Цими днями у далекому 1943 році тривали криваві бої за визволення столиці України. Операція із визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, що розпочалася у вересні завершилася визволенням міста 6 листопада 1943 року до свята Великої Жовтневої революції, як і було заплановано Верховним Головнокомандувачем Сталіним. Вирішальну роль в цій операції зіграло форсування Дніпра, за яке заплатили своїм життям тисячі бійців, які навічно залишилися на полях перемоги під Києвом.
Наприкінці вересня 1943 року війська І-го Українського фронту під командуванням генерала М.Ватутіна вийшли до Дніпра в районі м. Києва: на 80 кілометрів південніше – навпроти села Букрина та північніше – на лінії Лютіж-Вишгород. Командування Першого Українського фронту планувало почати визволення Києва з удару з позицій Букринського (Канівського) плацдарму, а допоміжний удар планувався в районі Нових Петрівець. У жовтні 1943 року було зроблено дві спроби наступу з боку Букринського плацдарму, проте вони виявилися невдалими — сили ворога були значними. Після чого було ухвалено рішення перебазуватися на Лютізький плацдарм, звідки й було успішно завершено наступальну операцію. "Неудача наступления на Букринском плацдарме произошла потому, что не были своевременно учтены условия местности, затруднявшие здесь наступательные действия войск, особенно танковой армии", — говорилось в секретній директиві, підписаній Йосипом Сталіним. Такою була офіційна версія поразки на Букринському плацдармі, якою виправдовувалися колосальні людські втрати.
„ Все майже так, якби не одна деталь, — вважає історик і києвознавець Олександр Анісімов, — Форсування Дніпра в районі Букрина, наведення переправи і висадка спочатку розвідників, потім штрафбатівців, а після – основних сил діючої армії серйозно завадили німцям з’єднати 30 своїх дивізій, в тому числі 7 танкових ( що складало близько половини дивізій групи „Південь”), з головним угрупованням. Страшні бої на Букринському плацдармі вимотували німецьку армію, відволікали від Лютіжа, куди радянське командування спішно стягувало війська. Саме під Лютежем і сконцентрувалася до початку наступу на Київ 600-тисячна Радянська армія.” />
Сучасні військові історики вже сміливо говорять про те, що Букринський плацдарм виконував роль відволікаючого, аби ворог направив сюди головні сили і таким чином відкрив шлях радянським військам для визволення Києва з північного напрямку. Невдовзі по закінченні війни саме тут, у Нових Петрівцях, було створено меморіальний комплекс, відкрито музей. А от Букринський плацдарм, навпаки, довгий час обходили мовчанням. Рішення про створення меморіалу у с. Балико-Щучинка (в районі Букринського плацдарму) було прийняте лише за часів Л. Брежнєва, а меморіал відкрито 1985 року — майже через 40 років після визволення Києва.
За словами учасників боїв на Букринському плацдармі, перед якими стояло завдання раптово захопити плацдарм на Канівських кручах, закріпитися на ньому, а потім перейти у наступ – таких кровопролитних боїв не було з початку війни. Бійці пливли через "широкий і могутній" під шквальним вогнем ворога, хто як міг: на човнах місцевих жителів, тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою…і тонули тисячами. Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина був відомий радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, який згадував, що „коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному — виходили не більше 5-6 тисяч.” Військам, які захопили ділянку Дніпра від с.Трахтемирова до с. Григорівки, чинився опір з боку противника, а бої були такими запеклими, що вода у Дніпрі була темно-кривавого кольору і солоною на смак. Отже, ті хто брав участь в операції на Букрині, за словами письменника, переживали справжнє пекло на землі : „Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами" – писав він.
Ще одним учасником цих подій був відомий кінорежисер, народний артист СРСР Григорій Чухрай, який також залишив свої спогади про страшні бої 1943 р. поблизу с. Бучака: "Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого – падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих в небі парашутів товаришів, – такого іще не пробував…" Тієї кривавої осені тисячі десантників згоріли у небі під куполами парашутів, а на тих, хто зумів приземлитися, смерть чекала на землі та у водах сивого Дніпра.
Букринський плацдарм коштував занадто дорого. Наскільки дорого – ще й досі не встановлено. Озвучена цифра людських втрат під час битви за Дніпро – 417 тисяч осіб, а в боях за Букринський плацдарм загинуло близько 250 тисяч осіб ( деякі історики припускають, що набагато більше). Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Але достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим. Зокрема, у братській могилі села Балико-Щучинки, де споруджено меморіальний комплекс Букринського плацдарму, поховано 3 тисячі 316 бійців Радянської армії. Тіла інших загиблих і досі захороненні в місцевих городах і дворах, в навколишніх лісах та ярах або опинилися під водою створеного в 70-х роках Канівського водосховища. Дніпро назавжди поховав під своїми водами тисячі бійців та мирних жителів, що стали учасниками і свідками тієї кривавої битви, якою була завойована велика перемога. І ми мусимо про це пам’ятати.