Головна загроза для світового порядку сьогодні виходить не від так званих наддержав, а від країн із неефективною владою та слабкою соціальною системою. Такий висновок зробив президент Ради зовнішньої політики США Річард Хаас у статті, опублікованій в газеті “Newsweek”.
"Колись Ірак вважався однією із найпотужніших держав Близького Сходу, із ефективним керівництвом та величезним запасом природних ресурсів. Однак після американської інтервенції 2003-го року ситуація критично змінилася: режим тирана Хусейна було повалено, але на його зміну прийшла не світла ера демократії, а хаос та масові заворушення", — наголошується у публікації. — “Звичайно, можна знайти позитив у нинішньому Іраці, стверджуючи, що заворушення та теракти припинили бути щоденною нормою, економіка потихеньку зростає, а вибори в країні дійсно можна вважати більш-менш демократичним, але це не змінює того факту, що Багдад близько не має того впливу, який він мав раніше, не знає як розпоряджатися нафтою та побоюється сусіднього Ірану”, — відзначає автор.
На думку Хааса, ситуація в Іраку так і підштовхує до іронії: Америка, яка прагнула на моделі демократії в Іраку продемонструвати іншим арабським державам приклад "як треба жити", прорахувалася. Дійсно, Багдад став своєрідною моделлю, наочно показуючи як сильна держава перетворилася на таку, що не здатна себе захищати, підтримувати внутрішній порядок та проводити ефективну зовнішню політику. Таким чином Ірак із потужної держави Близького Сходу, поступово став слабкою ланкою міжнародного порядку, яка становить загрозу не тільки для свого існуванню, а й для благополуччя інших.
Автор вважає, що той факт, що сьогодні стільки уваги приділяється переважно найслабшим урядам світу, свідчить про кардинальну зміну міжнародної обстановки. Він звертається до досвіду 20-те сторіччя, коли історію формували саме так звані наддержави. Претензії Німеччини, Японії, а у другій половині століття — Радянського Союзу очолити міжнародний порядок зустріли опір з боку США та їх союзників і призвели до трьох воєн: двох світових та холодної.
Зате у 21-му століттіі все змінилося. Тепер, в силу об’єктивних причин, жодна держава не претендує на статус світового лідера. Америка бореться із зростаючим на дріжжах бюджетним дефіцитом; Росія ніяк не може побудувати справжню ринкову економіку через всеохопну корупцію у державі; Китай не знає, що робити із величезною кількістю своїх співвітчизників та надзвичайно неповороткою політичною системою. Всіх, у минулому потужних лідерів, радше цікавить як підтримати стабільність і інтегруватись в міжнародну спільноту, ніж як вчинити світову революцію.
Замість імперіалістичних настроїв світ стикнувся із іншим — загрозою від слабких державю Серед них, зокрема, згаданий Ірак, Пакистан, Афганістан, Ємен, Сомалі, Гаїті, Мексика, Конго та інші. Всі вони мають багато спільного: більшість розташована у регіоні Близького Сходу і має далеко неефективну владу, яка не здатна ні управляти, ні підтримувати порядок, ні боротися зі злочинністю. Вони не виконують головну функцію суверенних держав — підтримку контролю над власною територією.
"Раніше проблеми зазначених країн розглядался більше із гуманітарної точки зору, мовляв, в цих державах порушуються свободи та права людини, однак завдяки глобалізації кожен із нас знає: між країнами потихеньку зникають кордони. Терористи, хвороби, нелегальні мігранти, зброя масового ураження — всі ці невід’ємнi атрибути слабких держав. Однак раптом стало зрозумілим, що все це може бути не лише на якійсь окремій території, а й поступово охоплювати інші", — пише автор. — "І ні Америка, ні її партнери не здатні побороти дані явища самотужки, особливо за допомогою силових прийомів".
Президент Ради зовнішньої політики США переконаний. що замість того, щоб акцентувати свою увагу на військових діях, провідним державам світу слід замислитися над тим, як саме допомогти слабким державам створити ефективні політичні інститути та навести у себе порядок. Звичайно, це далеко не проста і практично завжди нудна та методична робота, яка забирає багато часу, сил та ресурсів (наприклад, тренування місцевих поліцейських загонів та армії), однак, водночас, надзвичайно необхідна. Якщо така робота проходитмие під егідою ООН, то це піде лише на користь прискорення процесу, — вважає він. "Окрім названих видів допомоги, Заходу також слід замислитися над ще одним серйозним важелем впливу — торгівлею. Відкриття західних ринків для сільськогосподарської та іншої продукції слабких держав є ключовим кроком. Простіше кажучи, тому ж Вашингтону слід усвідомлювати, що схвалення експорту Пакистаном власних матеріалів є настільки ж важливим, як запуск далекодистанційних ракет", — підсумовує автор.
Підгот. Л.Дубенко. />