«Теперь пусть чуют дальние и ближние народы: поднимается с русской земли свой царь! И не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!» – ці приписані Гоголю слова російський режисер вклав у вуста Тарасу Бульбі, коли той помирав у новому фільмі про себе… Вихід на екрани гоголівського «Тараса Бульби» чекали як у Росії, так і в Україні. Цей фільм російського режисера Володимира Бортка широко рекламували на телебаченні тому і прем’єра в українському прокаті здійняла такий ажіотаж. />
Що можна сказати подивившись фільм. Почуття достатньо неоднозначні. Фільм нібито про Україну, але з російським колоритом. З одного боку – це наша минувщина і її гіркі сторінки. З іншого — не можна дивитись на українську екранізовану історію і постійно запитувати себе «Про кого цей фільм і що то за нація така украй`нці і країна Украйна? За кого вони воювали і за яку Русь вмирали?».
Питання патріотизму, який по відношенню до українців іноземні тлумачі чомусь завжди називали націоналізмом, – одвічна проблема України. Ми одне одного вважаємо якщо не «бандеревціями”, то «москалями», зрештою у нас давно у є такі собі віртуальні держави Східна Україна і Західна Україна. І може саме тому так контрасно звучали слова вкладені у вуста головного героя та козаків : «За Рускую землю», «Пусть же после нас… красуется вечно любимая Христом Русская земля!". Звісно назва «Русь» звична для тих часів, але сумнівно, що козаки у 16 столітті вкладали в неї значення Росії, а не України, бо у той час північно-східним сусідом у них була Московщина. Та й загалом у час, який показано в фільмі козаки перебували в досить напружених відносинах з Московським царством, щоб вмирати за нього.
Втім. йдеться не про доцільність і настрої фільму і навіть не про суперечливу літературну постать Миколи Гоголя. Ким би себе не вважав Гоголь і хто б його не зараховував до ряду своїх письменників, гоголівський Тарас Бульба – це швидше приклад, навіть дещо у викривленому відносно історичної правдивості значенні. Такий характер повинен демонструвати кожному з нас хто ми і які почуття маємо виховувати в собі. Та от біда на словах у нас всі Тараси Бульби, а на ділі …. на ділі видніється його молодший син Андрій.
Вперше роман Гоголя був надрукований 1835 році і в тій нецензурованій автентичній версії і слова не було про бажання козаків приєднатися до когось, а тим паче не йшлося про жодного російського царя. Зрештою для більшості молоді, яка покидала кінопалац після прем’єри зрозуміти це було важко, адже вони, захоплені видовищами боїв, не помітили цієї невідповідності, а, може, просто не читали класики або читали ще у школі, як обов’язкову програму?!
Коли після публікації версії від Миколи Гоголя вийшла цензурована, сам автор був обурений через розбіжності між двома варіантами. Слід зазначити, що тоді Гоголь, офіційно не протестував проти цензури, лише у листах друзям писав, натякаючи на справжнє своє бачення подій. Можемо здогадуватись, що свою роль зіграли 20 тисяч рублів, отриманих ним від царя за відмову від публічних протестів.
У наш час можна перечитати і першу версію «Тараса Бульби», і другу, подивитися фільм і висловити своє бачення. Ті, хто його бачив, повинні були б обурюватися, бо нам продемонстрували не нашу історію і не наших козаків, і нам нічого не заплатили за оплески. Але ми лише захоплюємося та розповідаємо усім про спецефекти у фільмі. Здавалось далекі 90-ті , коли пострадянський глядач, якого переконували, що він не знає справжнього кіномистецтва, захоплювався американськими бойовиками та кривавими бійками у них, відійшлиу небуття і ми, як країна з багатющим культурним минулим мали органічно не сприймати дешеві бої та погано зіграні сцени… Але ми байдуже відкидаємо усе своє, дозволяємо іншим писати про наші традиції — однаково кому, бо тут не принципово хто з чужинців — поляки чи росіяни — будуть знімати фільми про Україну і її багатющу для мистецького втілення історію. А що залишаємо собі? Так звану «еліту», тих, хто почувається не інакше як українським «бомондом», та й не просто “бомондом”, а з великої літери. Бо виглядало, що саме так уявляли себе ті, хто прийшли на прем’єру епопеї Борткова. Пообвішуватись перепелиними яйцями, пообмотуватись бабусиними хустками на знак стильного українського фольклору, пафосно покривлятися перед камерами – не ознака вшанування культури України і вже ніяк не рівень еліти.
Сам режисер, колишній киянин, на прес-конференції і не намагався приховувати мотивів фільму та своє бачення тотожності народів України і Росії: "Зараз почнеться провокація. Я 28 років – з двох до 29 – жив у Києві. Ми жили на вулиці Чапаєва, 13. Моя бабуся водила мене у Володимирський собор, а на всі законні свята – в Лавру. Я б дуже хотів, щоб була повна ясність, тобто чий це письменник і все інше. Це письменник того народу, який хрестив колись князь Володимир. І правильно зробив… Це син православного народу, цього російського народу. Називайте його, як хочете, але це син одного народу, який тут жив. Коли мені кажуть, що в Сумській області передова частина людства, а в Курській – це люди з собачими головами, мені стає смішно. Це ті самі люди, що розмовляють тією самою мовою. Ось Гоголь син цього народу. “Русского”. Тому що написано у нього так. Цитата: «Хочется мне перед боем сказать вам, панове, что есть наше товарищество. И в других землях были товарищи, но таких, как в русской земле, не было таких товарищей. Так любить как русская душа не то чтобы чем, а всем, чем дал Бог, так любить никто не может». Пробачте будь ласка, це не я, це Гоголь. У фільмі я передав те, що, на мою думку, писав Гоголь. Ми самі слово «русский» не придумали. Найбільшу дурість, яку можна зробити, – це переклад.»- пояснив митець і додав – Я не р-о-з-д-і-л-яю наші нороди»
Однак свідомо чи не свідомо, але розділив. Недбалим ставленням до історії, відсутністю поваги до народу і його минулого і навіть — до самого себе. Щоб помітити це достатньо переглянути інтернетфоруми з коментарями до фільму, де вислови типу «Ти зі Сходу – там і живи» або «Забирайтесь на Западенщину» — одні з найстриманіших. Сумно, бо ми не українські «хохли» чи українські «москалі», ми українці, які чомусь дозволяють несмаку і малоосвіченості сіяти непорозуміння. Чому навішуємо ярлики на росіян, поляків, американців, коли у нас свої ж українці, як з Заходу так і Сходу не знають власної історії, літератури, традицій. А куди ж зникли наші Довженки, яких так невдало змінили Бортки?