Ні для кого не секрет, що медицина в нашій державі, яка згідно з Конституцією має бути безплатною, не є такою вже багато років. Гадаю, кожному доводилося стикатися з платними аналізами, «віддячувати» лікарям за послуги, небезплатно користуватися застарілим медичним обладнанням… І ці випадки лише крапля в морі проблем вітчизняної медицини. Про її реформування говорено-переговорено, проте реальних кроків зроблено не так багато. Хтось називає «панацеєю» від критичної ситуації в медичній сфері запровадження обов’язкового соціального медичного страхування. Проте чи дійсно це єдиний вихід?
Американська мрія й українська реальність
У США, Канаді та країнах Західної Європи давно утвердилася соціальна система медичного страхування. На відміну від державної, її фінансування здійснюється на тристоронній основі – за рахунок бюджетних надходжень, внесків роботодавців і самих працівників. При цьому люди з низьким рівнем доходів страхових внесків не сплачують (Австрія, Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Франція, Японія). Основний принцип соціальної системи медстрахування в цих країнах – це так звана «соціальна солідарність»: здоровий платить за хворого, молодий – за старого, багатий – за бідного.
Українців також давно переконують у тому, що за медпослуги потрібно платити. Підтекст зрозумілий – якщо ми з вами не можемо платити, то і лікуємося відповідно. Але насправді все не так просто. Річ у тім, що у тих же США з 1965 року діють програми державного фінансування медичного забезпечення: «Medicare» – для пенсіонерів і «Мadicaid» – для безробітних.
Програма «Мadicaid» надає право на пільгову медичну допомогу з профілактики, лікування гострих захворювань, а також на довготривалі медичні послуги для прошарків населення з прибутками нижче офіційної «межі бідності». «Мadicaid» фінансується як за рахунок держбюджету США, так і за рахунок бюджетів окремих штатів. Причому, держава доплачує штатам від 50 до 83% їхніх витрат на цю програму. Бідніші регіони отримують більшу фінансову допомогу з держбюджету. Загалом, програма «Мadicaid» охоплює майже 50 млн. осіб – трохи більше за населення України!
Національна програма обов’язкового соціального страхування літніх людей та інвалідів «Medicare» передбачає медичне страхування як на випадок стаціонарного лікування, так і компенсацію за амбулаторне лікування та візиту до лікаря. Ця програма — найбільша у США. Федеральний уряд залучив до неї майже 13 % населення. Тобто, програмою охоплені практично всі літні люди віком від 65 років, а також окремі категорії інвалідів і хворі з нирковою недостатністю. Програма фінансується з податку на заробітну плату і за рахунок держбюджету.
Звичайно, більш поширене у США приватне медичне страхування. Але навіть за повного панування у США ліберальної економічної доктрини, держава давно й активно турбується про ту частину громадян своєї країни, які з тих чи інших причин не можуть самостійно оплачувати медичні послуги.
А що ж у нас? Медичне страхування в Україні отримало «право на життя» ще десять років тому. Що ж до державного медичного страхування, то вже десятий рік у нас лише скаржаться, що в Україні ще не визріли економічні умови для його впровадження. Але, мабуть, проблема в іншому. Просто в нас ніхто по-справжньому не зацікавлений у якнайскорішому впровадженні медичного страхування.
Медичне страхування може врятувати націю, але не зараз?
На думку, екс-міністра охорони здоров’я України, голови президії Української медичної спілки Юрія Поляченка, українську систему охорони здоров’я потрібно адаптувати до сучасних економічних умов і до нашої ментальності. «Побудова абсолютно нової системи потребує розвитку цивілізованих ринкових відносин у суспільстві і сфері охорони здоров’я зокрема. Якщо говорити про майбутнє, ідеальна модель для України – це бюджетно-страхова медицина. Що це означає? Наприклад, онкологію, СНІД, невідкладну медичну допомогу, допомогу при пологах, охорону материнства і дитинства фінансує державний бюджет, а решта йде з Фонду обов’язкового медичного соціального страхування», – зазначив Ю.Поляченко.
Водночас на його думку, гасло «Медичне страхування врятує націю» – хибне. «У нинішній економічній ситуації це неможливо. Всі ті, хто лобіює медичне страхування як основне джерело фінансування системи охорони здоров’я, не розкривають до кінця, що це означатиме для кожної людини – пацієнта, лікаря, роботодавця, Прем’єр-міністра – на практиці. Наприклад, коли саме пацієнти отримають віддачу від тих внесків, які, як передбачається, вони повинні сплачувати у фонд медичного страхування? Через скільки років лікарі побачать гонорари від страхових фондів? Адже відповідно до законопроектів це очікується не раніше ніж через три роки після початку збирання внесків. І це лише найпростіший приклад.
Окрім того, це просто ілюзія, що впровадження страхування поліпшить фінансування охорони здоров’я. На сьогодні єдиний вихід – правильний перерозподіл фінансових потоків. Потрібно зробити більш раціональним використання бюджетних коштів, щоб основні ресурси концентрувалися на місцевому рівні – там, де надається первинна медична допомога, і чітко контролювати критерії ефективності виконання цільових програм», – вважає він. /> Народний депутат від Компартії, колишній міністр охорони здоров»я Юрій Гайдаєв переконаний, що в першу чергу потрібно розвивати існуючу — бюджетну модель медицини. Страхова медицина, на його думку, це справа майбутнього, яку можна розвивати паралельно із бюджетною. Водночас депутат упевнений, що страхова медицина — не панацея. На його думку, це підтверджує досвід розвинених країн, де все більше і більше місця посідають різні моделі державного фінансування медицини.
Ідея є чи буде результат…
А тим часом голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва внесла законопроект про обов’язкове медичне страхування. Проте чи матиме він шанс бути ухваленим, адже попередні 12 аналогічних законодавчих ініціатив були відхилені?
За оцінкою того ж Юрія Гайдаєва, законопроект непоганий, однак до його ухвалення, переконаний він, потрібно підходити дуже зважено і обережно. Тим більше зараз в період кризи, коли багато безробітних. Адже страхова медицина передбачає страхові внески, які можуть сплачувати тільки люди зі стабільним заробітком. Запровадження елементів страхової медицини, вважає депутат-комуніст, має тривати кілька років, оскільки необдуманими діями можна поламати те, що вже є, так і не створивши нового.
Сама автор законопроекту зазначає, що члени її комітету ретельно вивчили досвід інших країн Європи й СНД, в яких, окрім бюджетного, існує ще й інше джерело фінансування – державне медичне страхування. За її словами, документ повністю адаптований до українських реалій і всі його позиції вивірені й зважені. Головною перевагою цього законопроекту називається те, що запроваджуватися обов’язкове медичне страхування буде поступово – протягом трьох років і в чотири етапи.
На першому етапі планується застрахувати 16 млн. осіб, а саме: 14 млн. працюючих громадян і 2 млн. пенсіонерів. Після цього заплановано здійснювати виплату страхових внесків за рахунок лише працевлаштованих громадян (в такому ж розмірі). При цьому приватні підприємці платитимуть вдвічі більше – приблизно 60-70 грн. щомісяця.
Третій етап передбачає забезпечення страхування дітей, пенсіонерів, солдатів і безробітних за рахунок Держбюджету. А на четвертому – розмір страхових внесків для роботодавців буде доведений до 3-4% від щомісячного фонду зарплати й прибутків робітників.
Кошти, отримані від страхових внесків будуть зберігатися в спеціальному фонді медичного страхування, яким буде керувати Кабмін, а контролювати Верховна Рада, щоб уникнути корупції. За підрахунками авторів законопроекту, грошові надходження від медичного страхування складуть близько 25 млрд. грн. щорічно
Проте виникає цілком логічне запитання, зважаючи на українські реалії: чи буде контроль над фондом медичного страхування таким прозорим і ґрунтовним, як обіцяють автори законопроекту? І чи доцільно вводити обов’язкове медичне страхування в період кризи, коли підприємствам і так нелегко сплачувати податки, а додаткове навантаження на бізнес може призвести до їх банкрутства чи відштовхнути «в тінь»? Окрім того, виникає ще одне питання: чи зможуть самі медики відповідати вимогам, які висуваються реформами в галузі охорони здоров’я. Швидше всього, для них це буде не вигідно: хабар не візьмеш, дорогих ліків не призначиш – все буде контролюватися страховою компанією.
Та й взагалі українське суспільство де-факто на межі «самозапровадження» платної медицини без будь-яких реформ чи страховок. Воно саме встановлює закони: не зважаючи на те, що за законом медицина в Україні безплатна, за кожну операцію потрібно платити від хірурга до санітарки (в конверті, звісно). Судячи ж із тотальної корупції, яка раковою пухлиною поглинула всю владну вертикаль, виникають великі сумніви, що із запровадженням обов’язкового страхування пересічним українцям не доведеться платити лікарям двічі – з податків і з «особистої добровільно-примусової вдячності»…
Тож очевидно, що сліпо наслідувати «заокеанську» модель медичного страхування не варто, адже радикальні реформи можуть взагалі знищити галузь охорони здоров’я в Україні. А будувати щось нове та ще й в умовах кризи буде дуже непросто. Тому, можливо, варто було б запустити «пілотний» проект цієї програми для якогось одного прошарку населення, при цьому нарешті розпочавши комплексні реформи в медичній галузі.