Увага світу до проблем людей похилого віку пов’язана зі старінням людства, що відбувається колосальними темпами. Якщо у 1950 році літніх було 200 млн., то зараз їх нараховується уже 700 млн., через п’ятнадцять років буде більше мільярда осіб і до середини цього сторіччя ця цифра досягне двох мільярдів. />
Україна не стоїть окремо від світових демографічних процесів, і якщо наразі частка людей похилого віку в структурі населення 20,4%, то за прогнозами демографічного департаменту ООН їхня частка збільшиться у два рази і досягне 39% до 2050 року. Це значить, що кожен другий дорослий громадянин України у середині нашого сторіччя перетне шестидесятрічний рубіж.
Особливості життя у похилому віці — лікування, дозвілля, розвитку, творчої активності набувають великої актуальності. Адже ця колосальна група населення потребує не тільки їжі, пігулок і телевізійних програм. Поль Брег писав: “Найбільша трагедія старості це те, що людина в душі ще молода.”
Причини і наслідки
За словами головного геронтолога міністерства охорони здоров’я України Віри Чайковської,тривалість життя в Україні, у центрі Європи, є однією із найнижчих. Демографічний департамент ООН прогнозує зростання цього показника на 9 років, і середня його тривалість, яка нас очікує, приблизно 77,5 років. На жаль, навіть у середині сторіччя вона буде меншою, ніж та, що існує у країнах Західної Європи вже зараз, через високу смертність українців. Вона у нас в два рази перевищує народжуваність! Ми маємо найбільшу дитячу смертність у Європі, існує також феномен супер-смертності чоловіків працездатного віку. Від вісімнадцяти до шістдесяти років не доживає кожен третій чоловік і кожна п’ята жінка. За цим показником, що відображає депопуляційні процеси, ми посідаємо одне із перших місць у світі.
Японці та китайці не даремно кажуть: “Не дай вам Боже жити в епоху змін”. Час кризи породжує стреси, які, у свою чергу, ведуть до зростання рівня передчасних смертей. Отже, не випадково криві народжуваності і смертності перетнулися в нашій країні у 1990 році — а саме на 90-ті припав розвал Радянського Союзу, масове зубожіння, безробіття. Мимоволі виникає питання: що очікує Україну в найближчі роки?
Ось сухі статистичні дані: в нашій країні смертність від інфекційних захворювань у вісім разів вища, від вбивств у дванадцять разів, від сердцево-судинних захворювань у шість разів, материнська та дитяча смертність у три рази, а смертність від туберкульозу вища за аналогічні показники у країнах Західної Європи аж у тридцять шість разів.
Старість по-українськи
Вітчизняні геронтологи вивели так званий “феномен трьох п’ятірок”, сумне демографічне правило: кожен п’ятий українець є старшим за шістдесят років, кожен п’ятий, старший за шістдесят років є самотнім, кожен п’ятий самотній потребує повного обсягу медичної допомоги і соціальної підтримки. Тобто, 20% людей похилого віку потребують посиленого лікування, а 8% із них є тяжко хворими, лежачими.
Ця категорія пацієнтів має потребу у специфічній медичній допомозі. З кожним прожитим роком цей відсоток збільшується: у шістдесят років таких — 2-3%, після восьмидесяти років — кожен четвертий. Чи готова до того держава? Питання риторичне, адже в Україні майже не існує спеціальних служб піклування для такої категорії населення. Лише ветерани Великої вітчизняної війни отримують допомогу у госпіталях, які адекватно фінансуються — 75 грн. на добу на одну особу, (40 грн. на медикаменти, 35 грн. на харчування). Але ми маємо півмільйона інвалідів і учасників бойових дій, старших за вісімдесят років. Тобто, у кращому випадку, один із десяти ветеранів єдиний раз у житті може полікуватися дійсно по-людськи.
У всіх інших клініках фінансування ще менше. Фактично, сучасна медична допомога є оплатною. У 2008 на охорону здоров’я виділено 30 мільярдів гривень. Так ось, додаткові 20 мільярдів гривень, за даними, наданими Вірою Чайковською — доплата із кишені пацієнта. Переважна кількість хворих у стаціонарах та амбулаторіях купує ліки за свій рахунок. У стаціонарах 70% пацієнтів сплачують за харчування. Є різні клініки, різне забезпечення, але середні затрати у цих клініках не перевищують 20 гривень на день на одну людину — щоб нагодувати і лікувати. І тому пацієнти просто вимушені витрачати власні кошти.
Для багатьох літніх українців подібні витрати непосильні, і відтак звертається за медичною допомогою лише кожен третій. Сільське населення лікується ще рідше. А якщо вже діти знайшли гроші, або хтось допоміг ветерану — тільки кожен п’ятий випадок проводиться лікарями адекватно, адже існують певні особливості застосування фармакології при настанні вікових змін. У деяких випадках перевищуються об’єми призначення медикаментів, або виникають інші проблеми. Все це є наслідком слабкої геріатричної підготовки медичного персоналу.
Ще гірша ситуація у будинках-інтернатах. Туди потрапляють неврологічні хворі, “лежачі”, тяжкі пацієнти. Так ось, державою виділяється усього одна гривня на день на їхнє лікування. Результатом цього є перетворення подібних установ на справжні “будинки скорботи”, і добровільно жодна літня людина туди не піде.
Віра Чайковська стверджує, що українська медицина знає, як зорганізувати допомогу літнім. Все ми знаємо — як зорганізувати, як лікувати… За її словами, потрібно розвивати відповідну структуру. “Є, наприклад, така форма — відділення сестринського піклування. Так от: у вісімнадцяти регіонах таких підрозділів не існує. Вкрай важливі місцеві відділення медично-соціальної допомоги, що беруть на облік всіх “лежачих” хворих, коли кожного дня до хворого виїжджає медична сестра та лікар спеціальним транспортом. Але в Україні таких структур у 24 із 26 регіонів немає. А хоспіси допомагають людям гідно піти із цього життя. У нас у десяти регіонах їх немає, а у тих, що існують, вміст — 15-20 чоловік, тобто ми розуміємо, що така кількість при такій смертності — це більше експеримент, так би мовити. Але експерименти на людях у нас заборонені”.
Звичайно, допомога літнім — це проблема в економічному, медичному, соціальному сенсі, і вона потребує виділення ресурсів і створення державних програм.
Як прожити довго і щасливо
Одним із визначальних чинників довголіття є психологічний статус. За даними соціологічних досліджень, 85% співвітчизників, старших за шістдесят років, відчувають себе роздратованими, розлюченими без усіляких на те причин, незадоволеними життям — 78%. 68-69% людей похилого віку вважають, що їхнє життя нікому не потрібне. А за дослідженнями ООН, позитивне сприйняття старості подовжує життя в середньому на 7,5 років, наявність друзів — на 5 років, а за допомогою адекватної медичної допомоги чоловіки проживуть на 2 роки, а жінки на 7 років довше.
80% літніх людей активні, збережені і фізично, і розумово відповідно до віку. І тут головним питанням для нашої країни, що, як і Європа відчуває вплив економічної кризи, є умови, за яких вони продовжували б працювати. Існують геронтотехнології, які пристосовують сучасне виробництво під можливості людей похилого віку, але в Україні поки це є чимось фантастичним.
Не можна оминути увагою також корисне і правильне харчування та рухову активність. У Японії, що посідає перше місце в світі за тривалістю життя, ранковими фізичними вправами займається 90% населення, а українці ледь дотягують до 10%, та і ця цифра видається дуже оптимістичною.
Отже, все, що ми зробимо для літніх людей, ми зробимо в першу чергу для себе. Колись, доживши до поважного віку, ми також будемо потребувати допомоги. Адже, як сказав колись Екзюпері, “старість — це не інша планета, а те, що у кращому випадку, чекає на кожного із нас.”