23 вересня Верховна Рада України внесла зміни до закону про державну підтримку сімей, які усиновили дитину з категорії дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Згідно з документом передбачається, що соціальні стандарти підтримки усновлених прирівнюються до забезпечення власних дітей у родинах. Нині закон очікує на підписання Президентом України Віктором Ющенком. /> Про те, як вплинуть законодавчі зміни на долі українських сиріт, кореспонденту “Голос.UА” розповіла заступник директора департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту Людмила Балим.
Ірина Носальська: Скажіть, будь ласка, чи змінилася в останні роки кількість дітей-сиріт в Україні? Чи впливають виплати на поліпшення ситуації?
Людмила Балим: В Україні за даними офіційної державної статистики трохи більше 102 тис. дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Протягом останніх років їхня кількість є відносно стабільною. Незначне збільшення відбулось протягом 2006 року за рахунок дітей вікової групи 5-14 років. Воно пов’язане з певними заходами, вжитими з метою вдосконалення процедури виявлення та обліку саме таких дітей, а не дво-трирічних, тобто вікової категорії, для якої актуальне питання виплати допомоги.
Окремих соціальних досліджень з цього питання, наскільки мені відомо, не проводилось. Але наші спостереження, робота районних і міських служб з виявлення та обліку дітей, які за різних обставин життя залишаються без рідних батьків, не підтверджує припущення з приводу того, що виплати при народженні провокують зростання кількості кинутих або залишених дітей після того, як батьками (матір’ю) використане право на одержання цього виду соціальної допомоги. Погодьтесь, що оформити такі виплати для людини, яка веде асоціальний спосіб життя, зловживає алкоголем тощо, не так уже і просто. Треба зібрати чимало довідок, пройти певні процедури. До речі, місцеві підрозділи праці та соціального захисту спільно з управліннями сім’ї та молоді, службою у справах дітей зобов’язані здійснювати контроль за цільовим використанням цієї допомоги. Найбільш наближеними до дитини-малюка із сторонніх, так би мовити, людей є дільничні лікар-педіатр або медична сестра. Якщо вони бачать, що мати недбало ставиться до дитини, порушує режим догляду, дитина перебуває у загрозливих умовах, то зобов’язані повідомити про це навіть для того, аби забрати дитину з такої сім’ї.
Ірина Носальська: У 2008 р. Верховна Рада вилучила дитячі будинки сімейного типу з переліку дошкільних навчальних установ. Які наслідки має це рішення?
Людмила Балим: Абсолютно правильне та логічне рішення, оскільки дитячі будинки сімейного типу не є ані дошкільними, ані будь-якими іншими закладами. Це – форма сімейного влаштування дітей. Вони є сім"єю громадян України, хоча може бути й одинока особа,- яка бере на виховання від 5 до 10 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Слід враховувати, що загальна кількість дітей у сім’ї, включаючи рідних дітей батьків-вихователів, не може перевищувати 10 осіб. Можу погодитись, що назва такої форми влаштування наводить на думку про неї як заклад, але так склалось історично. До відома скажу, що перший дитячий будинок сімейного типу створений в Україні ще у 1989 році. На той час це була новітня форма – альтернативна інтернатному утриманню дітей. Коли ДБСТ — як ми їх скорочено називаємо — виникли, вони перебували в управлінні системи освіти і дійсно були в переліку закладів. Адже нічого іншого в законодавстві не було. За час від 1989 року змінились не лише закони, змінились підходи, пріоритети влаштування дітей-сиріт. Виключення ДБСТ із переліку закладів – це певне врегулювання нормативної бази й приведення її до єдиного знаменника. Не може бути, щоб в одному законі чи документі було написано одне, в іншому інше. Адже від начебто простого речення у документі – законі, постанові, наказі – залежать соціальні виплати на дитину, грошове утримання батьків-вихователів, захист прав дитини, відповідальність за неї, представлення її інтересів тощо.
Ірина Носальська: Чому в дитбудинках сімейного типу виховується невелика кількість сиріт? Чи є проблеми з недофінансуванням цих установ у регіонах?
Людмила Балим: Цікаве питання. І знову ж, відповім на нього в історичному розрізі. По-перше, уточню: на 01.09.2008 року в ДБСТ виховується 2260 дітей. А ще на початку 2006 року в таких сім’ях — не установах! — було лише трохи більше 500 дітей. А якщо врахувати дітей, які сьогодні виховуються в іншій сімейній формі – прийомній сім’ї, що створюється на основі сім’ї громадян України, в яку може бути влаштовано від 1 до 4 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, то ми вже маємо понад 5,5 тисяч дітей, які знайшли нову родину, любов, піклування та захист. Якщо в школі-інтернаті в середньому 200-300 дітей, то шляхом арифметичних розрахунків встановимо, що це понад 20 закладів. З іншого боку, не можна силовим або прискореним методом розвивати сімейні форми влаштування. Людина, яка приймає дітей на виховання, повинна пройти відповідний курс навчання. Слід з’ясувати, чи посильним для сім’ї буде виховання дитини, яка зазнала великої психологічної, а часто і фізичної травми, пов’язаної з втратою рідних батьків. Допомогти сім’ї усвідомити і зважити свої сили та можливості. Необдумані дії можуть завдати лише шкоду, як дитині-сироті, так і цілісності сім’ї, яка приймає цю дитину.
Це дуже важка і відповідальна праця: допомогти дитині, травмованій та зрадженій одними дорослими, знову повірити в життя, повірити іншим дорослим, навчитися жити в суспільстві, відчувати себе самодостатньою особистістю, в майбутньому створити свою сім’ю, мати сили й наснагу виховати своїх дітей щасливими й впевненими. Щодо фінансування дитячих будинків сімейного типу, то саме зміна принципу фінансування дала можливість більш активно розвивати цю форму. З 2007 року і будинки сімейного типу і прийомні сім’ї фінансуються з державного бюджету. А до того часу фінансування відбувалось з місцевих бюджетів, які в багатьох випадках є дотаційними. Відсутність місцевих коштів була однією з вагомих причин стримування процесів влаштування дітей-сиріт в сім’ї громадян України.
Ірина Носальська: Чи правда, що іноземцям набагато легше всиновити дітей-сиріт в нашій країні, ніж громадянам України?
Людмила Балим: Ні, неправда. Іноземці проходять певні процедури у себе в країнах. До речі, там підготовчий період до усиновлення набагато довший і складніший, ніж у нас. Перевірка кандидатів та їхнє навчання у різних країнах має свою тривалість: від півроку до двох, інколи більше. Далі: уявіть себе в іншій країні, без знання мови, традицій, розуміння системи діяльності різних структур тощо. Врахуйте, перш ніж дитина „відкриється” для міждержавного усиновлення, повинно пройти більше року — так визначено законами України. Якщо ж протягом року перебування на обліку в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини, — а до цього місяць в районі за місцем походження, ще місяць на обліку в області — не знайдеться громадян України, які виявили бажання усиновити дитину або взяти її на виховання в сім’ю, вона може бути усиновлена іноземцями. Отже, можливість пошуку дітей для іноземців звужується. Сьогодні я можу цілком відповідально стверджувати, що пріоритет національного усиновлення – не лише гасло або витяг з якогось державного документа. Це реалії нашого життя. Невпинно збільшується число наших співвітчизників, які всиновлюють дітей. Якщо „препарувати” процедуру, то кроків до усиновлення не так уже й багато. Проте весь шлях усиновлення ускладнений саме своєю „психологічною” стороною. Цей шлях починається задовго до першого звернення до служби у справах дітей, чи в „опіку”, як кажуть в народі. Переважне число українських усиновлювачів – це змушено бездітні сім’ї. Очікування, надія, лікування, надія… Не місяць, рік чи два, а часто понад десять років. Відчуття своєї „недосконалості чи інакшості” витримати важко. А ще постійні розпитування: чи скоро у вас будуть діти? А всі друзі, сусіди, знайомі вже народили й виховують своїх дітей.
Коли сім’я зважується на усиновлення, треба прийти до сторонніх людей, чиновників і сказати: я хочу усиновити дитину. Та ці люди слово усиновлення вголос промовляти без сліз не можуть!
А ще славетна „таємниця усиновлення” висить як дамоклів меч! Знаєте, в чому проблема таємниці? З одного боку, це бажання усиновлювачів „заховатись”, не відрізнятись від інших, бо неможливість мати дитину сприймається як щось ганебне. З іншого – переживання за дитину: щоб хтось не образив, не назвав підкидьком, чужинцем. Ще з іншого – а раптом дитина запитає, де її батьки, я хочу дізнатись про них, раптом вона перестане нас любити, коли знатиме, що її усиновили.
Колись у розмові з колегою, соціальним працівником із США, я запитала про його ставлення до таємниці усиновлення. І він мені розповів таку історію з свого життя. Приходить додому зі школи його шестирічний син і плаче. Батько питає, що сталося. Дитя питає: тато, а ти і мама мені рідні? Так, не сумуй, рідні, ─ каже тато. Хлопчик голосить ще сильніше: у Джона дві мами і два тата, а в мене – по одному.
Я сподіваюсь, що ми скоро навчимося вітати родину з тим, що вона усиновила дитину, а дитину з тим, що її усиновили. Зрозуміємо і приймемо, що дитина в сім’ї може з’явитися по-різному: може бути народженою, а може бути усиновленою. По-різному дитині можна піднести факт усиновлення. Але, найперше, треба бути готовим прийняти дитину з її болями, проблемами, правом мати і знати своє минуле. Це тема непроста, в короткому інтерв’ю всього не окреслиш. Але говорити про це треба з повагою. Загалом, які б прості процедури не запроваджувались, усиновлення завжди буде складною і дуже відповідальною дорогою батьківства. Усиновлення триває не від моменту підготовки документів до судового засідання, коли ухвалюється рішення, що дитина – ваша. Усиновлення триває все життя. Ось такий непростий цей соціальний феномен. Кожний, хто причетний до усиновлення: усиновлювач, чиновник, суддя, директор інтернату, пересічний громадянин повинен це розуміти і бути виваженим, уважним і професійним. Бо за рішенням дорослого – доля дитини.
Ірина Носальська: Які заходи у боротьбі з безпритульністю існують?
Людмила Балим: З безпритульністю не можна боротися лише окремими заходами. Боротьба з безпритульністю це і підтримка національного усиновлення, це і розвиток сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, це і реформування інтернатних закладів, притулків для дітей, це вчасна фіксація проблеми у житті дитини, родини і адекватна допомога їм. Загалом, це цілісна державна політика, спрямована на підтримку сім’ї, зміцнення економіки, формування духовних засад суспільства, зміцнення сімейних цінностей. Це має стати справою кожного члена суспільства, бо інколи наше, м’яко кажучи відсторонене ставлення до проблеми дитини, яка живе поруч, може стати поштовхом до втечі дитини з дому і причиною її безпритульності.
Ірина Носальська: Розкажіть, будь ласка, про державні заходи з підтримки національного всиновлення у 2008 році?
Людмила Балим: Національне усиновлення визначене державним пріоритетом. Що це означає? Якщо в житті дитини виникли обставини, які спричинили розрив юридичних стосунків між нею і батьками, або якщо батьки дитини померли чи загинули, посадові особи повинні вжити усіх можливих заходів для передачі дитини, насамперед, на усиновлення. Адже усиновлення – це прийняття дитини в сім’ю на правах біологічної, це встановлення родинних зв’язків з усією системою захисту, відповідальності, підтримки, представлення інтересів дитини.
Що таке державна підтримка усиновлення? Це чітке роз’яснення громадянам порядку й процедур усиновлення, уважне ставлення посадовців, які провадять усиновлення до кандидатів. Це постійне інформування суспільства про дітей, які чекають усиновлення. Це запровадження одноразової соціальної допомоги сім’ям, які усиновили дитину незалежно від віку дитини, і надання соціальної відпустки одному з батьків у зв’язку з усиновленням, знов-таки незалежно від віку дитини. Закон, яким запроваджено ці види соціальної підтримки, нещодавно ухвалено Верховною Радою за поданням Президента України. Це ставлення з повагою до дітей, яких усиновили, та людей, які усиновлюють. Мене особисто надзвичайно турбує, що не проходить дня-двох, щоб не зателефонували представники засобів масової інформації і не запитали про факти скасування усиновлення, де знайти цих людей, дітей, як можна розпитати. А для чого? В Україні сьогодні живе близько 35 тис. усиновлених дітей. За минулий рік, за державною статистикою, було скасовано 34 усиновлення. Я не стверджую, що це мало. Це 34 долі дитини, долі понад 60 дорослих людей. Невдалі усиновлення треба не в пресі розписувати, їх треба уважно вивчати фахівцям, точніше причини, з яких вони не відбулися. Щоб допомогти іншим не припуститися подібних помилок. Одним з найнагальніших завдань є запровадження системи навчання кандидатів в усиновлювачі, створення системи фахової підтримки сімей з усиновленими дітьми. Ось зараз після прийняття закону про запровадження грошової допомоги усиновлювачам полинуло безліч запитань щодо того, чи не призведе це до такого собі заробітчанства. Запровадження цієї допомоги прирівняло усиновлення до народження. В сім’ї з’явилась дитина – сім’ю треба підтримати. Це абсолютно нормально. Так робиться в усьому світі. До речі, й у наших найближчих сусідів є така практика: в Білорусі та Російській Федерації.
Чомусь ми поступово стали більш жорстокими й підозрілими в наших суспільних відносинах. Збільшили допомогу при народженні – жах, будуть народжувати й кидати. Припущення не підтвердилось. Зараз поговоримо про усиновлення, потім ще про щось, десь пошукаємо корисливі мотиви. Не треба. Дитинство – дуже делікатна тема. Особливо дитинство, яке зазнало сирітства. Давайте шанувати наших дітей, їм нелегко в цьому світі. Хай вони зростають в повазі та підтримці суспільства.