1 ноября в информационном агентстве «ГолосUA» состоялась пресс-конференция на тему: «Застройщики выгоняют жителей военного городка на улицу».
В пресс-конференции участвовали: Александр Присяжнюк — народный депутат, представитель фракции Компартии Украины; Александр Дядюк — юрист, глава общественной организации «Киевляне, объединяемся!»; Руслан Терентьев — житель военного городка №136 поселка Коцюбинское; Ирина Криштопа — жительница военного городка №136 поселка Коцюбинское.
Модератор — Юрий Гаврилечко, эксперт «Фонда общественной безопасности».
Юрій Гаврилечко: Доброго дня, шановні гості, шановні колеги! Сьогодні в інформагенції «ГолосUA» ми розпочинаємо прес-конференцію на тему: «Забудовники виганяють мешканців військового містечка на вулицю». Що з цим робити? Наскільки це поширена в Україні проблема? І чи буде держава якимось чином реагувати на даний акт і на наступні? Бо зараз відбувається подальший розпродаж військового майна і не лише військового, а й державного, тому, скоріше за все, така проблема постане й перед мешканцями інших військових містечок. І першому хочу надати слово Олександру Дядюку — юристу, який займається цією проблемою.
Олександр Дядюк: Доброго дня, шановні журналісти та інші присутні в цьому залі! Напевно, багато журналістів у курсі, й чули про інші відомі, як би це сказати пом’якше, афери, оборудки з відчуження земель під Києвом, про Біличанський ліс і таке інше, коли сотні гектарів комунальних і державних земель абсолютно безкоштовно передаються у власність різних структурам. Це відомо, але я прийшов на сьогоднішню зустріч не з цього приводу.
А з того приводу, як я так завжди кажу, ну, Бог із ним, за копійки привласнили містечко вартістю багато мільйонів, безкоштовно отримали 147 гектарів землі під Києвом у лісі вартістю понад мільярд, уже Бог із ним, хто лише цю державу не обкрадав, але хоча би з людьми по-людськи вчинили. Справа в тому, що на території колишнього військового містечка №136, що на межі смт Коцюбинське та міста Києва, крім військових об’єктів, які були передані у власність приватним фірмам, знаходилися й досі знаходяться вісім чотириквартирних житлових будинки, в яких жили, й живуть частково колишні військовослужбовці та працівники цього містечка.
Забудовник, який має в планах забудувати це містечко, вимагає, щоб мешканці відмовилися від свого законного житла й переселилися в те житло, яке начебто він їм пропонує. Слід сказати, що двадцять одна сім’я вже переселилася. Але коли мене запросили мешканці й попросили як юриста допомогти, я став розбиратися. Виявляється, як це робиться. Люди мають законне житло, квартири ними отримані переважно ще за радянських часів за ордерами, люди там зареєстровані, тобто законне державне житло.
Що робить забудовник? Купляє квартири собі у власність, як правило, вони оформляються на посадових осіб товариства ТОВ «Столиця-Центробуд», і вимагає, щоб мешканців переїхали в це їхнє приватне житло. Щоб відмовилися від законного свого державного, і переїхали як квартиранти в їхнє житло. На якій підставі? Я вам зараз розкажу на якій підставі. Ось у мене є копія: на підставі ордера на поселення до гуртожитку. Ось цей ордер. При цьому їм нав’язується укладення договору. Згідно цього договору, ТОВ «Столиця-Центробуд» зобов’язуються купити квартиру, але не мешканцям, а собі, і дозволяє мешканцям, які відмовляються та втрачають власне житло, пожити трошки в їхніх квартирах.
Але найцікавіший пункт 4.13 цього договору, який нав’язується мешканцям цього містечка. Я вам зараз його зачитаю, це останній пункт: «Обсяг зобов’язань товариства, встановлених цим договором, обмежується обов’язком забезпечити можливість переселення осіб до квартири без взяття на себе зобов’язань щодо забезпечення проживання після передачі у власність іншим особам». Тобто «Столиця-Центробуд» пише прямо, що після того, як ми цю квартиру продамо іншим особам, ну, якійсь іншій сім’ї, і новий власник квартири викине вас на вулицю, ми вам, хлопці, більше нічого не повинні. І таким чином вони переселили вже двадцять одні сім’ю фактично в бомжі. Вони поки що же живуть у тих квартирах лише з однієї причини: щоб не налякати тих дванадцять сімей, які ще залишилися в містечку й не хочуть таким чином переселятися.
Причому у них усе продумано: власником даної земельної ділянки є ТОВ «Біонік-Ленд», забудовник — ТОВ «Біонік-дівелопмент». Згідно Житлового кодексу, саме власники і забудовник, якщо існує питання про відселення мешканців із території, яка має бути забудована, повинні вирішити питання надання їм житла. Проте ці договори нав’язує мешканцям і здійснює так зване відселення не забудовник і не власник земельної ділянки, а зовсім інша фірма — ТОВ «Столиця-Центробуд».
Що це означає? Поясню. Що після того, як ці мешканці будуть виселені, якщо це відбудеться, то будинки, в яких вони жили на території військового містечка, будуть зруйновані, тобто людям не буде куди повертатися. А після того, як їх і з тих квартир, куди переселяють, викинуть, тому що то чужі квартири, приватні чужі квартири, вони на них ніяких прав, ніяких документів не мають. Це приватне житло, і ці громадяни навіть не зможуть судитися з забудовником і власником земельної ділянки. Тому що «Біонік-Ленд» (власник земельної ділянки) і «Біонік-дівелопмент» (забудовник) можуть сказати: «Хлопці, ми з вами ніяких договорів не укладали, ніяких зобов’язань на себе не брали…» А ТОВ «Столиця-Центробуд» на цей час уже можна буде просто закрити, або обнулити.
Таки чином, механізм продуманий так, щоб люди потім навіть не змогли у суді захистити свої права перед забудовником і власником земельної ділянки. При цьому слід зазначити, що у багатьох із цих сімей є неповнолітні діти, які також на сьогодні фактично де-юре є бомжами.
Юрій Гаврилечко: Олександре, а чому люди погоджуються на переїзд навіть не проконсультувавшись із юристом? Наскільки я зрозумів, до вас звернулися вже тоді, коли частина сімей переселилася. Тобто проблема вже з’явилася.
Олександр Дядюк: Поясню. Тут дві причини. Перша — це певна наша ментальність. Як би не було, за кордоном людина вихована так, що перед тим як щось підписувати, радитися з юристом. А я маю великий досвід життєвий і спілкування з особами, яких захищаю. У нас чомусь так склалося, що людина йде до юриста, коли вже сталася біда. Взагалі-то в 99 випадках треба йти до юриста до того, а не після того. Але така у нас ментальність.
Інше питання, що ми ж усі розуміємо, що це абсолютно кабальний договір, згідно якого людина втрачає законне державне житло й переселяється квартирантом тимчасово в чужу приватну квартиру. При здоровому розумі, як кажуть, не під наркозом і не під гіпнозом, ніхто б такого договору не підписав. Проте, тут ситуація така, що головними убалтивателями людей, які їх обробляти та схиляли до підписання цього договору, є навіть не представники бізнесу, а представники Міністерства оборони України.
Такий собі там є полковник Прогонюк, замначальника Головного квартирно-експлуатаційного управління. Я сам був присутній, як тільки входив у цю справу, і слухав. Приїжджає і відверто людям розказує, переконує, діючи від імені держави та органу влади — Міністерства оборони, що люди зобов’язані виселятися з цих будинків і саме на тих умовах, які нав’язує ТОВ «Столиця-Центробуд». Коли я став розбиратися, виявилося, що так, як це передбачено Житловим кодексом, тому що про знесення будинків і відселення мешканців Житловим кодексом передбачено, рішення повинні приймати відповідні органи місцевого самоврядування та їхні виконавчі органи. Проте ні Київська міська рада, ні селищна рада смт Коцюбинське (там ще питання, чия це земельна ділянка), ніколи рішення про знесення будинків державної власності та про відселення мешканців не приймали.
А Міністерство оборони, до речі, такими повноваженнями, згідно Житлового кодексу України, не наділено. Воно не віднесено до таких органів, які здатні ухвалювати такі рішення. Таким чином, не просто забудовник, що саме прикро, а представники, високопосадові представники Міністерства оборони вводять людей в оману, що вони начебто зобов’язані відселитися, і повинні бути дуже вдячні, що забудовник надає їм хоча б таке житло, а не викидає на вулицю.
І таким чином вдалося переконати двадцять одну сім’ю, що люди добровільно відмовилися, під впливом обману втратили своє законне державне житло, в якому мали право на постійне проживання, і переїхали в чужі приватні квартири без жодних документів.
Юрій Гаврилечко: Зрозуміло. Руслане, скажіть, будь ласка, коли це все почалося? І взагалі, як виникла така ситуація? Як я зрозумів, ви саме й живете в цьому містечку, і є одним із постраждалих від подібної приватизації.
Руслан Терентьєв: Данная ситуация возникла еще с 2006 года, когда начали отчуждение служебного имущества, и тогда все это происходило, и как бы законно. Министерство обороны принимало решение, министром обороны на то время был Гриценко, он принял решение о закрытии этой военной части. А решение по отселению людей, якобы они заключили, но на протяжении всего этого времени Киевсовет отменил данное решение, которое касается переселения людей и всего остального. При этом данный участок трижды был передан разным организациям, последний раз «Житлобудсервису» его передали, жилищному кооперативу безвозмездно. 147 гектаров земли леса безвозмездно передали. Не понятно, как можно было это сделать.
После чего «Житлобудсервис»передает этот участок «Бионик-Ленд», а «Бионик-Ленд» сейчас успешно разделяет, дробит этот участок на половинки, при этом как бы все законно. Но о людях в данных решениях, что Киевсовета, что застройщика вообще не идет речи, как будто их нет там. Также в 205 году были проверки Счетной палаты, которые показали, что восемь этих домов как бы даже не были зарегистрированы.
Юрій Гаврилечко:То есть они как бы на самом деле есть, а на бумаге их нет, в БТИ они не зарегистрированы, на балансе города они не стоят?
Руслан Терентьєв:Да, их нет ни на балансе города, и Министерство обороны дает отписки, как будто у них дома эти находятся. Но тут приезжают представители данных структур, представляясь, что они представители ТОВ «Столица-Центробуд», но при этом никаких документов ни на землю, ни на застройку он не показывают, но рассказывают, что жители должны съехать отсюда. Все.
Юрій Гаврилечко:Получается, что в житель дома-призрака?
Руслан Терентьєв:Да, наш дом-призрак, который не имеет ни адреса, ничего. А Министерство обороны в свою очередь не передало его местной власти смт Коцюбинское, как они это планировали еще в 2003 году, когда сельских совет смт Коцюбинского принимал решение о постановке данного жилищного фонда себе на баланс. Но так это решение и заглохло, и все осталось при ЦСБУ (Центральное специализированное управление при Министерстве обороны Украины) и больше ничего. Все документы в настоящее время куда-то изъяты, затеряны, люди что успели себе получить (формы, карточки), то осталось у них на руках. А все остальное куда подевалось, неизвестно. Так что вот такая проблема.
Юрій Гаврилечко:У вас репліка?
Олександр Дядюк: Я трошки роз’ясню. Я не трошки не згоден, Руслан не юрист. Насправді, відбулося абсолютно все незаконно. В 2004 році був укладений договір про пайову участь в будівництві «Столиця-Центробуд», але в 2006 році він був припинений. І в 2006 році був укладений інший договір, від 20.07 здається, згідно якого це майно військового містечка продали ТОВ «Столиця-Центробуд».
Проте, поясню чому це зробили абсолютно незаконно. За загальним правилом державне майно може перейти в приватну власність основним єдиним шляхом — це шляхом приватизації. І здійснюється це через Фонд державного майна, або відповідні його регіональні відділення. Існує одне-єдине виключення: якщо це військове майно, щодо якого існує особливий порядок. Періодично було кілька постанов Кабінету Міністрів, в яких затверджується порядок військового майна постановами Кабміну. Була така, здається в 2001-го, чи 2005 року, було дві постанови, в яких вказаний великий перелік майна, яке підлягає відчуженню. Так от, у жодному з цих переліків військового містечка 136 немає.
Я знобив запит до Міністерства оборони, мені відповіли: «Так як там було ліквідовано військове містечко, то це не військове майно, й тому, типу його не подавали для включення у перелік Кабінету Міністрів. Вибачте, хлопці, якщо це вже не військове майно, то чому воно не передано у Фонд державного майна, і чому ви займалися його реалізацією? Таким чином дане майно, відчужене в 2006 році, було абсолютно самоправно і не в порядку, передбаченому для реалізації військового майна, тому що Кабінет Міністрів не включав цей об’єкт у переліки відповідні, і не Фондом державного майна. Грубо говорячи, його просто умикнули це майно в 2006 році.
Після цього в 2007 році цю земельну ділянку (147 гектарів) передають в оренду, потім змінюють орендатора. В результаті знаменитим рішенням 2009 року абсолютно безкоштовно 147 гектарів у лісі під Києвом, а тоді ринкова ціна, ви самі розумієте, ціна сотки в тих місцях становила не менше десяти тисяч доларів, а гектар — мільйон доларів, 147 мільйонів доларів, тобто понад мільярд гривень, які могли б поповнити бюджет місцевий. Але не поповнили, а пішли безоплатно житлово-будівельному кооперативу «Житлобудсервіс», який дуже збирався будувати житло. Але не став його будувати, а тут же, тільки отримавши його, вніс у якості внеску до статутного фонду іншого підприємства «Біонік-ленд». Тобто ніхто нічого будувати не збирався.
Юрій Гаврилечко: Тобто якщо все було незаконно, то будь-хто, навіть із тут присутніх, може заявити, що це моя земля, і якщо буде достатньо сили, щоб вигнати забудовників, то далі там будуватися самостійно.
Олександр Дядюк: Ну, треба для цього скасувати, поки що у них є державні акти. Ще раз кажу…
Юрій Гаврилечко: А якщо вони незаконні, то яка різниця, чи є вони, чи ні?
Олександр Дядюк: А це потрібно ще довести у суді. Знаєте, акти є, тому їх потрібно скасувати юридично.
Юрій Гаврилечко: Тобто все ж таки якісь документи у них є?..
Олександр Дядюк: У них є, я ж говорю, що є. Значить, в 2011 році Генеральна прокуратура зобразила боротьбу з цим явищем: подала позов. Але позов подала не на тій підставі, що ту знаходяться об’єкти нерухомості державної власності, тому не могла земельна ділянка передаватися, а надали одну-єдину підставу, що нібито там щось нецільового призначення. Звісно, успішно це програли.
Я поясню. У наших прокурорів, у тому числі в Генеральній прокуратурі існує такий бізнес: подамо на вас позов і програємо — ціна за домовленістю. Поясню. Це коли ви щось вкрали у держави, і не хочете повертати й сідати у в’язницю, тоді домовляєтеся з Генеральною прокуратурою, вони подають позов, але пишуть безграмотно, програють — і ви в «шоколаді». Те, що це був договорняк заступника Генерального прокурора, підтверджується тим, що апеляційної скаргу на це рішення не подали. Тобто з допомогою заступника Генерального прокурора цю незаконну оборудку узаконили.
Хоча зараз ми в суді судимося, і ми намагаємося, вже як мешканці, виходячи зі своїх прав, це скасувати.
Тепер щодо цих восьми житлових будинків. Ось у мене є документи, де згідно акту, складеного Рахунковою палатою Верховної Ради України 2005 року, були встановлені порушення при оборудках із цим військовим містечком. По-перше, було встановлено, що всупереч діючому порядку, указу президента, яким інвестиційні договори з забудовниками повинні були вкладатися таким чином, щоб не менше п’ятдесяти відсотків відходило державі, тобто на забезпечення військовослужбовців. Цей інвестиційний договір був укладений всього-на-всього під п'ятнадцять відсотків. Тобто 85 відсотків — забудовнику, а державі — тільки 15 відсотків.
І друге. Встановили, що вісім житлових будинків не взяті на баланс. Я розумію, чому їх не взяли, або спеціально не взяли, як розказують забудовники, їх тихенько списали, зняли з балансу з однією метою — для того щоб було зручно відчужити це майно, й цю земельну ділянку. Тому що, коли б Київраду в 2009 році повідомили, що на цій земельній ділянці знаходяться об’єкти нерухомості, які є державною власністю, а саме житлові будинки разом із живими людьми, то таку ділянку по закону не можна було б передавати в приватну власність іншим особам. Саме тому ці вісім будинків «заникали», вибачте на слові, хоча це реальні люди там зареєстровані, мають у паспортах прописку, живуть там по сьогоднішній день. Але посадові особи міністерства в 2006 році сфальсифікували документи, виключили ці вісім будинків із обліку, й це надало можливість легко, без шуму та пилу передати цю земельну ділянку у приватну власність без урахування того, що там державне майно і живі люди мешкають.
Юрій Гаврилечко: Але Рахункова палата все ж таки знайшла ці будинки?
Олександр Дядюк: Так, вона знайшла будинки, ось у мене є цей висновок Рахункової палати, тут усе відмічено, що вони не взяті на облік. Це ще в 2005 році.
Юрій Гаврилечко: Ну, хоча б один державний орган щось знайшов. Дякую. Пані Ірино, а що відбувається зараз із будинками? Там є вода, чи підключені комунікації, світло? Тобто якщо будинків не існувало офіційно, то могли бути різні проблеми. Що там зараз?
Ірина Криштопа: Що там зараз, я вам розкажу трошки. З 1995 року по 2005 рік я військовослужбовець Збройних сил України, мала певне відношення до військової частини, а також до військового містечка. У 2005 році, в зв’язку з реформуванням Збройних сил України, нашу військову частину розформували, і я була звільнена.
Згодом, у 2006 році мене силоміць із моєї квартири, в якій я проживала, й досі я там зареєстрована, представники ТОВ «Столиця-Центробуд» та охорона військового містечка просто викинули мене з моєї квартири. Справа в тому, що пізніше в цю мою квартиру вселили незаконно людину, яка не мала жодного відношення до військового містечка, до військової частини, і, на жаль, до цих пір я не можу попасти в свою квартиру. Квартира моя вже звільнилася, ця людина вже отримала інше житло, виселилася з моєї квартири, але на сьогоднішній день я все одно не можу попасти у свою квартиру. Мене туди не пускають, я там персона нон-ґрата, на вікна там наварили решітки, все зробили для того, щоб там неможливо було жити. В самій квартирі все розкурочили, шпалери вимастили мазутом, підлогу повністю розбили, там був дерев’яний настил. Навіть не знаю, як це можна назвати.
Олександр Дядюк: Можна, я додам? Це стосується пані Ірини, яку навіть не пускають на територію, хоча вона там зареєстрована, їй навіть видають досі свіжі довідки по формі 3, що вона там проживає.
Ірина Криштопа: До цих пір, так.
Олександр Дядюк: Свіжі, цього року. Але частина мешканців, яких не вдалося звідти витіснити, ще там живуть. Руслан там ще живе, ось зараз сидять у залі частина мешканців, які досі там мешкають.
Юрій Гаврилечко: А чого вони цим домоглися?
Олександр Дядюк: Нічого. Вони зареєстровані там як мешканці, проживають там, є, слава Богу, поки що там електрика, вода. Хоча забудовник там погрожує, що почне перекопувати, ось кілька днів там уже не було води, але відновили. Це мешканці, які живуть у тому містечку, й по суті права їхні обмежені. Там є охорона, адже це колишнє військове містечко, яке обнесено загорожею, але їх поки що вона ще впускає туди. Але, наприклад, прийти в гості неможливо.
Юрій Гаврилечко: А яка там охорона?
Олександр Дядюк: Не зрозуміло. Чи то приватна охорона, яку поставив власник земельної ділянки ТОВ «Біонік-ленд», приватна охоронна фірма, охоронці стоять. Але так як це бувша військова частина, то туди можна попасти лише через КПП колишнє. Тому це обмежує їхні конституційні права — до них прийти в гості не можна, тільки зі скандалом, або хіба що посадять у свою машину і завезуть. Тобто у людей просто обмежені звичайні умови проживання, спілкування з оточуючим світом ніби вони кріпосні.
Юрій Гаврилечко: Наскільки я зрозумів ситуацію, проблема має принаймні три шляхи вирішення. Перший — фізичний. Тобто якщо збираються мешканці та знищують забудовника. Другий — судовий шлях. Я так розумію, якщо міліція не втручається в ситуацію, то це проблему теж не вирішує. І є тоді третій варіант — політичний. Для цього має підключитися політична структура, тому що якщо у нас не вирішуються проблеми людей в той чи інший спосіб, як два попередніх, існує ще інший спосіб. І про можливий варіант саме політичного вирішення, я хочу, щоб розказав пан Олександр.
Олександр Присяжнюк: Дякую. Знаєте, слухаючи коментарі про цю подію, хочеться відмітити лише одне, що, напевно, рідко в якій країні існує таке Міністерство оборони, є такий головнокомандувач, які там блюзнірськи, цинічно знущаються над військовослужбовцями. Над тими людьми, які захищають нашу країну, які захищають і в тому числі всіх цих головнокомандувачів, генералів, і полковників, що цей час не стають на захист інтересів військовослужбовців, які мають законне право на проживання в цих квартирах, а навпаки приїжджають, заговорюють тим зуби й переконують, щоб люди переїжджали, не зрозуміло, на яких правах, у незрозуміло які будинки.
Звичайно, всі ми з вами розуміємо і, на жаль, я хотів би відмітити, що це не поодинокий випадок у нашій країні. Щодня як зведення з фронту доводиться чути, що то в Одесі видали ордери військовослужбовцям, але вони чомусь не можуть заселитися, то на Житомирщині якісь проблеми з Бердичівською частиною, поміняли одне слово, і людей виселяють сьогодні з військових гуртожитків. Тобто щодня існують якісь зведення з фронту знову ж таки.
До чого це все ведеться? Ведеться це все до того, що, знову ж таки, сьогодні Міністерство оборони по суті своїй перетворюється в відомство перевертнів у погонах, які просто-на-просто дерибанять і ділять ту власність, яка ще залишилися в Міністерстві оборони. От і все. До цього підключається і Генеральна прокуратура, про яку розповідали, що вміє гарно прикривати всі ці оборудки, до цього підключається напівкримінальний бізнес, щоби знову напівзаконними шляхами заволодіти земельною ділянкою, провести там різні махінації, а потім просто-на-просто видворити, виселити людей. До цього підключаються й органи місцевої влади і тому подібне, тому що ціна питання в цьому випадку надзвичайно колосальна — один мільярд гривень. Ви всі розумієте, про які суми сьогодні йде мова.
Тому, звичайно, зі свого боку що я можу запропонувати — однозначно на наступному тижні, коли відбуватимуться пленарні засідання у Верховній Раді, я сподіваюся, що там буде присутній і міністр оборони, або хоча би хтось із його заступників. Тому що вони сьогодні навіть і на пленарні засідання не ходять. Їм на сьогодні нічого не цікаво, крім власних кишень і дерибану тієї власності, що залишилися. І звичайно, я буду робити депутатські запити, звернення, для того щоб домогтися правди, і хоча би відновити людям законне право на ті квартири, які військовослужбовці заробили, отримали ще за радянських часів. Бо зараз їм влада нічого не гарантує окрім Вокзальної площі біля метро «Вокзальна». І на цьому все. Відбирають останнє, що є у цих людей, які пропрацювали все своє життя на захист нашої батьківщини.
Звичайно, в силу своїх повноважень і повноважень нашої фракції будемо відстоювати, як уже було сказано, на політичному рівні цю проблему. Хочеться цього комусь, чи не хочеться, але так склалося, що політика сьогодні проникає в усі сфери нашого життя, і без цього, на жаль, ніяк не обійтися. Тому зі своєї сторони докладу максимум зусиль для того, щоб вирішити це питання.
Олександр Дядюк: Я можу додати, що стара влада надала, а ця влада нічого не дає, то хоча б не забирали те, що не видавали. Не ви ж його давали людям, то хоча би це у них не забирайте! До речі, я хотів би подати пану народному депутату, тут і звернення є, і всі документи.
Юрій Гаврилечко: Це можна буде зробити після прес-конференції.
Олександр Дядюк: Добре. Я ще хотів би, якщо можна, додати одну репліку. Справа в тому, що питання це досить серйозне, тому що на сьогодні забудовник, оскільки я активно підтримую людей і роз’яснив їм, що вони реально юридично стають абсолютно бомжами, і що їх чекає, і організовую на спротив, вже починає… Скажімо так, повертаються дев’яності роки. Минулої п’ятниці в моїй квартири в дверний замок вставили сірники. Я думав, що це жарти, але подивився — нікому з сусідів такого не зробили, бо зазвичай хулігани в кілька квартир таке ставлять. Але я не звернув уваги, змінив замок, він там коштує 120 гривень.
Але позавчора вночі, мій особистий автомобіль стоїть біля будинку, облили кислотою, практично злізла краска. Якщо хтось захоче побачити, ось мій автомобіль поряд стоїть. І тепер мені доведеться повністю перефарбовувати своє авто. Так, я абсолютно розумію, що навряд чи Вася Хмельницький, який за цим усім стоїть, особисто бігав з балончиком вночі та обприскував мій автомобіль, напевно особисто це не робили ні директор ТОВ «Столиця-Центробуд» і їм подібні, але те, що вказівки на залякування виходять саме десь з того рівня, і команди на акцію залякування щодо мене особисто, це однозначно.
Я можу сказати, що я готовий до всього, перефарбую машину, спалять — буду пішки ходити, багато років ходив пішки. Але вже відбуваються відверті фізичні погрози, і далеко недвозначні натяки на те, щоб я пішов із цієї справи. Але я хочу сказати: «Вася, я готовий».
Юрій Гаврилечко: До речі, в мене після виступу Олександра виникає таке запитання: а кого саме буде захищати українська армія, якщо військовослужбовці бачитимуть, як із ними поводиться держава? І чи буде вона взагалі захищати державу? Бо в той час, коли військовослужбовці мають думати про захист батьківщини, він буде думати про те, чи не виженуть його родину з будинку? І проти кого він буде повертати свою зброю? Це питання іншого рівня, але тим не менше, вони зараз уже починає виникати. Шановні колеги, будь ласка, ваші запитання.
Журналіст, телеканал «Україна»: Скажіть, будь ласка, а взагалі, куди переїхали ці двадцять одна сім’я? Вони мешкають у Коцюбинському, чи десь в області, де розташоване те житло?
Руслан Терентьєв: В Буче.
Олександр Дядюк: В Бучі, так.
Руслан Терентьєв: И Бузовая.
Журналіст, телеканал «Україна»:Так, один будинок на всіх, чи як?
Олександр Дядюк: Ні, забудовник купляє квартири в різних новобудовах, а потім дають цим людям. Я можу показати, мені один із мешканців дав ордер: «На поселення до гуртожитку». Купляють квартири на своє власне ім’я, це їхня приватна власність. Грубо говорячи, я купив квартиру й дозволяю вам там пожити півроку, а потім скажу: вибач, бувай здоровий — це моя приватна власність. А в цих людей навіть немає договору оренди, лише ордер на гуртожиток. Але то не гуртожиток, а квартира. Тобто все зроблено так… І я розказував механізм, що надає житло навіть не забудовник, а зовсім інші фірма, щоб унеможливити навіть судовий захист людей, що все — «пізно пити Боржомі».
Журналіст, телеканал «Україна»:Тобто всі двадцять одна сім’я отримали житло в Бучі, так?
Руслан Терентьєв: Четыре семьи в Бузовой находятся, это тридцать километров от Коцюбинского, а остальные в Буче по ул. Центральной, 33, вроде.
Олександр Дядюк:А залишилося дванадцять сімей, які вчасно спохватилися — ну, не хочуть в бомжі люди, не мають бажання і все, і діти у них є, вони трошки думають.
Журналіст, телеканал «Україна»: В мене ще запитання до пані Ірини. Скажіть, будь ласка, коли ви отримували квартиру, наскільки я зрозуміла, 2005 року, так?
Ірина Криштопа: Ні, я отримувала квартиру в 2002 році.
Журналіст, телеканал «Україна»: З 2002 року це була ваша приватна власність, чи це було службове житло? Чи мали ви можливість приватизувати це житло?
Ірина Криштопа: Приватизувати цю квартиру можливості немає у військовому містечку, і не було у жодного мешканця цього містечка.
Журналіст, телеканал «Україна»: Тобто це виключно службове житло?
Олександр Дядюк: На той час, коли це було військове містечко. Але з 2006 року це вже не військове містечко. Це було державне службове житло, коли людей туди поселяли. Державне службове житло, яким є житло у військових містечках. Це державний житловий фонд, державна власність ці квартири.
Журналіст, телеканал «Україна»: Тобто коли вони перестали бути військовослужбовцями, то вони мають вибратися з нього?
Ірина Криштопа: Ні, не маємо.
Олександр Дядюк: Вони не мають вибиратися, це не передбачено законом. Існує спеціальна процедура: якщо особа втратила зв’язок із військовою частиною, але там існує військова частина, тоді щодо неї є підстави виселення з наданням іншого житла. А в даному випадку це вже просто державний житловий фонд. Ці будинки, коли військова частина ліквідована, повинні були передати в житловий фонд місцевих рад.
Існує рішення, в мене ось тут лежить документ, якщо хочете, я можу показати журналістам. Є рішення Коцюбинської селищної ради від 2003 року про прийняття цих будинків (8 будинків) у комунальну власність Коцюбинської селищної ради. Існує таке, але його тихенько зам’яли й воно реально не виконане. Тобто згідно закону, якщо військова частина ліквідовується, то житловий фонд повинен передаватися у комунальну власність місцевих рад. І тоді це державний звичайний фонд, де люди можуть приватизувати квартири й таке інше.
Журналіст, телеканал «Інтер»: Пане Олександре, можна задати вам запитання? Можу я попросити вас менш емоційно…
Олександр Дядюк: Я вибачаюся.
Журналіст, телеканал «Інтер»: І більш зрозуміло пояснити, яке відношення до цього ТОВ «Столиця-Центробуд» і зараз цей «Біонік-девелопмент» як забудовники? Ось ці два забудовники — мова йде про них?
Олександр Дядюк: Я поясню. Можливо, я трошки емоційно висловлююся, тому що дійсно переживаю. Але, дивіться, в 2004 році Міністерство оборони уклало з ТОВ «Столиця-Центробуд» інноваційний договір, згідно якого там мали збудувати житло для військовослужбовців, була така практика. Хоча всупереч указу президента на це виділяли не п’ятдесят відсотків, а п'ятнадцять відсотків мало відійти Міністерству оборони, а 85 відсотків забудовнику.
Але це не було виконано, чи недовиконано, вірніше. І тому в 2006 році цей договір, згідно додаткової угоди, був припинений. А іншим договором майно було продане у власність ТОВ «Столиця-Центробуд», і тоді «Столиця-Центробуд» взяла в оренду цю земельну ділянку.
Але в 2009 році ТОВ «Столиця-Центробуд» відмовилася від оренди, і Київська міська рада передала цю земельну ділянку у власність житлово-будівельному кооперативу «Житлобудсервіс», а «Житлобудсервіс», не встигши її отримати, тут же вніс її в якості внеску в статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю «Біонік-ленд», який зараз і є власником цієї земельної ділянки, яку він отримав від «Житлобудсервіс» в якості внеску в статутний фонд товариства. Тобто тепер це його приватна власність.
Журналіст, телеканал «Інтер»: А от ці двадцять одна сім’я, які переїхали в приміщення ТОВ «Столиця-Центробуд», коли це сталося? Це сталося тоді, коли ще «Столиця-Центробуд» була власником ділянки?
Руслан Терентьєв: Нет, «Столиця-Центробуд»с 2006 года не является никем.
Журналіст, телеканал «Інтер»:А коли люди переїжджали?
Руслан Терентьєв: Люди переїхали в 2012 році.
Журналіст, телеканал «Інтер»: До чого тоді «Столиця-Центробуд»?
Руслан Терентьєв: Вот этого до сих пор никто понять не может.
Олександр Дядюк: От і нам це цікаво досі.
Руслан Терентьєв: Просто никто не может до сих пор понять, каким здесь боком проходит вообще «Столиця-Центробуд».
Олександр Дядюк: Власник «Біонік-ленд», забудовник — «Біонік-девелопмент», а «Столиця-Центробуд» із 2009 року сюди взагалі жодним чином не має стосунки, але відселяє людей вона.
Журналіст, телеканал «Інтер»: Руслане, а що написано в вашому ордері? Там написано, що ви власник?..
Руслан Терентьєв: В каком ордере вы имеете в виду?
Журналіст, телеканал «Інтер»:Ви ж переїхали чи ні?
Руслан Терентьєв: Нет, никто не переезжал.
Олександр Дядюк: Це якраз ті, що не переїхали. Ось є людина, яка переїхала, мешканка. Захочете, можете її запитати.
Журналіст, телеканал «Інтер»: Ви можете показати ордер?
Олександр Дядюк: Вони однотипні, я можу показати ось ордер іншої особи.
Мешканка: Я единственная, которая осталась с таким… Я сама нашла жилье, потому что так сложились обстоятельства.
Журналіст, телеканал «Інтер»: А «Столиця-Центробуд» там фігурує?
Мешканка: Есть у вас такой документ, Александр?
Олександр Дядюк: Так, якщо захочете, знімете копію. Ось ордер, в якому записано: «Товариство з обмеженою відповідальністю «Столиця-Центробуд» надає цей ордер», якщо видно… А внизу записано: «Даний ордер складено та видано у відповідності до чинного примірного положення про гуртожитки»… Це ордер на гуртожиток.
Руслан Терентьєв: И ордера вообще-то выдаются только местными советами, а больше никто не имеет права выдавать ордера.
Олександр Дядюк: Я хотів би зауважити, що згідно Житлового кодексу, ордери видають виконавчі органи місцевих рад на житло державного та комунального житлового фонду. На приватне житло ордери не видаються. Порядок користування приватним житловим фондом встановлений Цивільним кодексом. Тобто, якщо ти власник певного житла, член сім’ї власника, або в тебе існує договір оренди цього житла. Ордери на приватне житло не видаються, на приватні квартири, тільки на державні. Тобто це чистої води обман людей і не більше того.
Юрій Гаврилечко: Будь ласка, ще запитання?
Журналіст, телеканал «Інтер»: Запитання до пана Олександра.
Юрій Гаврилечко: До якого Олександра? Тут два пана Олександра.
Журналіст, телеканал «Інтер»: До юриста. Пане Олександре, поясність, будь ласка, якщо людина в цьому випадку, як пані Ірина та пан Руслан, мали службову квартиру, вони були звільнені з лав Збройних сил, службову квартиру у них мають право забрати, але в той самий час мають надати інше житло. А згідно чинного законодавства, яке це має бути житло? Можливо, на якийсь певний час, тимчасове, або у приватну власність?
Олександр Дядюк: Житло для постійного проживання, як це передбачено Житловим кодексом. Звертаю вашу увагу, ви дійсно праві, але наполовину. Дійсно, якщо існує військове містечко, і людина припиняє відносини з військовою частиною, її можуть виселити з наданням іншого постійного, як указано в Житловому кодексі, постійного державного житла. Але це в разі, якщо існує дане військове містечко.
Але справа в тому, що там уже військового містечка немає, і вже сьогодні ці правовідносини регулюються іншим законодавством. Тобто такий порядок діє лише до мо