Цього місяця одному з найвідоміших українських театрів — Київському Національному академічному драматичному театру ім. І. Франка виповнюється 90 років. Його було засновано у Вінниці 1920 року, очолив трупу видатний український митець Гнат Петрович Юра. Першою прем’єрою новоствореного театру стала вистава "Гріх" за п’єсою В.Винниченка, яка відбулася 28 січня 1920 року. Цю дату франківці і вважають днем заснування свого театру. Театр добре знають і люблять не лише кияни та гості нашого міста. Слава про нього сягає далеко за межі нашої столиці – в кожному місті, де гастролюють франківці – вони неодмінно знаходять палких прихильників свого мистецтва, які з нетерпінням чекають на нові зустрічі…Сучасне творче життя театру ім.І. Франка вписано і в європейський культурний контекст: колектив активно гастролює за кордоном в Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, США, Росії, де знаходить гідну оцінку.
„Театральна” історія
На момент створення театру це була молодіжна трупа, що складалася з акторів, які згодом увійшли в історію української сцени як видатні митці — Г.Юра, А.Бучма, Й.Гірняк, О.Добровольська, М.Крушельницький, Ф.Барвінська, О.Горська, М.Братерський, П.Нятко, К.Блакитний, О.Рубчаківна, М.Пилипенко, С.Семдор, О.Юра-Юрський та ін. Творчий колектив працював напружено: лише за перший сезон було здійснено 23 прем`єри! Всі вистави користувалися надзвичайним успіхом у Вінниці, Черкасах, Кременчуку, Олександрії, Кам`янці-Подільському та інших українських містах, а преса гаряче вітала талановитий "театр нової доби".
Перші 3 роки діяльності театральна трупа не мала свого приміщення, але її натхненна праця дала блискучий результат: колектив досяг одностайного визнання своєї творчої потужності з боку глядачів і громадськості. А восени 1923р. франківці одержали запрошення стаціонарно працювати як державний театр у Харкові, котрий був тоді столицею України. Так "провінційний" театр перетворився на великий столичний, стаціонарний колектив.
На той час в країні було кілька талановитих театрів, між якими встановлювалися взаємини творчого змагання. Найчастіше власний мистецький стиль франківці відстоювали у "поєдинках" з київським театром "Березіль", яким керував Лесь Курбас. Влітку 1926 року театр ім. І.Франка рішенням уряду переводиться з Харкова до Києва, а з Києва до столичного Харкова їде театр "Березіль". Франківці не сумували з цього приводу, а одразу по приїзді до Києва почали завзято вивчати смаки нового глядача і розгорнули роботу над свіжим репертуаром. У вересні цього ж року франківці прийняли "київське похрещення" в знаменитій будівлі колишнього театру "Соловцов", де було показано виставу "Вій" Остапа Вишні (за М.Гоголем). Відтоді, це приміщення стало рідним для всього театрального колективу, а для усіх киян — символічним осередком Мельпомени – музи театру.
У 1940 р. театр ім. І. Франка одержав звання академічного, а 1941р. – його було евакуйовано до Семипалатинська і Ташкента. Також було створено дві фронтові бригади, які виступали перед бійцями на передових лініях фронту. Після звільнення Києва від німецьких окупантів, театральний колектив повернувся у рідне місто, яке почало відроджуватися до нового мирного життя. В ці перші повоєнні роки франківці дарували людям справжню радість оновлення і надії, створюючи незабутні образи на сцені і в кіно. Одним з найяскравіших акторських талантів цього колективу була Наталя Ужвій, яка зіграла роль партизанки Олени Костюк у кінострічці "Райдуга" (режисер М. Донськой) за повістю В.Василевської. Фільм було знято Київською кіностудією у 1943 р. , яка під час війни також була евакуйована в Середню Азію. Цей фільм став класикою світового кіномистецтва. Відомо, що президент Рузвельт, переглянувши його, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США і одержала нагороду американської кіноакадемії — "Оскара".
Яскравими роботами на сцені та в кіно запам’яталися й інші актори театру : А, Бучма, М. Яковенко, Н.Сумська, А. Хостікоев, Б. Ступка, Б. Бенюк та ін. Поруч з ними в театрі працювали неперевершені сценографи М.Драк, В.Меллер, Д. Лідер, композитори К.Данькевич, Л.Ревуцький, П.Козицький, О.Білаш , М.Скорик та режисери С. Данченко, О.Білозуб , П. Ільченко, Ю. Одинокий… 1994 року Указом Президента України театру надано статус національного. Відтоді він іменується Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
Театральна таємниця
Окремо варто сказати і про будівлю театру ім. І. Франка, адже саме з нею пов’язана дивовижна таємниця, якою пишаються усі франківці і вважають її символічною. Ця надзвичайно ефектна споруда блакитно-білого кольору у стилі рококо була побудована у 1898 році архітекторами Є. Брадтманом та Г. Шлейфером на замовлення „Товариства драматичних артистів” Миколи Соловцова. Вже понад століття вона прикрашає історичну частину нашого міста, вабить і приворожує людей мистецькою магією… />
А колись ця місцина була відома киянам, як садиба професора Мерінга – відомого і дуже популярного столичного лікаря. Фрідріх Фрідріхович або Федір Федорович Мерінг був вихідцем з Німеччини, але одружився на полтавській красуні і залишився в Російській імперії. За роки практикування в Києві Мерінг встиг не лише стати професором і отримати “російське” ім’я Федір Федорович, а й зав’язати вигідні знайомства і неабияку популярність серед своїх київських пацієнтів. Професор Мерінг був надзвичайно шанованою людиною в Києві і навіть в усьому Південно-Західному краї. Про це яскраво свідчить той факт, що коли 1887 року він пішов з життя, провести в останню путь старого лікаря прийшли щонайменше сто тисяч киян (а усього тоді у Києві налічувалося 165 тис. мешканців). Кілька днів поспіль уся київська преса розповідала про смерть Федора Федоровича Мерінга не тільки в некрологах, а й у своєрідних репортажах з панахиди і похорону. Зокрема, відомий київський журналіст Ярон писав: “Смерть його була горем не тільки його сім’ї, а й усього київського населення. Відспівування було видатним: Києву вперше випало побачити відспівування за участю православних священиків, лютеранського пастора та рабина; це було кращим і наочним доказом безмежної любові до Федора Федоровича всього київського населення”.
Цікаво, що Федір Мерінг, як стверджують київські історики, був найбагатшим лікарем в Російській імперії. Маючи мільйонний статок, він вкладав свій капітал у землі та маєтності. Зокрема, професор мав величезну садибу в центрі Києва площею близько 29 000 кв.м, яку кияни називали Мерінгівським садом. Це був справжній міський парк з алеями, оранжереями і навіть ставком з міським пляжем. Після смерті професора, його спадкоємці, не в змозі утримувати таку велику ділянку землі, запропонували частину її місту. Але міська влада не пристала на цю пропозицію і 1896 року маєток Мерінга розпродали частками різним землевласникам. Ці події збіглися з будівельною лихоманкою, що охопила Київ на рубежі 19-20ст., тож, незабаром, озеро висушили, парк вирубали, на їхньому місці проклали нові вулиці: Миколаївську (нині Городецького), Нову (Станіславського), Ольгінську, Мерінгівську (нині Заньковецької). Тоді ж, впорядкували й Миколаївську площу (нині площа І. Франка), де незабаром постала розкішна будівля театру.
Цю давню історію добре знають і всі працівники театру, і головне, — її бережуть, як найдорожчу театральну таємницю. Ось що розказав з цього приводу заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, член-кореспондентом Академії мистецтв Валерій Гайдабура, який багато років обіймає посаду заступника директора з творчих питань Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка: „Коли висушили старий ставок і побудували на його місці театр – джерело, яке колись дало життя водоймищу, заховали в трубу під фундаментом театру. Вона проходить саме під сценою і якщо спуститися вниз – у підвальне приміщення – можна почути, як джерело й досі дзюрчить у трубі. В роки окупації, коли трупа виїхала в евакуацію – в театрі залишився старий смотритель, який жив у невеличкій кімнатці при театрі. Він згадував, що навколишні будинки дуже потерпіли від вибухів, але театральній будівлі пощастило і вона зазнала лише незначних пошкоджень. Щодня з усього Хрещатика і прилеглих вулиць сюди приходили десятки киян за водою, яку набирали з театрального джерела. Ось так джерело продовжувало виконувати свою природну функцію…”
А от актори театру вважають, що це джерело виконує символічну роль: доки воно б’є під театральною сценою, творче життя в театрі ніколи не перериватиметься. Джерело надихатиме митців на нові чудові вистави і яскраві ролі, яких чекають їхні палки прихильники.