Президент групи Євразії Іан Бреммер пояснює події на Близькому Сході дією законів так званої теорії дуги J (J curve), яка відображає співвідношення між стабільністю держави та її політичною і соціальною відкритістю, — пише “The Financial Times”.
„Хто б міг подумати, що раптова смерть туніського продавця овочів спричинить хвилю повстань по всьому Близькому Сходу, загрожуючи режимам від Лівану до Ірану. Однак, навіть якщо комусь здається, що ці повстання носять хаотичний характер, насправді це не так. Вони є найсвіжішим прикладом потужного політичного феномену, який називається дуга J (J- curve), або провал у стабільності суспільств, що трансформуються із закритого у відкритий тип і який також вичерпно пояснює чому багато із урядів регіону опинилися у пастці”, — пише Бреммер.
Автор зазначає, що всю ідею дуги J можна зобразити на графіку, де вісь ординат позначатиме стабільність в державі, а вісь абсцис її соціальну та політичну відкритість. Якщо з’єднати всі точки цього графіка, то ми отримаємо фігуру схожу на латинську літеру J. Більшість держав на графіку можна охарактеризувати як стабільні та закриті (наприклад, Північна Корея) або навпаки стабільні та відкриті (як Британія). Але основна кількість країн розташована не на краях графіка, а в його середині. Тут розташовані всі держави, в яких співвідношення стабільності і відкритості досі чітко не визначене. „В середині графіка опинилися ті держави, в яких суспільство трансформується із закритого у відкритий тип. Але якщо постарпатеїдна Південна Африка цю трансформацію змогла подолати більш менш спокійно, то Радянський Союз, Іран за правління шаха та колишня Югославія – не змогли. Їхній досвід якраз і ставить серйозну дилему перед Близьким Сходом”, — відзначає Бреммер.
Останнім часом, нагадує автор, глобалізація посприяла широкому доступу молодих арабів до мереж інтернету, освіти, преси та подорожей – інновацій, що дуже ускладнили контроль правлячої еліти над суспільством та інформацією. Якщо такі держави, як Єгипет, хоча б трохи розслабляться і сприятимуть економічному зростанню, інтегруючи національну економіку у глобальну фінансову систему, вони згодом ризикують стикнутися із гострим соціальним та політичним невдоволенням. Водночас, ізолюючи державу, вони будуть позбавлені всіх економічних вигод, які становлять основу політичної легітимності влади. Врешті держава знову таки опиниться на межі гострої дестабілізації.
„Загалом слід визнати, що вся теорія дуги J достатньо контраверсійна. Коли у 2006-му я вперше її висловив, вона була моментально використана тими, хто прагнув пояснити нестабільне поствійськове середовище в Іраку. Але справа в тому, що у випадку із Іраком демократія стала продуктом зовнішньої насильницької інтервенції, а це до теорії дуги J немає практично жодного відношення”, — пише автор.
Бреммер вважає, що справжнім прикладом дії теорії дуги J – це сьогоднішні заворушення на Близькому Сході, які стали результатом внутрішньої динаміки суспільства, що застрягло між економічними негараздами та зростаючою політичною відкритістю. „Більшість режимів на Близькому Сході та у Північній Африці для збереження стабільності намагалися відрізати свої держави від решти світу. Спочатку їм це вдавалося і глобалізація поширювалася дуже повільними темпами. Але протягом останнього десятиріччя всі старання зійшли нанівець: поступово практично у всіх почали з’являтися мобільні телефони, супутникові антени та доступ до таких соціальних мереж, як Facebook та Twitter. Одразу ж автократичні уряди були вимушені докладати все більше зусиль, аби стримати ці потужні фактори свободи. Але це стосується не всіх режимів. Китаю, наприклад, успішно вдається уникнути внутрішніх безпорядків, за рахунок потужного економічного зростання, яке ефективно підштовхнуло всю так звану дугу J. Однак Пекін також чудово усвідомлює, що для того, аби підтримувати такий порядок доведеться розвивати економіку ще більше – в іншому разі у суспільстві почнуть поширюватися свободолюбні та анархічні настрої”, — зазначає автор.
Тож, пише Бреммер, враховуючи те, що на Близькій Схід у найближчому майбутньому економічна революція не очікує, на що можуть розраховувати її лідери? Насправді у них існує два варіанти. В тих країнах, де суспільство все ще жорстко ізольоване, влада поки що може вдатися до масштабних репресій і залишитися таким чином на лівій стороні графіка дуги J. Водночас лідери Алжиру, Ірану та Йемену граються із вогнем, адже перед ними вимальовуються не „дуже” райдужна перспектива масових заворушень і туніський лідер Зейн аль-Абідін Бен Алі це може лише підтвердити.
„Найгіршим є той факт, що навіть якщо держави Близького Сходу вирішать вдатися до реформ – так званого йорданського шляху — на них навряд чи очікує “світле майбутнє”, принаймні найближчим часом. Звичайно, королю Абдуллі нічого не коштує замінити одного прем’єр-міністра, але нові обличчя самі по собі не створять нові робочі місця або процвітання. Справжні реформи – справа набагато делікатніша та ризикована, адже вимагає, як мінімум, відмови хоча б від якоїсь частини влади. Тому королю Абдуллі слід замислитися, що ж йому вигідніше: ризикнути і вдатися до глибоких реформ, які можуть коштувати йому політичного життя, чи почекати ще один рік і надалі обіцяючи нарешті випустити на волю магічного джина економічного та соціального процвітання”, — пише Бреммер.
Автор наголошує, що нині всі без винятку ретельно спостерігають за подіями, перш за все, в Йорданії, Саудівській Аравії, Кувейті та неспокійному Бахрейні. Будь-який неспокій в одній із цих держав, де на кону стоїть експорт нафти та газу, змусить інших замислитися над тим, чи слід надавати своїм громадянам слово. „Дивлячись на приклад Тунісу, однієї із найбагатших держав регіону та нещодавніх гострих подій у ній, представникам Йорданії, Саудівської Аравії, Кувейту та Бахрейну буде важко вирішити до яких дій потрібно вдатися, адже навіть ті держави, які можуть дозволити собі нестабільність інколи бояться ступити дна овгу дорогу реформ. Хоча вони такі необхідні”, — резюмує Бреммер.