Держава і церква — дві установи, що упродовж багатьох століть йдуть пліч-о-пліч, інколи практично зливаючись, однак згодом знову розмежовуючись і прямуючи власними дорогами. Дякувати Богу, вже понад сто років у взаємовідносинах церкви та держав відбувався саме останній процес: церква переважно не втручалася у справи країни, лише інколи з’являлась, аби нагадати про своє існування, і самотужки вирішувала свої проблеми — від трактування Святих писаній до земних фінансових питань.
Однак після приходу до влади Віктора Януковича церква якось несподівано опинилася у центрі уваги: спостерігається абсолютно нова тенденція її надмірної присутності у світських справах. Цю тенденцію, зокрема, можна розгледіти у частих візитах предстоятеля Російської православної церкви, Патріарха Московського і Всія Русі Кирила в Україну, його зустрічах із високопосадовцями, в постійних виступах, телетрансляціях, коментарях із різноманітних приводів, в тому числі політичних, нагородженнях орденами і тому подібне. Ця тенденція, відверто кажучи, не викликає особливого захоплення і навіть нагадує щось середньовічне та далеке від сучасного світу.
Звичайно, не можна заперечувати той факт, що церква упродовж величезного відрізку часу відігравала провідну роль в усіх сферах життя людей. Годі і казати, що свого часу вона у багатьох державах виступала інститутом законодавчої, виконавчої, а разом із тим і судової влади. Навіть після того, як вона все ж почала втрачати свої позиції, від думки духовенства багато що залежало, в тому числі і ключові державні політичні рішення. Однак час йшов, і починаючи із кінця 19-го століття, всього 20-го та закінчуючи нашими днями, ситуація у суспільстві кардинально змінилася. Церква нарешті отримала той статус, який, по суті, вона і повинна була мати із самого початку — духовної установи. Вірити чи не вірити — це особиста справа кожного і церква на те й створена, щоб за бажання людина могла піти висповідатися, помолитися і т.д.
Тим не менше, схоже, що духовенство категорично не згодне із таким станом справ і прагне повернути собі колишні позиції, що особливо помітно в приїздах в Україну Патріарха Кирила. Звертає на себе увагу, що на сьогодні мало хто із тих, хто має відношення до світу духовного, проводить таку кількість зустрічей із різноманітними високопосадовцями як Кирил. Частково такий стан справ зрозумілий: з огляду на скандали навколо католицьких священиків та низькою активністю представників решти конфесій діяльність Патріарха Московського і Всія Русі виглядає гіперактивною. Водночас це не скасовує того факту, що часті візити Кирила носять явно не духовний характер — в іншому разі його відвідини обежувалися б молитвами, зустрічами із кліром і парафіянами і тому подібне. Однак Кирил навпаки присвятив багато часу саме світським заходам, зокрема він побував в Одеській юридичній академії та зустрівся із громадськістю у Національному театрі опери та балету, вже не кажучи про його зустрічі із Президентом Віктором Януковичем та відвідання оборонного і, звичайно, секретного підприємства “Південмаш”. За всієї поваги, але щось дуже мало віриться, що два прихильники ієрархічної моделі влади обговорювали наодинці богословську проблематику.
Тож, якщо візит Патріарха має всі ознаки політичного, то чи не означає це, що церква намагається знову стати потужним гравцем у державному житті? Звичайно, якщо такі спроби є, то навряд чи вони увінчаються успіхом з огляду на кардинальні трансформації в суспільстві, які вже не можливо якимось чином обійти. Однак завжди знайдуться шляхи, через які церква намагатиметься чинити тиск, при тому що права в неї для цього особливо немає. Знову ж таки — вона є не більше, ніж духовною установою. До того ж для вирішення всіх, так би мовити, земних питань існують закони, кодекси та суди, що на землі набагато ефективніше, ніж Божий суд. Саме над їх розвитком слід було б працювати державі, а не займатися туманною перспективою об’єднання православного духовного світу. Також не слід забувати, що у нашому випадку очевидні спроби Москви досягти ще більшого впливу на Київ, чому українська влада не повинна була б піддаватися.
Загалом же релігія як і церква була, є і буде установою неоднозначною: її діяльність завжди носила політичний характер, а інколи не мала нічого спільного із поняттям моральності. Не слід забувати, що від того, що на комусь одягнена ряса, він не стає кращим та чеснішим. При тому, звичайно, що кожен громадянин має право вірити, відвідувати духовні установи і тому подібне. Але держава, як не крути, повинна триматися подалі від всього цього, адже її завдання — це забезпечувати гідне життя своїм громадянам, захищати їхні права, а не бити лоба об підлогу в молитовному екстазі.