опозиції Юлією Тимошенко та студентами Київського політехнічного інституту. Останніх вона змусила на себе чекати понад годину, навіть не вибачившись, але сповна компенсувала цей прокол потужною промовою та ораторською майстерністю.
Більшість із того, що вона говорила, можна сформулювати двома фразами: «В України та США спільне майбутнє та цінності» і «Нам слід співпрацювати тісніше і ще тісніше» .
Деякі з фраз пані Клінтон взагалі можна назвати відвертим перебільшенням та спробою просто підбадьорити аудиторію. Серед таких, зокрема, полум’яна заява про «відважне» українське громадянське суспільство, фрази про «особливі» відносини між США та Україною та заяви про те, що Вашингтон віддано підтримуватиме Київ у всіх його демократичних ініціативах та навіть фінансово допомагатиме у разі потреби.
Однак, якщо на хвилинку відволіктися від того океану позитиву, який Клінтон вилила на вуха прискіпливих слухачів і прислухатися до окремих її слів уважніше, можна вловити тонкі нотки того, як насправді США ставляться до України та як вони планують проводити свою подальшу політику відносно неї.
По-перше, Клінтон дала чітко зрозуміти, що Київ не стоїть на порядку денному Америки, яка, натомість, прагне зблизитися із Москвою та укласти низку взаємовигідних угод, зокрема, відносно подальшого скорочення ядерного озброєння. Всі запитання журналістів та студентів, які стосувались теми Росії, сприймалися Хілларі із прохолодою: на запитання про скандал із російськими шпигунами вона коротко відповіла, що не коментуватиме ситуацію та вкотре нагадала, що президент Обама продовжує перезапуск відносин із Кремлем.
По-друге, Клінтон в кожному своєму виступі наголошувала на тому, що Україна має самостійно вирішувати із ким вона хоче дружити, м’яко даючи зрозуміти, що Вашингтон більше не хоче панькатися із українськими проблемами та навіть не хоче затягувати її до НАТО – найвідвертішу мрію попередника Обами — Джорджа Буша. Причому до планів Вашингтона також не входить втручатися у переговори про відновлення кредитування Міжнародним валютним фондом України.
Нарешті Клінтон частенько під час своїх виступів, особливо у КПІ, видавали невербальні знаки: коли вона розхвалювала Україну за її унікальну демократичність та відданість ліберальним цінностям, пані держсекретар час від часу торкалася свого обличчя та носу – одна із ознак того, що людина говорить неправду. Можливо, саме через те, що Хілларі своїм київським візитом мала фактично заявити про те, що Україна у порівнянні з Росією стоїть на другому плані у зовнішній політиці США та відправити колишнього помаранчевого союзника у вільне плавання, вона і приготувала таку кількість відволікаючого тексту про «особливі відносини», «демократичні цінності», «посилення економічних зв’язків», «величезний потенціал України як світового лідера» тощо. Нічого конкретного, але всім приємно.
Ще один факт, який персонально запам’ятався – це присутність на всіх зустрічах лише двох американських журналістів, що свідчить про те, наскільки дійсно цей візит «турбує» США.
Водночас, не все так погано, як здається. Києву слід прислухатися до рекомендацій Клінтон продовжувати балансувати свою зовнішню політику між Заходом та Росією для максимальної вигоди українців; до того, що слід розвивати та видобувати власні енергетичні ресурси, в тому числі сланцевий газ; до того, що свої проблеми, зокрема, із МВФ Київ має вирішувати сам; до того, що демократія – це постійний процес, який слід підтримувати та розвивати. Врешті-решт, такі слова та заклики мають піти лише на користь державі та зробити її більш самостійною і дійсно зближувати її із США – економічно та політично — як і зі всіма іншими потужними країнами в статусі рівноправного партнера.
Підсумовуючи, слід сказати, що візит Клінтон загалом є позитивним і навіть, якщо він не принесе багато моментальної користі із економічної чи, можливо, політичної точки зору, він все одно залишить хороший відбиток на американсько-українських відносинах і, можливо, із часом дійсно сприятиме тій «тіснішій» співпраці, про яку Клінтон так активно говорила. />