Усю правду про найкривавішу війну за всю історію людства, яка почалася 69 років тому, 22 червня 1941 року, не дізнається, мабуть, вже ніхто й ніколи. Живих свідків та учасників тих подій лишилися лічені одиниці. Політики та історики кожен по-своєму трактують ті чи інші події. А підручники з історії навіть тих країн, чиї народи безпосередньо воювали, взагалі іноді дають протилежні оцінки тій бійні. Щоб хоч якось виправити ситуацію, історики Росії та Білорусії три роки тому започаткували проект «1941 рік: країна у вогні» — написання спільної наукової праці про перші місяці Великої Вітчизняної на основі суто архівних даних. За рік до роботи приєдналися й українські історики. Головна мета – сформувати єдине, спільне для всіх трьох країн, трактування тих подій. Про перебіг цієї роботи в інтерв’ю кореспонденту “ГолосUA” розповів завідувач Центру історії воєн та геополітики Інституту загальної історії Російської академії наук Михайло Мягков.
— Михайле Юрійовичу, а чому саме 1941 рік, початок війни, став предметом досліджень?
— Це дуже цікавий, але найменш відомий період. Й початок війни, й те, що йому передувало. Адже той час викликає в істориків дуже багато суперечок та запитань, на які й досі немає однозначної відповіді. Наприклад, чи правда, що Сталін планував сам розпочати війну, але Гітлер його випередив? Або у чому причини такого трагічного провалу Червоної армії у перші місяці війни? Дуже цікава тема – суспільні та соціальні настрої людей на початку війни та напередодні. Так народилася ідея цього проекту. З білорусами працюємо вже три роки, з українцями — 2 роки, вони пізніше приєдналися. Кожна країна виконує свою частину проекту самостійно.
Наприклад, ми, росіяни, розглядаємо на основі відкритих нових документів, що відбувалося на стратегічному рівні, на західному стратегічному напрямі. І закінчуємо хронологічно битвою під Москвою. Те ж саме українські колеги — визначають, що відбувалося у Київському особливому військовому окрузі напередодні війни, які були проблеми, як поводило себе політичне керівництво Української РСР. Ну, і сама трагедія 1941 — це Уманський котел, оточення під Києвом. Білоруси, відповідно, свою частину роблять. Тобто мислиться, що до кінця цього року ми повинні всі — і українці, і білоруси, і росіяни — в чорновому варіанті виконати всі ті глави, які намітили, і вже в наступному році виходити на друк.
Це буде двотомне видання, в якому перший том — це історичні нариси, а другий — додаток документів. Ми ведемо велику дослідницьку роботу в архівах, і я сподіваюся, що читач побачить нові документи, які раніше не були ані опубліковані, ані навіть розсекречені. Проект має підтримку з боку Російського гуманітарного наукового фонду, а також підтримка Національних академій наук Білорусії та України. Під час реалізації проекту ми неодноразово їздили до Києва і Москви, як і українські і білоруські колеги приїжджали до нас, вели дискусії, обговорювали нагальні проблеми першого періоду тієї війни і часто приходили до спільної точки зору. І хоча подекуди наші позиції і відрізнялися, але в цьому немає нічого страшного, оскільки це перший досвід створення під однією обкладинкою такої неоднозначної, скажімо так, і досить серйозного праці.
— Чи дуже зміниться внаслідок відкриття архівів та розсекречення нових документів історіографія того періоду?
— Так, думаю історіографія зазнає серйозних коригувань. Основні положення, звичайно, про те, хто напав, від кого оборонялися і що відбувалося — вони, звичайно, не зміняться. Але низка істотних деталей буде додана. Наприклад, про роль Генерального штабу в роки Великої Вітчизняної війни, про положення про Західний особливий округ і особливу роль генерала Павлова в цій ситуації. Дійсно, з’явилося багато нових документів, які дозволяють дещо інакше подивитися на ті події. Тут і наші архіви були задіяні, російські, у тому числі Центральний архів міністерства оборони, так і місцеві архіви Білорусії та України. Читаю ось зараз їх. Редагуючи, переглядаючи тексти, дізнаєшся дуже багато нового, що нам тут у Москві не було відомо. Дуже цікаво подивитися, наприклад, як психологічно готувалися населення та збройні сили до відбиття агресії. Що вони відчували після початку німецької агресії, чому відбулися такі серйозні невдачі в перші тижні і місяці війни. Але в Україні поки ще недостатньо матеріалу — українська сторона трошки пізніше включилася в цю роботу, вона буквально приєдналася до вже наявного проекту російсько-білоруського.
— А з якої причини?
— Просто не було фінансування. Ну, а чому так — думаю, не було політичної підтримки. Хоча ваші історики приєдналися до цього проекту й без підтримки українського керівництва. Тому що історики — вони усвідомили, що без вивчення нашої спільної історії ми просто прийдемо до того, що в Україні була окрема війна, в Білорусії окрема і своя — в Росії. Але ж ми жили тоді разом! От усвідомлення цього білоруською та українською сторонами, зокрема, Національною академією наук України, призвело до того, що Україна приєдналася до цього проекту також. У тому числі, дивлячись на позитивний досвід російсько-білоруський.
— Чи багато залишається в архівах закритих документів Великої Вітчизняної війни?
— Більшість документів, що мають концептуальну основу, вони, звичайно, вже відкриті. Ще в 2007 році міністром оборони Росії було прийнято рішення розсекретити всі документи, що стосуються Великої Вітчизняної війни і що зберігаються в Центральному архіві Міністерства оборони у Подольську. Цей процес зараз триває, але, на жаль, не так швидко, оскільки відповідна комісія нечисленна, недостатньо фінансується і документи розсекречують із запізненням — в основному, за заявками дослідників, які вивчають певну тематику. А засекреченими залишаються ті справи, які стосуються прокуратури, наприклад. Або тих чи інших особистостей, які зазнали певних репресій. Я думаю, що це пов’язано з тим, щоб на родичів і нащадків цих людей не чинився тиск. Це документи абсолютно особистісного характеру — ні в якому разі не політика. Ще документи, які пов’язані з описом тих чи інших негативних моментів нашої армії. Тому що фіксували відповідні органи, перш за все, негативні моменти. Але якщо їх взяти і опублікувати, то вийде, що у нас не було ніякого героїзму, а була тільки негативна сторона.
— А документи по колабораціонизму – співпраці із окупантами?
— Ці справи відносяться до зовсім інших архівів. Вони проходили по відомству НКВС, СМЕРШу. І зараз в Росії архів Федеральної служби безпеки активно працює над розсекреченням цих документів. Видано вже кілька величезних томів, що стосуються роботи органів держбезпеки в роки Великої Вітчизняної війни, які доведені зараз з самого початку війни до 1943 року. Але ФСБ більш закрите відомство, ніж міністерство оборони. Та все одно в рамках своїх можливостей намагається публікувати ці неоднозначні документи.
— Які в істориків Росії, Білорусії та України є розбіжності у трактуванні подій того часу?
— Принципових відмінностей у нас немає. Є відмінності, наприклад, щодо того, ким вважати членів Української повстанської армії? За що боролися українські націоналісти? Є дві точки зору, навіть в тій же Україні — дві історичні пам’яті. Одна — що вони вороги, зрадники, колабораціоністи, а друга — що вони мали все-таки свою ідею і мали свою Україну, за яку й воювали. Питання це, звичайно, неоднозначне, існують різні точки зору. Але все-таки ми не повинні відходити від головного — Радянський Союз в особі його народів, серед яких й українці — воював проти найстрашнішого світового зла. І переміг. А ось якби перемогло це світове зло, то не було б ані українських повстанців, ані українських націоналістів. Нічого такого не було б. А була б просто германізована держава, яка витала би над усією земною кулею. Коли порівнюєш з цим, то героїзація УПА виглядає зовсім в іншому ключі. /> Для нас, звичайно, є важливою точка зору української сторони, ми поважаємо її, і якщо вона буде висловлена, ніхто не буде кричати-обурюватися. Це історія, ми повинні в процесі дискусії визначати спільну точку зору.