Україна, без перебільшення, може пишатися своїм музейним потенціалом, бо має безцінні музейні колекції — археологічні, історичні, художні, тощо. Вона також могла б стати своєрідною „музейною Меккою” на зразок Франції, Італії чи Німеччини, втім тут існують кілька досить вагомих „але”, які для України поки що є нездоланними перепонами. />
Зокрема, це — недосконала законодавча база і система музейного обліку. Офіційно в Україні є 458 державних та комунальних музеїв (у яких на обліку — 1,2 мільйона предметів), серед них 27 — національних закладів, із яких 10 належать до сфери управління Міністерства культури та туризму України. Але, разом з тим існує і неофіційна статистика, яка є дуже приблизною. За різними даними в Україні налічується від 4000 до 5000 різних музейних закладів. Втім, достеменно визначити, скільки ж музеїв є в Україні, — на думку редактора журналу «Музеї України» і почесного працівника туризму України Віктора Тригуба, — просто неможливо. Крім офіційних даних, що їх наводить Мінкульттуризму, існують ще близько 100 музеїв в частинах Міноборони, понад 3500 — при різних навчальних закладах, ще сотні — на підприємствах різної форми власності, і абсолютно недосліджена стихія — це приватні музеї, яких кілька тисяч.
Щодо музейного законодавства, то, схоже, незабаром музейні працівники зможуть зітхнути з полегшенням. Нарешті, на 17-му році незалежності Верховна Рада проголосувала в першому читанні закон України «Про музеї і музейну справу». На черзі — проект закону «Про вивезення, ввезення та повернення в Україну культурних цінностей», який попередньо було відхилено.
Ще одна проблема – фінансування музейної галузі. У більшості країн музеї перебувають на повному державному забезпеченні або, принаймні, на істотних дотаціях. В Україні офіційно музейною галуззю опікується Міністерство культури і туризму. Але, як відомо, в нашій країні культура фінансується за залишковим принципом. Фінансування – це найбільший головний біль усіх працівників музеїв, які, до речі, переймаються не лише проблемами музейних фондів, експозиційних приміщень та своєю зарплатнею… Зокрема, неабиякою проблемою для працівників музеїв є безпека закладів та експонатів. І цифри – тому підтвердження. Приміром, на охорону музеїв цього року в державному бюджеті передбачено 2,175 мільйона гривень при потребі 13,4 мільйона ( це у 3,5 раза менше, ніж торік.) Із понад 450 музеїв в Україні — шоста частина не охороняються взагалі. Отже, музейна система України також переживає глибоку кризу, яка спричинена відсутністю стабільного фінансування.
І нарешті, музеї дедалі частіше стають важливою складовою державної ідеології та інформаційних війн. Відповідно, вони повинні більш ефективно управлятися, контролюватися й охоронятися державою. Тут прикладом є визначні музеї і культурно-історичні пам’ятки України, які внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
До цього часу Україна була передостанньою в списку країн за кількістю історичних пам’яток, зафіксованих у Центрі всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. І це не дивно, адже за радянських часів не було подано жодної заявки на включення унікальних об’єктів з України до списку ЮНЕСКО. І тільки з отриманням незалежності, Україна розпочала діяльність щодо внесення своїх історичних пам’яток до світової скарбниці. На сьогоднішній день під егідою ЮНЕСКО перебувають 4 об’єкти, два з них — у столиці: це Софійський собор з архітектурним ансамблем і Києво-Печерська Лавра. Ще два – Андріївська та Кирилівська церкви, а також Судацька фортеця у Криму – є наступними претендентами на розгляд до внесення реєстру світових пам’яток ЮНЕСКО. А загалом, до попереднього Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО від України включено понад 10 об’єктів, які вітчизняні фахівці визнали унікальними.
Водночас, у справі номінуванні об’єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Україна ще помітно відстає від провідних європейських країн. І на це також є свої причини : з одного боку — недостатня зацікавленість місцевих органів влади щодо представлення об’єктів до Списку ЮНЕСКО, з іншого – знову ж таки, брак централізованих коштів на охорону та збереження визначених пам’яток.
Але номінування — це лише перший етап уваги світу до конкретної історичної пам’ятки. «Головне — що відбувається після номінації», — вважає заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника Софія Київська кандидат історичних наук Ірина Марголіна, — культурну пам’ятку потрібно утримувати в належному стані, приваблювати туристів, розвивати інфраструктуру, але разом з тим, дотримуватися умов щодо буферної зони навколо обраних об’єктів. Адже, визнавши конкретний історичний об’єкт світовим надбанням, ЮНЕСКО не бере на себе такі зобов’язання — це вимога до конкретної країни, в даному випадку — України. У Конвенції ЮНЕСКО чітко прописані критерії культурної спадщини і час від часу представники спеціальної комісії перевіряють дотримання цих умов. У Києві комісія ЮНЕСКО працювала у березні цього року, перевіряючи стан Софії Київської та Києво-Печерської Лаври. За словами Ірини Марголіної, результати цієї перевірки є дуже важливими для України, адже від висновків, що їх має представити комісія на черговій сесії ЮНЕСКО, проведення якої заплановане на літо цього року в Іспанії, напряму залежатиме й доля наступних об’єктів – домінантів, зокрема Кирилівської та Андріївської церков.
Яке рішення представить комісія ЮНЕСКО – поки що невідомо, а от Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності вже дійшов висновку, що Києво-Печерську Лавру зберігають погано і запропонував парламенту підтримати проект постанови «Про збереження комплексу Києво-Печерської Лаври та подальший розвиток Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника». «Неузгодженість дій Київської міської державної адміністрації, центральних органів виконавчої влади та численних користувачів майнового комплексу Києво-Печерської Лаври створює реальну загрозу не лише її виключення зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, але й фактичного знищення», – йдеться у проекті документа.
Словом, поки тривають перевірки й баталії навколо прийняття нової музейної законодавчої бази, якої з нетерпінням чекають не лише працівники столичних музеїв, а й у регіонах, — музейна система продовжує працювати і виживати переважно на ентузіазмі. Щодня сотні вітчизняних музейних закладів приймають тисячі відвідувачів з різних куточків України та інших країн. Музейна галузь давно стала основною презентативною частиною міжнародного іміджу України — нашій державі дійсно є чим пишатися і що показати. Головне, аби це розуміли всі : і влада, і відвідувачі, і музейні працівники.