1 грудня 1991 року в Україні відбувся референдум, на якому українці підтримали ухвалений парламентом 24 серпня 1991 року Акт про незалежність України. До бюлетеня з референдуму були включені текст Акту проголошення незалежності та запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». У голосуванні взяли участь 31 мільйон 892 тисячі громадян, або 84,2% загальної кількості включених до списків. З них на запитання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую.» 28 мільйонів 804 тисячі, або 90,3% українців. Позитивну відповідь дало населення всіх без винятку областей України незалежно від національної приналежності. Однак буквально за півроку до цих подій, на референдумі 17 березня 1991, майже 71% опитаних українців висловився за те, аби залишитися у складі оновленого Союзу. Повторне голосування покликане було подолати результати попереднього референдуму і показати, що громадяни України все ж бажають жити в окремій державі. />
Політологи знають, що референдум взагалі-то є дуже небезпечною зброєю — попередив науковий директор школи політичної аналітики Києво-Могилянської академії Олексій Гарань. З одного боку, він дійсно є виявом народної ініціативи і тому дуже часто референдуми застосовують на місцевому рівні. Але разом із тим референдумом нерідко користуються, аби проштовхнути важливі рішення в обхід парламенту, закладаючи підвалини авторитарної системи — зазначив експерт. Оптимальним, на його думку, є шлях, коли доленосні для країни питання (наприклад, такі, як зміни до Конституції або Акт проголошення незалежності) приймалися би парламентом, а вже потім затверджувалися на референдумі. Тоді референдум надавав би їм особливої легітимності, підвищував морально-політичну, суспільну вагу цих рішень. А для застосування інституту референдуму винятково з “мирною метою” експерт вважає необхідним невідкладне внесення змін до Закону “Про референдум”. “Україні давно потрібен закон про референдум, тому що діє той, який був прийнятий ще влітку 1991 року. Немає сумнівів, що закон потрібен, але очевидно, що він має бути збалансований. Але головний мінус полягає у тому, що можна затверджувати практично все у обхід парламенту. Це дуже небезпечне положення”.
На те, що всеукраїнське визначення громадської думки є “важкою зброєю” у політиці, пристав й директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик. Він пропонує, аби запобігти цьому, поділити всеукраїнські референдуми на кілька видів. “Має бути консультативний референдум стосовно тих чи інших питань, має бути референдум прямої дії. І мають бути елементи стримування — рішення референдуму повинні вступати у дію після імплементації через рішення Верховної Ради. Якщо буде такий розподіл між цими двома поняттями, цим референдумом буде важко маніпулювати. Але так, як це відбувається зараз — референдум може стати елементом маніпуляції”.
Режим маніпуляції вмикається не у момент голосування, а тоді, коли суспільство ініціюється для внесення відповідних змін — вважає соціолог R&B Group Євген Копатько. У цьому зв”язку він навів приклад березневого і грудневого референдумів 1991 року.
Проте Віталій Кулик переконаний, що на місцевому рівні референдуми є дуже важливим і необхідним інструментом впливу на владу. Хоча для цього, на його думку, необхідно зняти один нюанс — реєстрацію груп проведення референдуму головами чи керівниками груп місцевих адміністрацій. Як тільки це станеться, місцеві референдуми стануть справжнім демократичним інструментом впливу на ситуацію у регіонах.
Для того, аби застосовувати референдуми, треба мати розвинену демократичну культуру, подолати політичне невігластво й некомпетентність — переконаний заступник директора Інституту соціології Національної академії наук України Євген Головаха. “Спочатку треба всі сили кинути на розвиток представницької демократії. А з референдумом — нічого страшного, але не на цьому етапі. Нам завжди у приклад ставлять Швейцарію. Так ось Швейцарія — такий собі рудимент, і вони дуже страждають від своїх референдумів, але така у них історія. А от, до речі, дві країни ледве не загинули саме із-за цих дурних референдумів — це Канада і Бельгія, де лише пів процента вирішили за збереження цілісності країни. Якщо ще пів процента — і не було би двох цих країн. Треба, аби ми цей досвід врахували, а потім вже проводили референдум, чи нам зберігати Україну, чи розвалитися на п’ять частин”.
Тож, чи готове українське суспільство вирішувати будь-які важливі питання шляхом референдуму — питання відкрите. Будь-що, сім разів відміряти перед його проголошенням не завадить.