За даним статистики, станом на 1 грудня 2010 року в Україні проживало 45 мільйонів 795 тисяч 911 осіб, з початку 2010 року українців стало менше на 167 тисяч 036 осіб. За природними причинами населення зменшується швидше, ніж у 2009 році, коли природний приріст складав 4,1 людини на тисячу жителів, а у 2010 році країна втратила 4,3 особи з кожної тисячі. Міграційний приріст залишається незмінним вже п'ятий рік поспіль — 0,3 людини на кожну тисячу населення. Прокоментувати кореспонденту “ГолосUA” демографічні процеси в Україні погодилась директор Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України Елла Лібанова.
— Елло Марленівно, скажіть будь ласка, чи збільшується у останні роки показник смертності серед населення України?
— Смертність не збільшується. Навпаки, цей показник у останні роки дещо покращується.
— Чому тоді Україна й досі посідає перше місце у Європі за темпами вимирання населення?
— По-перше, темпи вимирання залежать не тільки від інтенсивності смертності, а й від вікової структури населення, а в Україні у складі населення є доволі високою питома вага старших осіб і відповідно низькою – молодих. По-друге, смертність – це дуже інерційний процес і зниження смертності упродовж 3-4 років недостатньо для зміни ситуації.
— За рахунок чого відбувається покращення?
— Головним чином, за рахунок зниження смертності осіб працездатного віку.
— Скажіть будь ласка, чи така ж оптимістична ситуація з народжуваністю?
— Про народжуваність цього сказати не можна. Упродовж 2002-2009 років ми спостерігали непогану тенденцію, 2010 збільшення не відбулося, за попередніми даними, народжуваність навіть трохи скоротилася, схоже.
— І чим ви це пояснюєте? Начебто, держава стимулює…
— Будь-які економічні стимули миттєво не віддзеркалюються у зміні демографічних показників. Більшою мірою це стосується смертності, але й народжуваності, це процес більш складний і не так легко керований. Якщо б рівень смертності безпосередньо визначався економічним розвитком, то, мабуть, люди у розвинених країнах жили би по сто п'ятдесят років. Але ж цього не спостерігається. Більше того, найнижча смертність характерна не для найбагатших, хоча і для доволі розвинених країн. Ці процеси, безумовно, пов'язані між собою, але не функціонально, а радше стохастично.
— Проте вони мають більшу тривалість життя, на відміну від нас.
— Безперечно, але Україна — не найбідніша країна в регіоні Європи та Центральної Азії. Скажімо, в Таджикистані або в Киргизії рівень життя нижче за український, але тривалість життя, тим не менше, вища.
— Якщо ми живемо краще, чому тоді маємо таку демографічну кризу, таку важку ситуацію?
— Складна демографічна ситуація, якщо мати на увазі високий рівень постаріння та депопуляцію, спостерігається сьогодні практично по всьому регіону. Країни із сприятливими демографічними процесами можна перерахувати по пальцях однієї руки. Це, насамперед, скандинавські країни, де спостерігаються низька смертність (і дітей, і дорослих), відносно високий рівень народжуваності (1,8 – 1,9 дітей народжує пересічна скандинавська жінка за своє життя), до того ж цей рівень тримається упродовж тривалого періоду, не надто швидке старіння. Отже, загальна оцінка є доволі високою. Проте, таких країн не дуже багато, і це не найбагатші країни світу.
— Якщо повернутись до України, чи є у нас програма збереження і відновлення, так би мовити, людських ресурсів?
— Це погана назва — “людські ресурси”, я б радше вживала термін «людський потенціал» або «людський розвиток». В Україні є Стратегія демографічного розвитку, яку було затверджено кілька років тому. На жаль, повністю її не втілено в адекватні програми. Зараз навіть не зовсім зрозуміло, яке міністерство має у своїх функціональних обов'язках демографічні проблеми. Раніше це було Міністерство сім'ї та молоді, в рамках адміністративної реформи звідти це передали, проте куди — незрозуміло, та чи взагалі передали.
— Значить, і фінансування немає…
— Фінансування окремого і раніше не було. На жаль, багато програм не фінансуються або фінансуються частково.
— А що передбачала ця Стратегія?
— Там йшлося про цілий комплекс заходів зі зниження смертності, зокрема пов’язаних із формуванням та поширенням у суспільстві стандартів здорового способу життя, із поліпшенням умов зайнятості та охороною праці, із реформою системи охорони здоров'я тощо. Значну увагу було приділено підтримці сім'ї та формуванню налаштованості на батьківство. Адже самі по собі виплати при народженні дитини не формують репродуктивних настанов, вони можуть бути хіба що “останньою краплею”. Якщо родина була налаштована завести ще одну дитину, то, скоріше за все, це підштовхне, а якщо ні, то значна сума може спонукати народити дитину хіба що вельми специфічні контингенти.
Цілий комплекс заходів із забезпечення реальних можливостей для жінок поєднувати репродуктивну діяльність із роботою. Кваліфікована жінка з вищою освітою не дуже то й прагне закрити себе у “чотирьох стінах” та поставити хрест на власній кар'єрі. Таким жінками суспільство, якщо воно прагне підвищення народжуваності, має створювати такі умови, за яких вони зможуть і виховувати дитину, й працювати. А для цього треба посилено, швидкими темпами розвивати мережу дитячих дошкільних закладів. Колись ми випереджали більшість країн Європи за цим показником, вихователі розвивали, навчали танцям, співам, малюванню, ліпленню тощо. Та й мами мали реальну можливість працювати. Потім, коли з легкої руки Раїси Горбачової було запроваджено трирічну відпустку по догляду за дитиною (а при наявності довідки від лікаря — до шести років), позакривали дитячі ясла. Зараз, якщо мама навіть хоче через рік вийти на роботу, їй ніде дитину залишити.
— Тобто, можна зробити висновок, що держава окрім “дитячих грошей”, ніяк не стимулює народжуваність?
— Принаймні, саме грошова допомога є основним заходом. До речі, порівняно із середньою заробітною платою, виплати при народженні дитини у нас чи не найбільші. У світі, зазвичай, роблять по-іншому. Одразу після народження дитини сплачується відносно невелика за розміром допомога, так званий “грант”, проте потім, в окремих країнах до вісімнадцятирічного віку, для дитини родина отримує певну субсидію – частково фінансуються потреби в їжі, одязі, відвідуванні гуртків або секцій тощо. Концентрація ж виплат у перший рік цього не забезпечує, але провокує асоціальні групи населення зайнятися своєрідним “бізнесом”. Тому можу тільки підтримати «розтягування» виплат на більш довгий період, яке зараз запроваджується.
— Елло Марленівно, якщо держава таким чином ставиться до цієї проблеми, чи можна сказати, що нас стане п'ятдесят два мільйони, як заявляв Президент?
— П'ятдесят два мільйони реально в Україні може бути тільки за умови активної імміграційної політики. Давайте поміркуємо: для того, аби кількість покоління батьків хоча б замінилася поколінням дітей, потрібно, щоб пересічна жінка за своє життя народила 2,1 — 2,2 дитини, сьогодні народжується менше 1,5. Більше того, у жодній країні Європи сумарний коефіцієнт народжуваності не сягає не тільки 2,1-2,2, а навіть 2,0 упродовж кількох років поспіль (в скандинавських країнах він становить 1,9, у Франції було навіть 2,0, але недовго). Тому я не бачу, яким чином можна в Україні досягти навіть простого відтворення. Для досягнення ж 52 мільйонів населення необхідне розширене відтворення, тобто сумарний коефіцієнт народжуваності має зростати приблизно до 2,4-2,5. Взагалі в нашому інституті кілька років тому було здійснено розрахунок чисельності та складу населення, виходячи з прогнозу народжуваності на рівні 2,1 і смертності на рівні Японії. Так от, навіть за цих малоймовірних умов чисельність населення скорочуватиметься.
— Академік Валерій Геєць говорить про те, що зараз питома вага молоді постійно зменшується, тобто, за роки незалежності не народилося близько 5 мільйонів українців. Він вважає, що за таких умов держава має посилено дбати про якість освіти. Зараз є дуже різні оцінки реформи і вищої, і середньої школи. Чи не загрожує нам “вимивання” корінного населення мігрантами, не найкраще освіченими?
— Держава, безперечно, має зосередитись на покращенні якості населення. Це стосується і освіти, і стану здоров'я, і трудової активності, і мобільності. В умовах майже неминучої депопуляції – до речі, за прогнозами ООН, депопуляція очікує не тільки Україну, а й більшість європейських країн вже в осяжній перспективі – покращання якості населення стає головним пріоритетом. І думаю, досягнення поставленої мети є цілком реальним.
Вплинути ж на міграційні процеси значно складніше. Мешканці інших країн їхатимуть сюди, якщо зможуть знайти прийнятну роботу за ту зарплату, яка їх влаштовуватиме. Тому, коли ми боремось за підвищення заробітної плати – а це безумовно треба робити – маємо розуміти, що тим самим ми вішаємо певну “морквину” і для іммігрантів. Звичайно, вони приїздитимуть з менш розвинених країн і скоріше за все, будуть менш освіченими, ніж українці. Частина імміграції буде нелегальною, і навряд чи ми зможемо цьому помітно перешкодити.
Давайте згадаємо США, яким вочевидь простіше контролювати рух через кордони (зі сходу та заходу – океани, з півночі – Канада, і тільки на півдні – Мексика, звідки постійно прибувають мігранти) і які мають надзвичайно потужну імміграційну службу, але навіть ця країна не може подолати нелегальну імміграцію. Яким же чином Україна подолає це явище?
Тому, якщо ми дійсно очікуємо помітного зростання рівня та покращання якості життя, потрібно готуватися до масштабно міграційного припливу думати, як працевлаштовувати, легалізовувати мігрантів, контролювати з точки зору криміногенної ситуації, як їм забезпечувати мінімальний соціальний та медичний захист. Тут цілий комплекс проблем, дуже складних.