«Зі всім можна змиритися, якщо сприймати це як неминуче, але спробуй проаналізувати це і збожеволієш», — писав Ремарк в одному зі своїх військових творів. Тим, кому довелося захищати нашу землю у червні 1941 не було коли думати над тим, що відбувається. Але й зараз неможливо осмислити й прийняти трагедію, що сталась. />
68 років скорботної дати… Приспущені прапори, квіти пам’ятникам невідомих солдат… Ми цінуємо, ми пам’ятаємо, ми у скорботі. Але в різних точках світу і сьогодні лунають постріли і гинуть солдати та мирне населення. Деякі з них зовсім близько від України. Чи пам’ятають кияни та гості столиці про початок Другої Світової війни? Чи відчувають себе причетними до скорботи за загиблими і чи бояться повторення? Дізнавався ГолосUA:
Ольга Клиш, 24 роки, продавець-консультант:
— Забути про цю війну неможливо – 22 червня завжди буде днем скорботи для всього світу, особливо для нас, українців. А найгірше те, що і сьогодні не можна бути впевненим у тому, що подібне не повториться. Нехай ніколи не буде війни! Я не хочу навіть думати про те, що щось подібне може повторитися!
Тарас Ярмолюк, 32 роки, помічник судді:
— Чесно кажучи, так забігався сьогодні, що й зовсім забув про цю дату. Я з західної області України – німці прийшли до нас першими, на щастя, у нашій родині ніхто не загинув, але від розповідей діда та бабусі досі моторошно… Ще до недавно я був впевнений, що у часи ядерної зброї повтор Другої Світової неможливий, але події у Грузії переконали у протилежному – ми живемо на межі.
Ольга Ловцова, 47 років, домогосподарка:
— Безперечно, моя родина пам’ятає про цю скорботну дату, адже це частина нашого минулого. Мій батько пережив блокаду Сталінграду. Забути про початок цієї страшної війни було б злочином проти нього. Водночас, я вірю, що війна ніколи не торкнеться України, вірю, що всі ми стали мудрішими та добрішими.
Василь Дацюк, 53 роки, фермер:
— Сьогодні нам на селі жити так важко, що згадувати про якісь дати просто немає сил. Тим, хто вмирав за наш мир, за нашу перемогу, тим, хто живе сьогодні в Україні – соромно і боляче, що той, хто працює на нашій родючій землі, є жебраком. Забагато слів про скорботу, війну, Голодомор і занадто мало дій, щоб новому поколінню жилося нормально. Чи боюся я війни? Мої родичі під Києвом живуть – там вже й зараз справжні війни за землю, так що…
Володимир Маценко, 21 рік, студент:
— Україна найбільше постраждала від війни між двома тоталітарними системами, тому ми повинні пам’ятати день, коли вона почалася. Обидва мої діди були на фронті. Я вважаю, що цей день потрібно вшановувати на державному рівні. На відміну від сумнівного 9 травня – ні в кого немає сумнівів, що влітку 41-ого першим загинув саме український прикордонник. Вічна пам’ять нашим героям! А ось тепер Україна у повній безпеці! Ви забули, що ми маємо чарівну газову трубу? Війна нам не загрожує…
Галина Горяная, пенсіонерка, 76 років:
— Я маю пряме відношення до Великої Вітчизняної війни, адже народилася 1933 року. Я пам’ятаю війну, пам’ятаю, як ми шили рукавички на фронт, як листи писали, пам’ятаю голод 1946 року… в моїй родині багато людей загинуло тоді. Цей жах ніколи не забути. А зараз я дивлюсь на наших політиків, чую про стосунки у Криму і це дуже лякає. Є розуміння того, що війна може повторитися.
Сергій Протасов, 33 роки, водій:
— Слухайте, вам немає чим зайнятися?! Щодня дати, щодня траурні дні! Треба жити зараз, працювати і все нормально буде! Дайте спокій померлим! І боятися не війни треба, а «бєспрєдєла» на дорогах – в аваріях тисячі гинуть.
Неля Давидова, 16 років, школярка:
— Чесно кажучи, коли озираюсь по сторонах не віриться, що колись Києвом йшли танки… І вірите, навіть уявляти цього не хочеться. Ця війна залишилась у минулому. Я впевнена, що назавжди. Ми живимо в мирний час у мирній Європі, все у нас буде добре!
Микола Сахно, 56 років, викладач6
— Я скільки живу – щороку в цей день думаю про цю війну, про дітей, які стали солдатами, про стариків, яким довелося хоронити дітей та онуків, про мій рідний Харків, яким крокували фашисти… Історія багато переоцінила – з цим можна погоджуватися чи ні, але сьогоднішній день ми, українці, повинні вважати днем безмежної скорботи. Ми повинні нагадувати своїм дітям, що в цей день небо над Україною не було мирним. На жаль, аналізуючи останні події в Грузії, Ірані, Ізраїлі розумієш, що війна можлива і у 21 столітті.
«Я народився в часи газових ламп, ще десять років і доживу до польоту на Місяць. Наука перемогла все. Тільки людям не вдалося стати ближче один одному… Багато в чому ми не зробили ні кроку», — з відчаєм казав Ремарк, аналізуючи війну та її наслідки. Доки є можливість для збройних конфліктів у світі, для повторення хоча б однієї сотої з того, що відбувалось в Україні 68 років тому – ми і справді нічому не навчилися…