Якщо Європі, як і Японії, більше до смаку роль гравця заднього плану на міжнародній арені, то їй слід її дотримуватися і займатися своїми справами, — вважає британська газета “The Financial Times” http://www.ft.com/cms/s/0/84efd5fe-bc55-11df-a42b-00144feab49a.html. />
Нещодавно президент Європейської комісії Жозе-Мануель Баррозо із захватом виголосив свою промову про перспективи Європи як ключового гравця міжародної арени, що із часом стане хіба ненайвпливовішим союзом у світі і задовольнить амбіції всіх лідерів провідних країн Європи. Але щось підсказує, що Баррозо кривить душею: із огляду на сьогоднішній стан Старого світу, зокрема, економічний, він претендує зовсім не на роль ключового гравця, а на тихого сусіда, чия хата з краю, пише автор статті, опублікованій у “The Financial Times”, Філіп Стівенс.
"Останнім часом Європа на міжнародній арені справляє враження не лідера, що активно висловлює свою позицію, при цьому диктуючи свої правила, а простого глядача, який зібрався у кіно подивитися захоплюючий бойовик. Такий стан справ просто змушує провести паралель між Європою та Японією: вже багато років Токіо віддає вплив на міжнародній арені своєму сусіду Китаю, при цьому залишаючись однією із найбагатших держав в світі та потужною економічною машиною. Аналогічна доля чекає і на Європу, яка постійно програє США і, схоже, вже змирилася із ролю Америки, як локомотива міжнародних відносин", — пише видання.
Можливо, зазначає автор, багатьом європейським державам підходить така роль глядача, однак попри деякі її переваги, як, наприклад, повна відсутність відповідальності, у неї є і величезні недоліки. Ні для кого не секрет, що вже неодноразово висловлювалися припущення про те, що світ знаходиться на шляху до панування двох держав — США та Китаю, які будуть самостійно приймати всі рішення і ставити інших перед фактом.
"Ідея лідерства на міжнародній арені США та Китаю завжди була привабливою. Між державами статусу-кво та ревізіоністськими завжди було занадто багато розбіжностей. Водночас перспектива того, що в кінці кінців точка балансу в системі — між мультиполярністю та мультилатералізмом, суперництвом та співпрацею — буде визначатися тим, наскільки ефективно Вашингтону та Пекіну вдасться вирішити існуючі проблеми", — розмірковує Стівенс.
Тим не менше він вважає, що на сьогоднішіній день у Баррозо та компанії набагато більше причин для радості, ніж раніше, зокрема, через те, що справи євро стали стрімко йти в гору. Голова Європейського центробанку Жан-Клод Тріше навіть зазначив, що спроможність євро недооцінювали і у нього є всі шанси подолати кризу.
"Можливо, дійсно, не варто було недооцінювати євро та його потенціал, але вказувати на те, що криза в більшості європейських державах минула — абсурдно, особливо на тлі фіскальних дефіцитів та економічних дисбалансів, що панують по всій єврозоні. Із іншого боку, така критичність ситуації змусила, зокрема, Німеччину взяти на себе роль лідера та врятувати ЄС", — наголошує автор.
Однак, продовжує Стівенс, не дивлячись на те, що економічна криза деякою мірою змусила всі європейські держави згуртуватися, помилка Баррозо та компанії полягає в тому, що вони переконані, що Європа зможе відновити свій вплив на рівних із США та Китаєм, починаючи із того моменту, коли економічна криза завдала потужний удар по її добробуту. Але, як говориться, поїзд пішов і навряд чи їй вдасться по вернути час назад, незважаючи на всі старання.
"Хто винний в тому, що Європі не вдасться стати потужним міжнародним гравцем? Скоріше за все, не Баррозо і не кервник міжнародних відносин ЄС Кетрін Ештон, хоча і їх часом покритикувати не гріх. Однак насправді брюссельські інститути наділені впливом настільки, наскільки їх забезпечують їхні спонсори — національні уряди. Саме тому основна провина лежить на плечах останніх", — зазначає Стівенс. — "Якщо Європа відчуває себе недостатньо впливовою, то це через те, що провідні країни ЄС не хочуть, не можуть, або не хочуть і не можуть, робити щось для того, аби цей вплив зростав. Поведінка окремих держав союзу залишає бажати кращого: коли національні уряди відчувають себе впевнено вони готові займатися проблемами союзу та захищати його інтереси в цілому. Коли ж, як сьогодні, держави-члени ЄС переживають не кращі часи — економічні, політичні і т.д.- вони одразу ж шукають цапа відбувайла, яким зазвичай виявляється ніхто інший як ….Брюссель".
Звичайно, пише автор, Франція, особливо на чолі із Саркозі, ніколи не відмовиться від своїх амбіцій, серед яких прагнення вдатися до грандіозних радикальних змін у побудові глобального порядку, не дивлячись на те, що аудиторія, навіть для слухання планів таких змін, стає меншою із кожним днем, якщо не годиною.
Британія та її прем’єр-міністр мало зацікавлені в будь-якій участі на міжнародній арені, перетворюючи дипломатів на торговельних представників та скорочуючи витрати на оборону, а це поганий знак із огляду на любов англійців до керування всіма іншими.
Німеччина вже один раз спробувала стати лідером. Всі досі пам’ятать чим ця спроба завершилася і тепер Меркель намагається сконцентруватися на спокійному житті та економіці країни. Хай боротьбою за вплив займаються інші.
"Нещодавно вчений Норвезького нобелівського інституту Асле Тоє оприлюднив аналіз дипломатії та політики безпеки останнього десятиріччя і дійшов висновку, що Європа демонструвала всі характеристики маловпливової зовнішньої сили — чи краще сказати серії окремих маловпливових держав, оскільки обмежений вплив союзу співіснує із пригніченим у Франції, Британії та Німеччині", — розповідає Стівенс. — "Хтось буде абсолютно задоволений такою пасивністю Європи, адже, як не крути, але соціальній та політичній моделі Старого світу заздрять всі без винятку, а доходина душу населення в десять разів вищі порівняно із тим же Китаєм. До того ж ЄС може бути старанно ефективним у проведенні зовнішньої політики на місцевому рівні", — наголошується у публікації.
Тож, підсумовує автор, якщо Європі хочеться бути на задньому плані, демонструючи приклад іншим — у політології це називається "нормативною владою" — то в цьому немає чогось дуже поганого, адже, цитуючи американського політика Діна Ейксона, здатність заручитися підтримкою настільки ж важлива .як здатність примушувати. Якщо Європі підходить роль Японії, то їй слід її дотримуватися, адже шанси стати ключовим міжнародним гравцем у неї майже відсутні.