В Україні з’явився перший відеопосібник з танцю «Школа Традиційного Українського Народного Танцю. Частина 1» з детальним роз’ясненням усіх премудростей народної хореографії. За словами авторів – учасників фольклорного гурту «Божичі» ,- ідея створення посібника полягає не у матеріальних інтересах, головне, вважають вони, зберегти унікальне культурне надбання народу, навчивши усіх охочих тому, що знають та вміють колоритні бабці та дідусі в українських селах. «Божичі» виконують автентичні танці без жодної сценічної обробки, тому й танок виходить легким та запальним, бо, як кажуть, танцює не лише тіло, танцює душа. /> Танці з темпераментом
Власне, учасники ансамблю «Божичі» збирають та виконують автентичні пісні та танці ще від 1997 року. Молоді фольклористи-практики мають академічну музичну освіту, що дозволяє не лише майстерно виконувати народний репертуар, а й вчити цьому усіх охочих у єдиній в Україні школі традиційного народного танцю та студії автентичного співу.
Як розповів керівник «Божичів» Ілля Фетисов, компанія, що збирається в школі, доволі строката: економісти, художники, бухгалтери, будівельники, молодь та пенсіонери. Учасники школи, а також нефольклористи мають змогу принаймні раз на рік вибиратись з Іллею в етнографічні експедиції на байдарках або пішки – досліджувати дорогу «Божичам» Лівобережну Україну.
«Я завжди люблю бути там, де мало хто буває, тому вибрали далекі від Києва регіони, Дніпропетровщину, Луганщину, Донеччину. А результат є в будь-якій експедиції: репертуар, цікаві історії, оповідання. Коли люди живуть на землі,- мають внутрішню енергію, яка йде від неї, вони можуть багато чому навчити», — каже Фетисов, і додає, «хто хоч раз побував у такій подорожі, “підсідає” на фольклор назавжди». А хто ще не захопився українською народною музикою та танцями — має змогу завітати до школи танцю.
За словами Іллі Фетисова, ідея школи танцю виникла з вечорниць, які з 2003 року проводив Олег Скрипка в рамках фестивалю «Країна мрій». В травні 2004 року були вечорниці в галереї Лавра, де зібралось кілька сотень людей. Таку масу народу майже нереально зсунути, вони хочуть танцювати, але не розуміють як. Тому виникла нагальна необхідність створення школи, що згодом переросло в самостійний захід. З одного боку це майстер-клас, а з іншого — клуб, де люди будь-якого віку і професії просто приходять і спілкуються, танцюють. У нас в школі за ці роки навіть подружні пари склались. Так що ми неліцензійно виконуємо ще й функцію шлюбної агенції,- жартує керівник гурту.
— Які танці входять до відеопосібника, це матеріал з етнографічних експедицій?
— Я принципово танцюю тільки те, що ми записали. Ми не беремо репертуар інших фольклорних ансамблів, хоча вони часто послуговуються нашим, бо легше у «Божичів» навчитись, ніж поїхати в село записати. В школі ми танцюємо понад 50 танців, а до альбому входить 22 танці і 4 види польок –польками народні виконавці називають не тільки окремий танець, але й будь-які парні повороти в інших танцях. І я переконаний, що полька у нас – аж ніяк не польський чи чеський танець, а наш, український. Для того, щоб зняти такий масштабний відеопосібник, потрібно багато людей, які вже вміють гарно танцювати. Завжди легше стати в танцююче коло, ніж коли одна людина просто розказує як рухатись, і немає на кого подивитись. Коли людина дивиться відео, то бачить, що тут і молодь танцює, і пенсіонери, причому кожен танцює по-своєму, виходячи з свого темпераменту тому, що це не постановочні танці. Мені здається, це спосіб переконати людину у власних можливостях та здібностях до танцю.
— Ви збираєтесь випустити ще й другу частину посібника танців…
— Думаю, що буде навіть третя, бо в два диски навряд зможемо все помістити. В другій частині родзинкою буде гопак — дійсно традиційна українська хореографія, яка сьогодні не те що втрачена, люди в місті її просто не розуміють. Ми багато разів намагались вчити гопак у школі танців, але для більшості це набір складних фізичних вправ, гопак дуже важкий для початківців. А ще родзинкою будуть автентичні записи, щоб люди могли подивитись, як це танцюється в селі. Сподіваюсь, що посібник підштовхне людей збирати народні танці.
Тіло та душа народної пісні
Танці-танцями, але куди ж українцю без пісні?! «Божичі» вже випустили три альбоми народних пісень з колядками та щедрівками, весільними та «застільними», піснями солдатського та чумацького середовища, ну і, звичайно, піснями про кохання. Незабаром світ побачить новий доробок — диск псальмів (народних пісень релігійного змісту) «Помишляйте, чєловєци». Встигли вже і одноіменний кліп відзняти, але його, як і попередній анімаційний «Да просив мене Герасим», не покажуть по телебаченню – не формат.
— Ми вирішили взятись за псальми, бо лише зараз духовно доросли до них. Музика ця складна як в плані виконання, так і розуміння. Навіть наш звукорежисер їх більше трьох разів слухати не може, бо сльози на очі навертаються. Псальми — результат духовної діяльності українського народу, тут правильно розставлені акценти, вони навчають людей.
Я завжди сміюсь і кажу, що наш новий альбом можна назвати «Псальми Донбасу», бо записали ми їх в Дніпропетровській, Донецькій, Харківській та Луганській областях. Всі тексти українські, бо там села насправді всі україномовні. Пісні старовинні, 17-18 століття, фактурою часто нагадують церковну музику, але за текстом це народна творчість.
— Ви граєте на гармошці-«вєнці», але ж на них перестали грати після війни і перейшли на простіший тип «гармонь-хромку». Як вдалось її знайти і навчитись грати?
— В експедиціях всі гармоністи казали, що «вєнка» — ото був інструмент, а «хромки» — нецікаві, бідніші. Для мене та «вєнка» довго була загадкою, адже на ній майже ніхто не грав, це мертвий інструмент. А тоді на Сінному ринку познайомився з чоловіком, який торгував гармошками, і, виявилось, має «вєнки» і сам трошки вміє грати. Він повіз мене у своє село, де колись була повальна мода на «вєнки», і зараз багато гармоністів. В сусідньому селі ще живий майстер, що робить ці гармошки з 1937 року. А на Миродгородщині вдалось записати гармоніста, який ще до війни грав на «вєнці», а потім перейшов на «хромку». Я привіз йому «вєнку» і він на ній згадав декілька награвань.
— А як ви ставитесь до експериментів, поєднання народної музики з роком, джазом?
— Маша Кудрявцева з «Божичів» створила «Сонцекльош» — в стилі етнокабаре, реггі та джазу, Сусанна Карпенко бере участь у французькому джазовому проекті, а Валерій Гладунець створив етно-рок гурт «Полікарп». Експерименти відбуваються, хоча я особисто їх противник. Глибоко переконаний, що народна пісня складається з двох частин — тіла і душі. Коли ми виконуємо народну пісню, ми передаємо і її душу, і її тіло, коли ж поєднуємо з чимось іншим, ми вбиваємо її душу. Тіло звичайно лишається, можна навіть повністю його зберегти, але душа вже буде року, джазу чи поп. Це лише спосіб популяризації фольклорних інтонацій, але аж ніяк не фольклору як явища.
Фольклор на сцені неприродній
«Божичі» зробили свій внесок і в розвиток фестивалю «Країна мрій», відстоювали чистий фольклор, самі привозили цікаві колективи. Та коли в 2005 році пішли з керівництва фестивалю, акценти різко змінились, і свято народної культури поступово перетворилось на збіговисько усіх охочих погоцати з пляшкою пива під гучну музику, 90% з якої тепер worldmusic, напрям, що передбачає взаємопроникнення різноманітних музичних стилів та жанрів.
Ілля Фетисов вважає, що причина деградації таких фольклорних фестивалів як «Країна мрій» та «Шешори» криється у фінансовій вигоді: «Суто фольклорнирй фестиваль не вимагає великого бюджету, але відповідно і не приносить великого доходу. Потрібно працювати за ідею, а в Україні людей, які будуть працювати за ідею дуже мало». То ж «Божичі» продовжують свою самовіддану справу зі збереження традиційної культури, яка не має підтримки ні з боку держави, ні від меценатів.
— Мені здається, що в нашій країні меценатів взагалі немає. Ті акції, які проходять як меценатські, завжди є піаром. Дають кошти лише на те, що потім може бути розкручено, а на відеопосібнику танців не можна зробити собі піар. Я особисто це роблю не для грошей, адже і заняття танцями безплатні. Коли людина робить гарну справу, то їй Бог допомагає, тому фінансових складнощів для видання дисків поки не відчуваємо.
— Вам не здається, що зараз в першу чергу до автентичної музики та танцю звертається міська молодь, вихідці з села соромляться свого коріння?
— Коли людина з села потрапляє до міста, воно на неї тисне: тут говорять переважно російською, от вони і думають, що це круто і «я теж так буду». Дійсно, йде повернення до коренів в першу чергу людей, які народились в місті, вони приходять до коренів швидше, ніж люди з села. Іноді і сільські фольклорні колективи комплексують, соромляться, бо в селі є думка, що хор Вірьовки — це вищий рівень, ніж фольклор просто у середовищі. Хоча ми розуміємо, що фольклор на сцені є неприроднім, він не передає дух.
— А як ви прийшли до фольклору?
— Думаю, це було на підсвідомому рівні, я ж в консерваторію вступав як композитор. Фольклору до того не чув ніколи, чисто міська людина, а на вступних іспитах мене запитали, чому у мене всі твори на народну музику схожі. Можливо, це голос предків прокинувся. Коли вперше почув народну автентичну пісню у виконанні бабусь, був вражений. Вирішив перенести почуте на ноти, бо ми ж тут композитори, ми таке можемо! Але коли увімкнув запис — просто не міг зрозуміти в якій це тональності, в якій висоті позначити, бо тембр зовсім незвичний. Цей перший шок спонукав до захоплення, вивчення, тоді експедицій. Далі в мене настала творча криза, я не зміг писати музику, покинув композицію і повністю перейшов у фольклор.
Сьогодні більшість з нас погано розуміє, що таке справжня народна музика, пісні, танці, обряди. Але процес пізнавання почався, бо є такі люди як учасники «Божичів», які повертають нас до першоджерел, щоб ми нарешті почули в собі голос предків.
Анна Каленська