День Перемоги 9 травня в Україні завжди було світлим і радісним святом. Тим часом в одних містах на День Перемоги забороняють радянську символіку, в інших — планують вивісити прапори Радянського Союзу на будівлях держадміністрацій. Десь демонтують пам’ятники, а десь – зводять нові. Десь творять нову історію, переписуючи стару.
Україна потерпіла від Другої світової чи не найбільше. Ослаблене голодом і репресіями її населення виявилося абсолютно беззахисним перед нею. Радикальний перелом в життя західноукраїнських земель Друга світова внесла вже 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу. Тоді українські території, які перебували у складі Польщі, були приєднані до України і разом із українцями, які населяли їх, увійшли до складу Радянського Союзу. А після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. війна по її землях танковими гусеницями котилася до осені 1944 р., а потім збирала свою чорну данину аж доки Німеччина не капітулювала у травні 1945-го. За словами історика і політолога Олександра Палія, Україна, на жаль, не усвідомлює свого внеску у результати як Другої світової війни, так і Великої Вітчизняної. “І громадській, і суспільній свідомості, і дипломатії потрібно чітко розуміти, що без українського внеску 7,5 млн. людей, які воювали на боці антигітлерівської коаліції, перемога у другій світовій війні фактично була б неможливою… Тому Україна повинна і у своїх відносинах з Росією, і у відносинах з іншими країнами … виходити з того, що вона є, по суті, країною переможцем. І це повинно міцно засісти у нашій свідомості”.
Певно, в Україні так само ніколи реально не оцінювали втрати, яких вона і її народ зазнали в результаті того страшного протистояння. Втрати демографічні, коли внаслідок війни загинуло понад 8 млн. населення. Втрати матеріальні, коли цілі міста і села були зруйновані вщент, знищена інфраструктура, виробнича і матеріально-технічна база і навіть найкращий в світі чорнозем тоннами вивозився за кордон. Втрати культурні, коли одна частина створеного за багато віків була знищена, інша — вивезена. Адже і досі Україна не може повернути собі багато чого з мистецької спадщини.
З чотирьох років Великої Вітчизняної війни на українських землях бойові дії тривали три роки і чотири місяці. На окупованій території було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили третину її національного багатства. Лише у концтаборах і гетто, а також у місцях масового знищення загинули від рук окупантів 5,5 млн. людей, а загалом людські втрати українського народу становили 44% від загальних втрат СРСР. Окрім того, протягом 1943–1944 рр. німцями було вивезено з України 9 млн 200 тис. т. зерна, 622 тис. т. м’яса, 950 тис. т. олії, 400 тис. т. цукру, 3 млн. 500 тис. т. картоплі. Для транспортування усього цього в Німеччину тоді знадобилося 1 млн 418 тис. вагонів і річкових та морських суден.
Тим часом Радянського Союзу, до складу якого тоді входила Україна, — немає, а минуле знову потрапляє у заручники політичних інтересів. На жаль, у країні, де навіть діти сперечаються за кандидатів у президенти, історія не може бути лише перегорнутими сторінками. Це радше такий собі варіант «Б», до якого можна звернутися, якщо рейтинг довіри до тієї чи іншої політичної сили не вдається витягнути за допомогою класичних методів – форсування політичних та економічних подій та «вимучених» роками питань двомовності та євроатлантичної інтеграції.
На думку заввіділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії Національної академії наук Олександра Лисенка, політичні маніпуляції на грунті історії триватимуть доти, доки в країні не буде політичної та економічної стабільності. “Людська свідомість — це поле, на якому дуже зручно працювати політикам. І найбільш поживний грунт — це історичні події. Бо якщо вони почнуть зараз говорити про економіку, про стан культури, науки, освіти, то кожен зможе їм закинути дуже багато неприємних речей. Тому вони переносять свою еквілібристику у історичну зону, в історичну площину — це вигідно. Бо тут можна гратися речами, за які ти не несеш відповідальності… До тих пір, доки в країні не буде соціального, економічного рівня, коли люди почуватимуть себе спокійно, будуть гордитися своєю державою, про патріотизм, про нормальне сприйняття історії ми не можемо вести мову”.
Не можна заперечити, що наслідки тяжких людських і матеріальних втрат так само значною мірою присутні і в теперішніх труднощах, які переживає наш народ. Від цього, напевно, нікуди не подітися. У конфліктологічній науці вивчається таке поняття як ментальна пам’ять. Щодо цього явища давно сперечаються вчені, проте суть його в тому, що наступним поколінням від поколінь попередніх може передаватися певний набір найсильніших спогадів (результатів яскравих позитивних чи негативних подій), здатних пізніше впливати на формування світогляду члена тієї чи іншої етнічної групи.
І можливо саме ментальна пам’ять українців, якщо це явище насправді колись буде доведене, зможе багато чого пояснити з того, що нас не влаштовує або не виходить у сьогоденні. І, можливо, пояснить те, чому українці й досі часом вистоюють у чергах за сіллю, щоб зробити її запас — “а раптом..”, чому з недовірою ставляться до військових блоків і чому, зрештою, просто не можуть забути усього, що колись сталося.
Зважаючи на це, навряд чи можна без обурення і скептицизму сприймати спроби деяких, якщо можна так висловитися, політичних варварів в Україні заборонити, скажімо, радянську символіку на День Перемоги. Олександр Лисенко стверджує: незважаючи на тенденцію до деякого зменшення пієтету щодо святкування Дня перемоги, нівелювання цієї світлої дати в Україні неможливе. “У Червоній армії воювали 6-7 млн. громадян України, для яких це була Велика Вітчизняна війна… Ці люди жили цим, … і від того, що ми перестанемо про це писати або в нових підручниках через покоління-два забудемо цю річ, не наблизить нас до розуміння того, що тоді було.