Фальстартом закінчилася масштабна комерційно-політична афера з продажу Одеського припортового заводу – конкурс був визнаний недійсним нібито через «змову учасників». Де-факто конкурс таки відбувся, але в ньому взяло участь лише троє інвесторів, відтак завод був проданий лише на 1 млрд. грн. дорожче від стартової ціни, а саме за 5 млрд. грн., в той час, коли уряд розраховував щонайменше на 8 млрд. грн. />
Спроба приватизації Одеського припортового заводу, за визначенням, не могла бути нудною. Занадто вже велике підприємство стояло на кону і занадто вже уряду під вибори потрібні гроші. Окрім того, завод — не лише другий в Україні виробник аміаку і карбаміду, а й володіє терміналом із перевантаження зрідженого аміаку на судна. Тут він монополіст. Також термінал (він з»єднаний міжнародним аміакопроводом із російським містом Тольятті) вельми цікавий як для російських учасників, так і для наших хіміків.
Приватизацією ОПЗ уряд планував закрити чималі бюджетні дірки, та й взагалі одному з найбільших підприємств хімічної промислвості відводилася ключова роль в антикризовій програмі Юлії Тимошенко. Саме тому, шоста за останні півтора десятиліття спроба приватизації Одеського припортового заводу забезпечила країні рідкісне видовище: різні гілки влади дали тому, що відбувається однакову оцінку. Ну, майже… Тобто президент і прем’єр згодні, що була змова. Але в кращих українських традиціях дещо розходяться в тому — на чию користь.
Хто з ким змовився за спинами змовників?
Слід відзначити, що епопея з приватизацією ОПЗ тягнеться ще з 2005 року, проте на перешкоді ставало то втручання Секретаріату Президента, то судові колізії. Зазнавши ряд поразок у сфері приватизаційної політики, у тому числі зі звільненням голови ФДМУ Семенюк-Самсоненко, цього разу Юлія Тимошенко була налаштована по-бойовому. 15 липня Фонд держмайна виставив на продаж 99,5% акцій ОПЗ, проте вже невпевнена поведінка потенційних інвесторів напередодні аукціону повинна була викликати серйозні застереження. Натомість уряд в час кризи та падіння акцій підприємства вирішив розпродати залишки державного майна ледь не за безцінь. Хоча сама ідея продажу не виглядала вже такою програшною. Уряд намагався здійснити зразково-показову приватизацію, відтак в зобов’язання майбутнього інвестора входила модернізація підприємства, встановлення мінімального рівня виручки та забезпечення підприємства дешевими енергоносіями.
На такі умови погодилося небагато компаній – замість обіцяних двадцяти до аукціону дійшли лише троє, а саме «Азот-сервіс», «Фрунзе-Флора» і «Нортіма». Попри намагання Віктора Ющенка припизупинити приватизаційний процес, Конституційний Суд не знайшов законних підстав проти того, щоб вся країна в прямому ефірі 29 вересня не спостерігала за тим, як державне підприємство йде з молотка. Проте яскравого шоу не вийшло – торги йшли мляво, із кроком в 50 мільйонів і за 5 млрд. гривень підприємство було продано фірмі «Нортіма», одним із співвласником якої називають олігарха Ігоря Коломойського. Відразу після цього результати торгів були анульовані, за офіційною версією, через «змову учасників».
У числених заявах глави держави з приводу продажу ОПЗ є речі, з якими важко не погодитися: «Жодна країна не продає актив, якщо вона не проводила передприватизаційної підготовки протягом 12—15 місяців, піднімаючи вартість активу, і десяток презентацій підприємств інвесторам, починаючи з Лондона і закінчуючи іншими західними майданчиками». Правда, Віктор Ющенко із скромності замовчав, що попередні спроби (у сприятливіші часи) були зірвані саме його заборонами. Цікаво, що і нинішня спроба продажу стала можлива саме в результаті, скажімо так, кулуарної домовленості між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко. За словами президента, «був пакет, була ціла система домовленостей. В рамках меморандуму з МВФ уряд узяв на себе зобов’язання нормалізувати ситуацію в компанії «Нафтогаз України» і Пенсійному фонді, провести ряд змін в соціальних фондах і інші зміни. А я в цьому пакеті погодився на приватизаційний процес. Були пакетні домовленості, але вони не були виконані».
Іншими словами, Банкова в липні-серпні демонструвала згоду на продаж ОПЗ і лише за пару тижнів до конкурсу раптом різко почала турбуватися екологією і думкою про те, що «країні, в якої падіння ВВП складає 18%, не потрібно продавати активи». Юлія Володимирівна напередодні конкурсу упевнено заявила, що «переконана, що продаж ОПЗ відбудеться і відбудеться красиво». Хоча і відзначила, що вирішення деяких компаній оскаржити приватизацію в суді «не може не викликати відразу. Сьогодні я замість того, щоб займатися підтримкою бюджету в парламенті, вимушена зустрічатися з інвесторами і виступати як психотерапевт державного масштабу». І із задоволенням відзначила наявність в конкурсі трьох учасників «з особливо надійною психікою». Але наупного дня надійні та психічно врівноважені учасники раптово змінились і вступили у змову.
Підозри в змові учасників прозвучали як мінімум несподівано, адже ще напередодні чиновники українського уряду підозрювали, що пов’язана з «Приватом» «Нортіма» реєструвалася лише для того, щоб згодом в статусі учасника опротестувати підсумки конкурсу. Річ у тому, що інші дочірні структури «Привата» вже подали судові позови з вимогою скасувати продаж заводу через порушення в процедурі підготовки до приватизації. Обнародуване повідомлення про те, що саме «Нортіма», яка вважалася технічним учасником, перемогла в конкурсі, стало несподіванкою навіть для фахівців.
Так, Керівник Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала відзначив: "Ця бізнес-група руками Віктора Ющенка вже давно влаштовує "шаманські ігрища" довкола приватизації стратегічного об’єкта. Як інакше пояснити те, що Президент рік тому наполягав на приватизації ОПЗ, але в останню мить скасував її; через рік він знову схвалив плани уряду, але коли для участі в конкурсі реєструвалося 13 компаній, раптом знову скасував продаж? Виходить, Президент "за" продаж, коли це вигідно групі «Приват». Але як тільки в групи з’являються конкуренти, конкурс скасовується – по волі Президента".
Як завжди, у кожної зі сторін своє бачення причин приватизаційного конфлікту. Так, в. о. голови Фонду держмайна Дмитро Парфененко вважає: «Під час проведення цього конкурсу було зроблено все для того, щоб звузити коло покупців. Це і указ Президента, це і різноманітні судові ухвали. І в результаті вони досягли свого. До конкурсу дійшли тільки три структури. Всі наші опоненти зробили масові дії для того, щоб знизити кінцеву ціну, яка може бути запропонована за пакет акцій». У той же час представник компанії «Нортіма» Тимур Новіков заявив, що його компанія була готова боротися до восьми мільярдів гривень, однак вони в судовому порядку будуть примушувати Фонд держмайна укласти з ними контракт, оскільки є переможцями конкурсу.
Можливість змови виключив інший учасник торгів – російська компанія «Сибур». За словами прес-секретаря компанії Рашіда Нуреєва, представники компанії брали участь в конкурсі до моменту озвучення максимальної ціни пропозиції, яку вони були готові заплатити. Ця ціна, на їхню думку, обумовлена теперішньою і перспективною ситуацією на ринку мінеральних добрив та високою затратною базою їх виробництва. Він також відзначив, що окрім всього іншого низький інтерес інвесторів зумовлений надміру оптимістичними очікуваннями українського уряду, зважаючи на сьогоднішню кон’юнктуру ринку.
Сам «переможець» торгів Ігор Коломойський відкинув будь-які звинувачення в змові: «Якщо йдеться про занижену ціну, то чому вони виставили стартову ціну 4 мільярди? Давайте говорити чесно, 500 мільйонів доларів – гарна ціна для цього заводу. Ми дали майже 620 мільйонів – хіба це погана ціна в наші важкі часи?» – обурився бізнесмен. Коломойський також переконаний, що якби аукціон виграв російський «Сибур», то його результати були б визнані конкурсною комісією. «Продали б росіянином навіть за стартовою ціною, сказали б що «гарна ціна, усе чесно – чесний конкурс, чесна компанія». А перемогла компанія українських інвесторів – треба було обов’язково оголосити, що змови, клани тощо! Країна це вже не «їсть». Народ цьому вже не вірить», — переконаний Коломойський.
Приватизація – порятунок чи державний злочин?
Скасування результатів аукціону – це намагання зберегти обличчя при очевидно поганій грі, адже незважаючи на те, що уряд планував таким чином вирішити свої бюджетні проблеми, напередодні виборів продавати/віддавати незбиткове стратегічне підприємство не вельми правильно з точки зору піар-менеджменту. Крім того, боротьба за прозорість приватизації ОПЗ між Банковою та Грушевського – це ніщо інше, як передвиборне шоу. Водночас такі дії української влади назавжди можуть відлякати й так не вельми активних інвесторів в Україні.
На думку міністра юстиції Миколи Оніщука, питання про приватизацію Одеського припортового буде супроводжуватися тривалою судовою тяганиною. Він також переконаний, що судові процедури будуть багаторівневими, тобто з однієї сторони, держава буде захищати власні інтереси, а суб’єкт господарювання – буде домагатися істини, відтак варто готуватися до апеляційного та касаційного оскарження. Очевидно, що розгляд справи по ОПЗ буде тривати до президентських виборів.
Затягується також процес повернення Фондом держмайна застави учасникам конкурсу з приватизації Одеського припортового, а саме 400 мільйонів гривень компанії «Фрунзе-Флора». За словами співвласника компанії пана Григоришина, згідно із законом Фонд зобов’язаний в триденний термін повернути заставу, однак попри особисті гарантії прем’єр-міністра цього не сталося. Після закінчення триденного терміну, відведеного на повернення застави, Фонду держмайна доведеться компенсувати усі ризики, пов’язані з затримкою, а саме збитки, курсову різницю, тощо.
Як не крути, але приватизація в Україні – це винятково політичний, а не економічний процес. Якщо б конкурс виграла російська компанія «Сибур», це б дозволило звинуватити Юлію Тимошенко у черговій змові з Президентом Росії Володимиром Путіним. Якщо б підприємство було передане в руки Ігоря Коломойського – це був би козир в руках опозиції напередодні президентських виборів, яка побачила б в цьому ніщо інше, як змову з олігархом.
Така приватизація та скасування її результатів вкотре утверджує нас в істині, що не варто мати справу з державою, яка сама опинилася в не надто надійних руках. Навряд чи Коломойський відступиться, а у разі його виграшу у судах з ним доведеться домовлятися.
Тим часом, на думку багатьох експертів, подібні стратегічні об’єкти економіки необхідно залишати під під контролем держави. Держава має бути найбільшим власником і через створення індустріальних гігантів виходити міжнародні ринки, відповідно, через спільні дії влади і бізнесу здійснювати модернізацію країни. Подібної думки дотримуються українські комуністи, які наполягають на необхідності провести інвентаризацію державного майна, перевірити наскільки законною була приватизація стратегічно важливих підприємств. Щодо ОПЗ, то лідер Компартії Петро Симоненко переконаний, що «продавати в умовах кризи — це продавати за безцінь. Те, що відбувається сьогодні в умовах кризи — намагання продати залишки нашого потужного промислового комплексу — зайвий раз свідчить про те, що це роблять люди без совісті і без розуму. Продавати тим, хто намагається використати свої владні повноваження і фактично вкрасти в народу України такий потенціал ». До того ж , за його словами, «коли йдеться про Одеський припортовой завод — це потужне хімічне підприємство, потужний комплекс, який пов’язує нас з Росією і в економічних, і в інтеграційних питаннях. Це місток до дружби між нашими народами. Ми виступаємо категорично проти приватизації. Це треба зупинити і в жодному разі не розпродувати наше майно. Треба вдарити по руках тих, хто створює нові проблеми для народу України».
Економіст, керівник одеської громадської організації «Юрист +» Ігор Просяник переконаний, що Одеський припортовий завод — підприємство, яке має стратегічне значення для нашої країни. І вже тільки через це його не можна продавати. По-друге, в умовах політичної нестабільності, в умовах економічної кризи дуже важко досягти ефективності продажу. До того ж приватизація цього заводу обумовлена пошуком фінансових ресурсів на поточні потреби, а не турботою про майбутнє галузі. Тому гроші, які отримані після продажу цього унікального стратегічного об’єкту, будуть просто пущені на «проїдання». І найголовніше — ОПЗ володіє серйозним екологічно небезпечним виробництвом і з точки зору впливу на екологію його приватизація недоцільна. Адже серйозна аварія на припортовому здатна створити екологічну катастрофу для всього Північного причорномор’я. На цьому підприємстві безпека виробництва — дуже витратна сфера. І не виключено, що приватні особи просто захочуть на цьому в майбутньому заощадити.