У світі триває справжня боротьба за культурні раритети, адже це не тільки великі гроші, але й престиж держави, з якої вони походять, прояви її духовності. Нерідко культурні цінності потрапляють до інших держав – у музеї або й у приватні колекції. Тоді вже про їх повернення доводиться говорити дипломатам, бо самі раритети навряд чи можуть довести свою «національність».
Тим не менш, крига, як то кажуть, починає скресати. Вперше у своїй історії Франція погодилася повернути музейні експонати іншій країні. Цією щасливицею стала Нова Зеландія, саме їй після тривалих суперечок французьке міністерство культури вирішило повернути 15 муміфікованих голів туземних воїнів племені Маорі. Голови воїнів, вкриті татуюванням, були здобуті французами і перевезені до Парижа дослідниками у 18 та 19 століттях. Маорі вважали, що татуювання зберігає голову і підтримує існування душі. Але саме завдяки цим особливостям, голови туземців стали раритетом і предметом полювання поціновувачів екзотики. Цей французький крок став поштовхом до подальшого встановлення музейно-культурної справедливості – зараз Європа та США активно розвивають програму повернення туземним племенам колись відібраних у них цінностей.
Але Україні у цьому плані не щастить. Очевидно, нашу державу сприймають як таку, що може сама повоювати за власні культурні надбання, які перебувають за кордоном. Величезна кількість раритетів, які належать українському народові, розкидані по світу. Частина з них втрачена назавжди. Варто хоча б згадати відоме в усьому світі скіфське золото. Старовинні скіфські золоті прикраси, які були знайдені шукачами скарбів на території України у 19 столітті і подаровані Петру І, зараз перебувають у стінах санкт-петербурзького Ермітажу і навряд чи вони будуть коли-небудь повернуті назад. До речі, це найбільша у світі колекція скіфського золота.
Кожна історія повернення в Україну її культурних раритетів стає винятковою подією для нашої держави. Понад десять років знадобилося українським історикам і дослідникам, щоб домогтися повернення унікальних фресок ХІІ століття, які було демонтовано зі стін Михайлівського золотоверхого монастиря і які зберігалися в тому ж таки Ермітажі. Уявити вартість фресок складно, але експерти припускають, що ціна витворів мистецтва, яким понад дев’ять століть, може становити десятки мільйонів доларів.
Втім, культурна спадщина все ж таки хоч і повільно, але повертається з-за кордону і в Україну. Так, у березні цього року із США до Києва були перевезли раритети Тараса Шевченка — це рукописи, офорти,прижиттєві фото, листи, які майже 70 років зберігалися у США. Під час Другої світової війни вони були вивезені тодішнім директором музею Тараса Шевченка Андрієм Терещенком. Минулого року колишня жителька Луцька, а сьогодні громадянка США 50-річна Тамара Скрипка повернула Україні документи з приватного архіву Лесі Українки. З них найцінніші два фото поетеси. На першому, датованому 1901 роком, Леся з письменницею Ольгою Кобилянською. Друга – фотопортрет, остання прижиттєва фотографія поетеси.
Знаковим для України був дарунок пані Галини Горюн-Левицької з Канади, яка зібрала колекцію сучасних українських митців у діаспорі. За бажанням дарувальниці, колекцію було передано до Національного музею у Львові. Цьому музею – близько ста років і за ціле століття це найбільший для нього дар. Характерно, що Галина Горюн-Левицька аж ніяк не мільйонерка, а дружина митця, яка почала збирати свою колекцію у 1960-их роках, відкладаючи щомісяця по 10 доларів. Зрештою їй запропонували купити цю колекцію, за найбільш скромними підрахунками вона могла б заробити мільйон доларів.
Експерти відзначають, що ще близько 60 відсотків національних культурних цінностей перебувають за кордоном. Твори українських митців та історичні пам’ятки з України досить часто стають об’єктами купівлі-продажу на міжнародних аукціонах, а щорічна виручка за такі цінності вимірюється у мільйонах доларів. Серед пропозицій міжнародних аукціонних домів можна натрапити також на архівні матеріали з України та рукописи українських авторів, релігійні цінності та стародруки. Для прикладу, аукціон „Крісті’с” 2008 року пропонував купити ілюстроване Євангеліє, надруковане у Львові 1665 року, його вартість – 5-8 тис. британських фунтів. А „Слов’янська граматика” (1648 р.) середньовічного українського письменника і мовознавця Мелетія Смотрицького була реалізована 2007 року в Лондоні за більш, ніж 5,5 тис. фунтів. В основному українські раритети продаються на так званих аукціонах російського мистецтва. Там представлені різножанрові твори з усіх країн, які раніше входили до складу Радянського Союзу. Головна ознака сучасних власників мистецької та історичної спадщини України одна – це велика кількість грошей. Зацікавленість «грошових мішків» культурними цінностями можна пояснити не тільки їх любов’ю до мистецтва чи історії, але й тим, що подібні предмети, як і дорогоцінні метали та нерухомість, з часом свою вартість не втрачають, а лише навпаки, тобто це дуже добра страховка від інфляції.
На сьогоднішній день ми маємо факт великої втрати українською державою культурного надбання. Колись у Парижі існувала українська газета з чудовим будинком у центрі міста — там працювали мігранти четвертої хвилі. Але те середовище розпалося і будинок був проданий. У французькому Сарселі розташований будинок Наукового товариства імені Т. Шевченка. Там зберігаються архіви і є чи не найбільша українська бібліотека за кордоном. Але будівля поступово руйнується, а коштів на утримання будинку не вистачає. Секретар товариства Анна-Марія Довганюк скаржиться, що прохання про допомогу установа передавала до всіх керівних посадовців української держави, але жоден з них не відгукнувся. Тим часом, будівлю можуть відібрати за борги…
Питання щодо піклування про культурні цінності за кордоном можна поставити і представникам МЗС, і міністру закордонних справ, тому що все це українство. Так, з одного боку, це культурні явища, з іншого боку, вони опинилися за кордоном. Водночас перекладати цю проблему на плечі діаспори теж не вихід. Слід враховувати, що хоч українська громада за кордоном дуже чисельна, але, на жаль, існують незворотні процеси. Це явище асиміляції, крім того, є процес старіння діаспори. У середовищі закордонних українців приходить нове покоління, яке має геть інше життя, заробляє на хліб насущний, роблячи кар’єру, і для них громадська робота у культурних центрах стає лише додатком. Для багатьох представників діаспори утримувати колекції та архіви стає дуже складно та проблематично.
Головне питання полягає в тому, що українська держава має перейнятися опікою культурних цінностей. І вихід є – обов’язково прописати в законодавстві функції зберігання культурних цінностей за кордоном і надати їх якомусь центральному органу виконавчої влади. Взагалі, саме держава має забезпечувати фінансово як повернення культурних цінностей, так і фінансування установ, центрів за кордоном. Якщо говорити про досвід інших країн, скажімо, Польщі, то ця країна відкрила за кордоном культурні центри і фінансуючи їх, рятує культурні цінності. Найбільшим спонсором мистецтва там є держава. Нещодавно директор російського Ермітажу Михайло Піотровський вітав своїх підлеглих з тим, що музей придбав третій об”єкт закордонної нерухомості – в Італії. Це означає, що Ермітаж може забезпечити перебування в цих центрах своїх працівників, де вони можуть жити і стажуватися, вивчати мову, творчість на тому ґрунті. Чому б і українцям не запозичувати подібний досвід опіки над власним мистецтвом?