Навіть завзяті українські «патріоти» не можуть заперечити, що економіка України дуже сильно залежить від економіки російської. І навпаки. Й справа не тільки у газі та нафті. Ще з радянських, а подекуди й дореволюційних часів багато підприємств на території сучасної України були лише часткою великих імперських промислових комплексів. Багато українців цю залежність відчули на собі у 90-ті, коли після розпаду СРСР тисячами закривалися не тільки окремі підрозділи та цехи, а й цілі підприємства, орієнтовані на кооперацію із російськими суміжниками. Дехто з них так і не зміг реанімуватися. Інші якось оговталися, хтось навчився викручуватися самотужки, хтось знайшов партнерів в інших країнах, а хтось поновив старі зв’язки та контакти. />
Зрештою Україна прийшла до того, від чого намагалася відхреститися дев’ятнадцять років назад: попри прохолоду останніх років, різні політичні вектори, словесну орієнтацію України на Євросоюз та НАТО, вступ до СОТ й таке інше, Москва залишається головним торговельним та економічним партнером Києва. Зокрема, тільки за десять місяців минулого року, за даними Росстату, зовнішньоторговельний баланс України та Російської Федерації склав 36 мільярдів 170 мільйонів доларів – і збільшився за два попередні роки на 150 відсотків. При цьому обсяг українського експорту до Росії збільшився на 36,5%, а російського імпорту до України – на 30,2%. За кількістю інвестицій Росія посідає четверте місце в українській економіці (після Кіпру, де, до речі, сконцентровано чимало також російського капіталу, втім, як і українського, Німеччини та Голандії). Хоча за присутністю в українському бізнесі Росія залишає далеко позаду всі ці країни разом узяті. Адже навіть без урахування інтересів та проектів «Газпрому» російські компанії широко присутні на ринках мобільного зв’язку та виробництва товарів повсякденного вжитку, хімічній та харчовій промисловості, енергетиці та автомобілебудуванні, металургії та банківському секторі. Наприклад, тільки у мобільному зв’язку, нафтопереробці та виробництві глинозему та алюмінію частка росіян перевищує 80 відсотків. А російська власність на території України оцінюється у 10 мільярдів доларів.
Але головна залежність незалежної України від Росії – це енергоносії. Україна є енергодефіцитною країною й з власних джерел може забезпечити свої потреби у паливно-енергетичних ресурсах менше, ніж наполовину. Тож саме за рахунок російських енергоносіїв покривається 100% потреб України у ядерному паливі для атомних електростанцій, близько двох третин – у сирій нафті та близько половини – у природному газі.
Втім, й Росія залежить від України. Той же газ виявився палицею з двома кінцями, й Москва опинилася заручницею української газотранспортної системи, через яку до Європи перекачується близько 80 відсотків експортованого Росією природного газу. Важливе значення має й інший транзит – вантажів, які йдуть через південні українські порти. Справа в тім, що Росія ані на Балтиці, ані на Півночі не має сучасних великих комерційних портів, які б не замерзали взимку. А Новоросійськ через свою нерозвиненість неспроможний переробляти велику кількість вантажів. Тож для Росії глобальним питанням є доступ до чорноморських портів півдня України, які ще за радянських часів розвивалися як стратегічні структури – Одеса, Іллічівськ, Миколаїв, Південний, Маріуполь.
На цьому фоні «дрібницею» виглядає залежність Росії від певних товарів, монополію на експорт яких забезпечила собі Україна. Тож 100 відсотків у долі українського імпорту в Росії припадає на бурякозбиральні та кукурудзозбиральні комбайни, жатки, парові та поршневі насоси, а 80 відсотків – крани на пневмоколісному ходу. Але окрім жаток та нососів є цілі українські галузі, в яких кровно зацікавлена російська економіка. І в них, на думку експертів, найближчим часом варто чекати на «російський прорив».
Спільні проекти у галузі авіабудування фахівці називають чи не головним напрямком співпраці Росії та України. Настільки головним, що про це напередоні свого візиту до України заявив президент Росії Дмитро Медведєв, який сказав, що хоча газові питання й будуть розглядатися, але найактуальніше зараз – поновити у повному обсязі кооперацію у авіаційній промисловості. «Дійсно, на цей раз газове питання буде не єдиним важливим. Одним з основних результатів зустрічі має стати угода про новий рівень кооперації авіабудівних підприємств. Нагадаю, ще з радянських часів український концерн «Антонов» залишився мозковим центром галузі. Антоновські літаки, такі як знаменитий АН-124, він же «Руслан» — найкрупніший серійний транспортний літак, або АН-225 «Мрія», який встановив 110 світових авіаційних рекордів – й досі не мають аналогів у світі», — сказав Медведєв.
Схоже, так само налаштована й Україна, яка напередодні візиту Медведєва продемонструвала на землі у Києві новий літак спільного проекту – АН-158. А його демонстрація у повітрі призначена на 9 травня – під час спільного святкування Дня Перемоги.
— Співпраця Росії та України у галузі авіабудування завжди була дуже широкою, — говорить експерт Інституту економіки Російської Академії Наук Леонід Вардомський. — Вона мала і спеціалізацію за типами машин, й найширшу спеціалізацію на рівні вузлів, деталей, механізмів. Звісно, розумно нам кооперуватися, використовувати наявний інтелектуальний та трудовий потенціал, Приклади цієї співпраці вже є. Це й АН-124, і проект транспортного літака АН-70.
Саме у авіапромі Україна та Росія можуть у короткі терміни отримати значні результати. Адже це одна з небагатьох галузей, в яких Київ та Москва можуть на рівних конкурувати на світовому ринку з Європою та Америкою з їхні ми «аеробусами» та «боїнгами» та за нижчими цінами пропонувати більш надійні та економічні літаки. Або ж навіть унікальні машини, як, наприклад, АН-124 «Руслан», аналогів яких просто немає.
Ситуація з авіапромом унікальна ще своїми крайнощами з серії «пан або пропав». Тобто, у разі вдалої кооперації в України та Росії зявляється безальтернативна можливість «порвати» своїх конкурентів. В іншому разі авіабудівні галузі обох країн приречені на тиху смерть. Адже Росія самостійно не зможе вижиту без «мозку», яким є київське АНТК імені Антонова. А Україна самостійно не зможе втілити цей «мозок» у конкретні літаки, адже Київ отримує з Росії майже 70 відсотків готових виробів, деталей та механізмів для галузі та 95 відсотків матеріалів і напівфабрикатів; в коперації задіяні понад 100 російських підприємств. «Якщо ми не збережемо цю кооперацію, то ситуація для наших учасників економічної діяльності в умовах конкуренції, що загострюється на світових ринках, буде тільки погіршуватися. І навпаки: якщо ми об’єднуватимемо зусилля, то будемо конкурентноспроможними», — так охарактеризував ситуацію голова російського уряду Володимир Путін.
Втім, ситуація вже зрушила з мертвої точки. Російський уряд поновив співпрацю із Україною за проектами будівництва літаків АН-70 та АН-140. А після першої зустрічі із президентом України Віктором Януковичем президент Росії Дмитро Медведєв розпорядився поновити виробництво на авіапідприємстві в Ульяновську вантажних літаків АН-124 «Руслан». А водночас дав доручення внести 20 «Русланів» у держзакупівлю за програмою озброєння російської армії до 2020 року. Як стверджують експерти, зовнішній ринок вже відреагував на це сотнею замовлень на будівництво саме таких літаків. А сам Медведєв готовий пересісти на АН-148: за його розпорядженням, льотний загін Управління справами президента РФ у найближчі два роки має придбати два таких літака.
«Найбільш простим і зрозумілим» питанням російсько-українських економічних відносин назвав співпрацю у галузі атомної енергетики директор Міжнародного інституту політичної експертизи Євген Мінченко. Україна «приречена» на подальшу співпрацю з Росією, адже за радянських часів атомна енергетика СРСР створювалася як єдиний комплекс. Як наслідок, промисловість України тільки на 15 відсотків може забезпечити свою атомну енергетику матеріалами та приладами, все інше постачається з Росії та інших країн СНД. У той же час 20 відсотків уранової сировини, що її використовує Росія, видобувається в Україні.
Втім, у 2008 році Україна спробувала вийти з-під російської атомної монополії і підписала договір на постачання у 2011-2015 роках ядерного палива з американською компанією “Westinghouse». Тепер однією з умов Москви стало повернення співпраці Києва із російською корпорацією ТВЕЛ. «Ядерне паливо ТВЕЛа більш конкурентне, аніж аналогічні вироби “Westinghouse», — стверджує Мінченко. – Тим більше, що вестингаузовські вироби навіть неліцензовані для використання на території України. Тож російське ядерне паливо на сьогодні для України не має альтернативи».
Однак значно більшою проблемою України, аніж забезпечення АЕС паливом, може стати застарілість атомних станцій. У середньому на кінець минулого року вони спрацювали свій ресурс, який розрахований на 30 років, вже на 55 відсотків. У деяких цей показник наблизився вже до 70 відсотків. А у першого енергоблоку Південно-Української АЕС 30-річний термін експлуатації закінчується вже у 2012 році. Тобто у найближчі роки Україна буде змушена все одно звертатися до Росії за допомогою у модернізації та подовженні терміну експлуатації своїх атомних енергоблоків.
Втім, Київ планує не тільки модернізувати існуючи енергоблоки, але й будувати нові: Енергетична стратегія країни до 2030 року передбачає спорудження 22 нових атомних енергоблоків. І хоча експерти скептично ставляться до цієї цифри, все ж погоджуються, що Україна у будь-якому разі розвиватиме атомну енергетику – й через збільшення попиту на електроенергію в країні й через зростання попиту ззовні. Москва вже заявила про свою участь у цьому проекті на умовах отримання частини власності: за словами російського прем’єр-міністра Володимира Путіна, фінансування Росії будівництва четвертого та п’ятого енергоблоків на Хмельницькій АЕС складе 5-6 мільярдів доларів. Попередні терміни введення їх в експлуатацію – 2015-2016 роки. Водночас Росія заявила про можливість будівництва в Україні заводу з виробництва ядерного палива.
Серед інших галузей, які є привабливими в Україні для російського бізнесу, фахівці називають нафтопереробку. Росія й зараз контролює значну частку ринку переробки та реалізації нафтопродуктів, вона має 15 відсотків ринку реалізації машинного мастила, їй належать кілька мереж АЗС, а головне — нафтопереробні заводи в Лисичанську та Одесі. Зараз постало питання про повернення заводу у Кременчуці – цей НПЗ у 2007 році, як заявляють його попередні власники — уряд Татарстану та компанія «Татнафта», внаслідок рейдерського захоплення відійшов до групи «Приват» Ігоря Коломойського. Повернення Кременчуцького НПЗ попередньому власнику стало однією з умов Москви у газових переговорах із Києвом.
Останнім часом заворушилися й українські суднобудівники. Росія заявила про необхідність кардинального оновлення свого флоту – торговельного, риболовецького та військового. Втім, власних потужностей для масштабного будівництва кораблів у північного сусіда недостатньо, адже ще за радянських часів більшість таких підприємств були сконцентровані в Україні на Чорноморському узбережжі. Зараз вони постачають до Росії за коопераційними поставками півтори тисячі найменувань комплектуючих для суднобудівної галузі, а замість будувати власні суда — у кращому випадку займаються судноремонтом. А Росія, окрім завантаження власних підприємств, розміщує замовлення у Норвегії, Кореї та інших державах. Лобіювати вітчизняне суднобудування намагався екс-міністр закордонних справ України, а за сумісництвом співвласник кількох суднобудівних заводів Петро Порошенко. Але через низку політичних причин зробити щось суттєве йому не вдалося. Тепер вже Росія ініціює співпрацю у суднобудівний галузі: відповідний меморандум уряди двох країн підписали минулого тижня. Передусім Москву цікавить будівництво багатотоннажних суден.
Втім, суднобудівні підприємства України раніше були складовою радянського військово-промислового комплексу, до якого входили багато відомих, маловідомих, невідомих підприємств чи просто «поштових скриньок». Близько ста таких підприємств-монополістів й досі залишаються суміжниками підприємств російського ВПК. Наприклад, дніпропетровське НВО «Південне» — головний розробник ракетних комплексів, ракет-носіїв та орбітальних космічних станцій. Й для багатьох росіян продукція української «оборонки» досі асоціюється із високою якістю. «Україну треба любити, й не тільки сало, а й те, що вона виробляє, — каже колишній заступник міністра оборони Росії Анатолій Ситнов. – Як колишній начальник озброєння російської армії, можу сказати: те, що зроблено у Радянському Союзі за участю українських підприємств, буде служити Росії в її збройних силах ще щонайменше 10-15 років. І Україна забезпечує експлуатацію та підтримку усього цього великого багатства».
Росія не приховує свою зацікавленість в безпосередній участі у низці галузей української економіки. Ось тільки умови цієї участі не завжди афішуються. Й тепер безпосередньо від Президента Януковича, Прем’єра Азарова та інших «переговорників» залежить, щоб в обмін на дешевий газ Україна повність не втратила контроль над ключовими підприємствами. А відтак – галузями та як наслідок – економікою України в цілому.