„Європейський підвид людини вимирає? Майбутнє Європи за жінками? Хм, можливо”, — не виключає журналістка видання “The Guardian” http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2010/dec/27/europe-future-2040s Петра Гулова.
„Дивись, вона пробує носити паранджу”, — жартує мій чоловік, дивлячись як наша шестимісячна дочка натягує собі на очі ковдру. Ми із чоловіком полюбляємо уявляти майбутнє Європи та обговорювати абсурдні деталі світу, який очікує на покоління дітей, що народяться у 2010-х роках. Яким буде життя, коли інтернет перетвориться на щось таке ж застаріле, як телеграми та факси сьогодні? Що станеться, коли наші уявлення про майбутнє будуть настільки ж комічними, наскільки свого часу було бачення фантастики у німих фільмах? Ці роздуми іноді настільки поглинають, що важко відволіктися ”, — пише журналістка.
Авторка зазначає, що загалом уявляти майбутнє – це не лише забавка для фантазії, але й в деякому сенсі обов’язок кожного відповідального європейця, який хоче до нього підготуватися. Відповідальні європейці не примітивні та зовсім не фаталісти, які живуть від дня до дня: вони мають доступ до інтернету, велосипеди та туалети, що спускають воду, але це не означає, що відсутність зазначених атрибутів робить вас нікчемою. /> Деякі європейці навіть носять паранджу, однак це не робить їх якимось відсталими чи фаталістичними, хоча багато хто вважає із точністю до навпаки. Таке ставлення пояснюється перш за все тим, що ми живемо на континенті, який далеко не завжди підтримує мусульман, при тому, що вони живуть у Європі та повністю інтегровані у веб-суспільство.
Сьогодні, — продовжує авторка — неможливо відкрити газету, аби не наштовхнутися на черговий випуск мусульманських дебатів — навіть у моїй рідній Чехії, де послідовників ісламу можна перерахувати на пальцях. Більшість абсолютно переконана, що всі мусульмани можуть йти до дідька. Але і цього замало: через брак мусульман затяті демагоги вимушені інколи проводити словесні війни проти циган, в’єтнамців та жінок. Навіть найбільш конформістський журнал, той що із гарними малюнками та садовим причандаллям, скаже вам, що майбутнє Європи — за жінками.
У цьому твердженні немає нічого надзвичайного і всім тим, хто покривається червоними плямами від такої перспективи, або живе уявленнями, що всі політики-жінки носитимуть паранджу – дрес код, який, очевидно, може завадити ефективному керуванню державою — час нарешті змиритися із дійсністю. Але замість цього демагоги і далі говорять про те, що народжуваність в Європі скорочується і провина лежить саме на жінках. Як тільки дівчина отримує хорошу освіту, як тільки отримує гідні фінансові умови, що вона робить? Вона, виявляється, не хоче мати дітей. Феміністки ж переконані, що слід звинувачувати чоловіків, адже саме вони винайшли пігулку проти запліднення, аби задовольнити власні фізичні потреби. Але чи вирішить проблему колективне повернення до застосування презервативів? Навряд чи.
„Коли я дивлюсь на нашу доньку, я чітко уявляю, що через 30-40 років це маленьке створіння ходитиме із телефонами 15-го покоління і буде розповідати наскільки краще жилося за її молодості. При цьому буде подорожувати віртуальними трасами із швидкістю 500 км/год. із приспущеними вікнами та паранджею на голові. Як і її попередниці, їй, скоріше за все, так само доведеться боротися за свої права”, — пише авторка.
Однак, продовжує вона, знову ж таки говорити про сценарії майбутнього можна лише, якщо це майбутнє дійсно існуватиме. „Мене не лякають страшні розповіді економістів та політиків про розпад єврозони чи розвал Євросоюзу в цілому. Мене набагато більше лякає перспектива екологічної катастрофи, масової епідемії, колапсу інтернету і т.д. Коли уявляєш собі такі сценарії, ймовірність того, що в Європі встановиться мусульманська більшість, не дуже то й лякає, як і світ, в якому жінки знову опиняться вдома”, — зізнається журналістка. – „Однак все не настільки драматично, як здається. Все, що нам слід зробити, це докласти трішки зусиль, народжувати хоча б трохи більше дітей та жити так, аби не шкодити навколишньому середовищу. Звичайно, ніхто не любить, коли йому вказують, що робити, але невже дійсно так важко іноді прислухатися до нагальних потреб? Чи ми просто будемо сподіватися на фортуну? Лише б ми тільки вирішили, адже майбутнє вже скоро”.