Україна таки стає ближчою до Європи: як мінімум, за рівнем цін на основні продукти ми вже майже поряд із нашими західними друзями. Які, до речі, раніше почувалися немов королі, приїжджаючи в Україну і купуючи в магазинах найдорожчі продукти і при цьому постійно відвідуючи топ-ресторани. Тепер вони зрозуміли, що "халява" скінчилася і частіше всього стоять перед прилавками українських супермаркетів, обираючи — на пару із нашими багатостраждальними пенсіонерами — сир та ковбасу подешевше, навіть, якщо вона не першої свіжості.
Однак іноземці — далеко не головні, хто потерпає від цін в Україні. Ними перш за все є наші співвітчизники, які змушені витрачати значні кошти на основні потреби при тому, що низька оплата їхньої праці як фізичної, так і інтелектуальної — тема, яку можна довго розвивати в десятках окремих публікацій.
Здається, ціноутворення в нашій державі не залежить від жодних традиційних економічних факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, адже, не дивлячись на те, що попит знижується, товаровиробники не зупиняються і намагаються компенсувати це підвищенням цін. Причому так, щоб мало не здалося, що викликає логічне запитання: які причини такої поведінки? Аналіз безлічі факторів схиляє до відповіді — жодної, окрім безмежно дозволеної спекуляції.
Згадаймо як після помаранчевої революції в країні раптово майже вдвічі збільшилися ціни на продукти. Що могло спричинитися до такі колосальної диспропорції? Зміни у цінах на ресурси, як, наприклад бензин чи газ? Дуже малоймовірно, адже навіть їхнє подорожчання до такого значного стрибка не могло призвести. Якісь особливі зміни у державному оподаткуванні чи контролі? Також, ні. То що тоді? Відповідь знову ж таки — нічого, окрім спекуляції на нестабільній політичній ситуації у державі та недбалості органів, що мають стежити за ціноутворенням.
Вже давно ні для кого не секрет як виробники тих же молочних продуктів — одного із базових товарів на ринку — скуповують за мізерну ціну молоко у селах, потім роблять велику націнку на товар в магазинах і ще й скаржаться на свою лиху долю. Посередники, які частіше всього торгують на тих же ринках, вважають себе нічим не гіршими за масових виробників і також встановлюють націнки аналогічні їхнім, а часто навіть вищі, що просто наштовхує до запитання: як так виходить, що це їм дозволяється, адже це товари першої потреби — не імпортні і не люкс-класу.
Звичайно, відповідальність за відсутність контролю лежить на державі, яка, однак, не звертає уваги на дану проблему, мабуть, тому що її представники мають особистий зиск із ситуації чи просто із байдужості. Але від такого безглуздого витрачання грошей на продукти, в тому числі базові, страждають всі — і багаті, і бідні, і середні, адже непомітно для них самих величезна кількість грошей йде на кілограм відбивної, сиру, фруктів, овочів та інших найнеобхідніших продуктів. Прикладів вседозволеності спекуляції в нашій державі можна навести безліч, але найбільш поширені можна продемонструвати на буденних історіях в магазинах чи на ринках.
Приклад 1. Історія із бананами
На звичайному ринку у звичайному районі стоять два прилавки, де продають фрукти. Покупець підходить купити банани, які коштують 16 грн за кілограм. Він бере два банани і просить їх зважити. Йому оголошують ціну — 6 грн 50 коп, але так стається, що у продавця немає здачі і вам доводиться звернутися до сусіднього прилавку, де його із добродушною посмішкою на обличчі зустрічає продавщиця, пропонуючи обрати найсмачніші банани. Знову ж таки ви берете два банани і просите їх зважати, на що продавщиця із легкістю кладе їх на ваги і поки ви тримаєте в руках приблизну ту ж суму у 6-7 грн вона із ентузіазмом оголошує вам ціну…….12 грн. Якого біса, подумаєте ви, адже по сусідству ви за аналогічний банан мали викласти вдвічі менше і отримаєте ґрунтовну відповідь: "а у мене така ціна", що іншими словами означає, "що хочу те й ставлю і ніхто мені не указ, бо мої банани, взяті із того ж візка, що і у продавщиці по сусідстві, із елітних плантацій Гондурасу і спробуйте довести інше". />
Приклад 2. У центрі дорого, на околиці дешево
Майже кожен український громадянин твердо переконаний — купувати будь-що в центрі дорого. Потрібно їхати до чорта на роги, аби купити найбанальніші речі. Окрім того, що часто не враховується кількість витрачених коштів на дорогу, але це проблема кожного. Найфантастичніше те, що в цілому переконання про дешевизну на околицях — оманливе. Як показує досвід, в тому числі мій особистий, чомусь продавці в центрі і навіть в найбільш "елітних" супермаркетах не дозволяють собі легковажності в ціноутворенні. Якщо хтось думає, що банани, які коштували 16 грн/кг — це одна із найнижчих цін, то вони дуже помиляється. Ціна на ті ж банани в згаданому "елітному" супермаркеті біля Бесарабки становить лише 11 грн, що наводить на питання не тільки про те, що як так виходить, що далі від центру міста продукт дорожчий, ніж в центрі, а й про собівартість цього товару взагалі, адже зрозуміло, що в тому ж супермаркеті ніхто не буде працювати собі в збиток. Самі для себе можете прикинути на який відсоток піднімають спекулянти ціни і як байдуже до цього ставляться всі, часто навіть підтримуючи їх. Звичайно, не можна стверджувати, що всі продукти в центрі дешевші, є і дорожчі, однак насправді їх не так багато.
Приклад 3. Необґрунтовані стрибки цін
Кожного разу, коли приходиш в столичний магазин на тебе, звичайного середньостатистичного покупця, чекає абсолютно нова, неочікувана ціна на ряд продуктів, серед яких, наприклад можна виділити, апельсини чи цвітну капусту. Без перебільшення ціни на дані продукти змінюються із сходом сонця: припустимо в середу кіло капусти коштувало 7 грн, думаєте це гарантія, що наступного дня воно матиме таку ж ціну? Дідька лисого. На власному прикладі, можу сказати, що відвідавши той же супермаркет через два дні, я наштовхнулася на фантастичні 20 грн. за кіло…мабуть, саме в цей день акції капусти на фондовому ринку критично зросли, інакше таке просто не поясниш.
І з такими прикладами можна стикнутися не тільки в супермаркетах чи на ринках, а й, наприклад, в студентських кафетеріях. Моя подруга, яка навчається в Київському інституті міжнародних відносин розповіла мені цікавий факт: коли вона була на першому курсі багет із шинкою в університетському кафе коштував 6 грн, зараз же, коли вона на третьому, він став коштувати не більше, не менше ніж 18 (!) грн. Цікаво як могла так вирости собівартість цього продукту за два роки, що його ціна стала в тричі вищою…на п’ятому курсі він, скоріше за все, продаватиметься гривень за 30-35, і його все одно будуть купувати, адже наших людей рідко щось зупиняє.
Вищенаведені приклади — це лише частина історії під назвою спекуляція по-українськи, яку можна розвивати довго та ретельно, однак висновок від цього ніяк не зміниться: держава не хоче виконувати один із своїх основних обов’язків контролю над ціноутворенням, дозволяючи спекуляції розгулятися до небачених меж. На Заході, до якого Україна вже довго намагається хоч якось наблизитися, такого хаосу у цінах на продукти не існує, бо він просто заборонений. Коли наша влада нарешті усвідомить наскільки ганебним є такий стан справ — невідомо, однак і споживачі, звичайні українські громадяни, не мають залишатися пасивними, постійно тиснучи на відповідні органи контролю та захищаючи суспільство і власні гаманці від розгулу спекулятивного ціноутворення. Адже, зокрема, і в цьому полягає мета громадянського суспільства.