У маленькому містечку під Києвом – як і у більшості міст України — новини з фронту боротьби з гральним бізнесом – мораторій, а потім остаточне закриття, що має ось-ось статися – викликали у місцевих чиновників маленький шок. Криза і без того позначилася на тих їхніх доходах, що не обліковуються у відомості про зарплату, а тут вибито ще одне джерело винагороди за титанічну чиновницьку працю.
Відносини між чиновниками у меріях та власниками грального бізнесу заслуговують, щоби придивитися до них пильніше. Після того, як місто вкрилося павутинням гральних автоматів, коли оази азарту розташувалися за три кроки від шкіл, коли у місті почали закладати квартири ті, хто не міг спинитися, коли в сім»ях ігроманів поселився біль, а часом і горе – місцеві депутати забили на сполох. Коли ж почали з»ясовувати, на яких підставах гральні автомати розташовані в кафе, магазинах і чи не на кожному перехресті, виявилося – місцевий виконавчий комітет не давав ЖОДНОГО дозволу. У відповідь на обурення депутатів місцевої ради (у кого – щире, у кого — вдаване) власники гральних салонів показали ліценції, що видані одній із фірм-монополістів на цьому ринку – з правом діяти на території всієї України. Заплативши один раз за ліцензію Міністерству фінансів і ще деякі платежі на рівні області і району, такі ліцензіати отримали право розміщувати автомати і казино по території всієї України, не питаючи на те дозволу місцевої влади.
Місцеві депутати цього окремо взятого містечка під Києвом, отримавши відкоша від місцевих акул азарту, на цьому не зупинилися – написали і ухвалили рішення про необхідність розміщення закладів грального бізнесу у цьому місті – на певній відстані від навчальних закладів, з вимогою винести протягом обумовленого часу гральні автомати за межі житлових масивів у окремі будівлі тощо.
Не минуло і тижня, як один із найбільших операторів грального бізнесу, який колонізував це місто, оскаржив це рішення у суді, який, в свою чергу, не гаючись визнав цей документ нікчемним, себто неправочинним – оскільки міська рада перевищила свої повноваження.
Після цього для грального бізнесу у цьому місті (як, поза сумнівом, і у інших містах) наступила епоха найбільшого сприяння. Депутати посмикалися-посмикалися – і зрозуміли безперспективність бороться із багатоголовим змієм лутоманії, який розмахував на всі боки судовим рішенням. У того ж налагодилися відносини із чиновниками міськвиконкому, які здобули в особі грального бізнесу надійного і безвідмовного партнера. При цьому до місцевого бюджету від цього бізнесу надходив – без перебільшення – нуль гривень, якщо не враховувати ті копійки від індивідувального податку від тих, хто зареєструвався як підприємець-спрощенець.
Тож коли лоббісти грального бізнесу оприлюднюють дані, що вони сплатили минулого року до бюджетів всіх рівнів чи не 1,8 млрд грн, у таких маленьких містечках, як оце під Києвом, постає питання – де ж ті гроші? Так, Мінфін отримував мільйони гривень від видачі ліцензій, однак на місцях, де хвороба ігроманії відчувалася особливо гостро, з цього джерела не бачили ані копійки.
Звісно, це не стосується чиновників, які, подейкують, отримували свої джек-поти у чітко визначені дні кожного місяця в установлених місцях поза межами мерії. Однак вони не втрачають оптимізму – святе місце порожнім не буває. Сплине зовсім трохи часу, емоції вщухнуть, і перерозподілений азартний бізнес почне викарабкуватися із підпілля, куди його заганяють напередодні виборів.