13 березня 1961 року сталася найстрашніша техногенна катастрофа, яка увійшла в історію Києва, як Куренівська трагедія, а сам день кияни охрестили „чорним понеділком”. За різними оцінками дослідників, вона забрала життя від півтори до двох тисяч людей. Ще більше було потерпілих — таких, які залишилися без домівок, втратили своїх рідних…
Цього ранку прорвало греблю в районі Бабиного Яру, за якою більше 10 років накопичувалася пульпа з Петрівських цегельних заводів і вниз зійшов селевий потік, покривши близько 30 гектарів. За даними, що їх наводять київські довідники, всього за десять років у такий спосіб до схилів Бабиного Яру (на місці, де ніби-то планувалося розбити парк і закласти новий житловий масив) було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту. Загальна площа намиву склала близько одного квадратного кілометра, а шар намиву сягав 30 метрів.
Намив здійснювався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва – Куренівки. Але при цьому було допущено ряд технічних помилок, які в результаті призвели до трагедії в березні 1961 р. Зокрема, як свідчать документи, замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки. Весь цей час цегельні заводи працювали в три зміни; пульпа, якою заповнювали яр, подавалася цілодобово через величезну трубу. А за технологією роботи могли тривати не більше 8 годин на добу, щоб вода встигла вчасно потрапляти до водозбірного колодязю, який за 10 років чистили лише одного разу в 1959 році.
Гребля почала руйнуватися 13 березня рано вранці, а о 8:45 її прорвало. Грязьовий вал заввишки 14 метрів та об’ємом 600 тисяч кубічних метрів зі швидкістю 5 метрів за секунду скотився вниз, знищуючи все на своєму шляху. „Лавина із води, глини, піску виривала з коренем величезні дерева, зносила будинки до фундаменту, засмоктувала транспорт і людей. Стадіон "Спартак" був затоплений шаром рідкої грязі з глиною настільки, що його високої огорожі не було видно, так само повністю був затоплений і трамвайний парк. Вистояла лише будівля Подільської лікарні, хворі і персонал якої рятувалася від затоплення на її даху” — так згадували ті страшні події очевидці Куренівської трагедії.
Подібних спогадів є чимало… Зберігаються вони у Музеї історії електротранспорту, незмінним керівником якого багато років є Лідія Лівінська – ліквідаторка наслідків катастрофи. Вона ж опікується створенням музею Куренівської трагедії та встановленням пам’ятника усім загиблим і потерпілим… В її архіві, окрім спогадів очевидців, є багато документальних та фотоматеріалів, книжок і фільм, присвячений трагічним березневим подіям 1961р.
Куренівський потоп тривав всього півтори години, але його наслідки були катастрофічними. За цей час було зруйновано 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних будинків, два гуртожитки, дитячий садок, поліклініку, майстерні трамвайного депо ім. Красіна, на які припав основний удар стихії. Нині біля огорожі трамвайного парку ”Поділ” (колишнє трамвайне депо ім. Красіна) встановлено пам’ятну стелу, на якій викарбувано 50 імен загиблих працівників депо. За офіційними даними, які було наведено у повідомленні урядової комісії про розслідування причин катастрофи, йшлося всього про 145 осіб загиблих в районі аварії.
Деякі київські дослідники припускають, що жертвами Куренівської трагедії стали понад 3 тисячі киян, дехто з них так і залишився навіки вмурованими у затверділу селеву масу, яку надвечір мороз перетворив на суцільний камінь. Але, насправді, за словами відомого київського історика Олександра Анісімова, який є автором документальної книги „Куренівський апокаліпсис” точно встановити кількість загиблих неможливо. „Всі матеріали, що стосувались тієї техногенної катастрофи, були одразу ж ретельно засекречені, а деякі знищені”, — говорить історик. Лише наступного року минає термін зняття грифу державної таємниці ( 50 років) і, можливо, тоді можна буде дізнатися більше правди про подробиці куренівської трагедії…
На жаль, і досі багато людей вважає Куренівську трагедію вигадкою. А дехто з киян й взагалі ніколи нічого не чув про цю катастрофу… Київська міська влада вже кілька років обіцяє побудувати храм в районі вулиці Фрунзе, 99 , якою пройшла найстрашніша техногенна катастрофа. Але поки що на ті гроші, що були зібрані місцевими жителями та родичами загиблих, зведено маленьку капличку біля Подільського трамвайного депо. Щороку, вранці 13 березня тут збираються люди на мітинг-панихиду, аби хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих у 1961 році. Приходять і очевидці тих події … Щороку їх стає менше, але все ж таки, люди сподіваються, що зрештою, місто належним чином вшанує тих, хто став безневинними жертвами чиєїсь недбалості.