Є декілька професій, у яких суспільство має безумовну потребу і у період благополуччя, і в кризові часи. Одна з таких — медицина: бо всі ми, і багаті, і бідні, і так званий “середній клас”, представників якого наразі суттєво поменшало в Україні, вимушені періодично звертатися за медичною допомогою.
Обговорення стану справ у вітчизняній системі охорони здоров’я давно перемістилося із владних кабінетів на вулиці міст і сіл нашої країни. Адже українська медицина зараз почувається так, як і інші галузі народного господарства, тобто потребує реанімації. Про це вже вголос заявляють провідні медики. “Нам терміново потрібні реформи у медицині, ми звертаємося до тих, хто має відношення до законотворчого процесу у країні. Доволі серйозний технічний, науковий, кадровий потенціал, який був закладений у радянські часи, вже використаний. Більше експлуатувати його ми не можемо. Потрібні зміни. Ми готові з повним ентузіазмом включитися у цей процес. Якщо цього не зробити, медицина агонізує. Далі так працювати неможливо” — переконаний головний лікар Київського міського центру серця Борис Тодуров.
Запитання риторичне, але життєве: де взяти гроші?
Ті, хто мав нагоду опинитися у “безплатній” українській лікарні або відвідував недужих родичів (тобто, це — майже всі українці), отримав доволі сумний досвід. Зубожіння державних медичних закладів посилюється з року в рік. Зменшення видатків на харчування призводить до взагалі диких випадків, коли, наприклад, у одному із столичних пологових будинків породіллям пропонували харчуватися якийсь період винятково картоплею, здобутою у добросердих спонсорів — на решту продуктів просто не було грошей. На лікування держава також неспроможна розщедритися, адже витрати на медикаменти для одного хворого складають приблизно 8 гривень на день, а ціни на ліки стрімко зростають. Звісно, високотехнологічні затратні речі придбати за такі копійки просто неможливо.
“Питання дуже актуальне. Спекуляції на тему безоплатності медицини, ігнорування потреби вирішення ситуації є злочинним і може призвести до повного краху галузі. Фінансові проблеми охорони здоров’я не є проблемою міста Києва, Київської області, Донеччини, Донбасу і так далі. Це проблема всієї держави. Але ми повинні зрозуміти, що існує мало країн, бюджет яких може витримати безплатну медичну допомогу. Сучасна медицина — медицина високих технологій, ефективних, але дуже дорогих медикаментозних засобів” — стверджує головний лікар Київської психоневрологічної лікарні В’ячеслав Мишіїв.
Поки що якість надання медичних послуг у кожному окремому лікувальному закладі напряму залежить від порядності та менеджерського таланту керівництва. Широко застосовується практика “благодійних внесків”, до яких медики заохочують хворих та їхніх родичів перед госпіталізацією або оперативним втручанням. Подібні заходи є своєрідним “косметичним ремонтом” напівзруйнованої галузі. “Ми обрахували вартість перебування у пологовому будинку, це близько 400 гривень на добу. Лікування важкої дитини в реанімації — до 6 тисяч гривень на день. Це нереально при використанні лише бюджетних коштів. Завдяки родичам наших пацієнтів, ми отримуємо благодійні внески. У 2005 році таких надходжень до пологового будинку було 60 тисяч гривень. У цьому році це 1 мільйон 300 тисяч грошових внесків, а також 300 тисяч у вигляді гуманітарної допомоги. Ми мали можливість зробили євроремонти практично в усіх приміщеннях, матері у нас після пологів перебувають разом з дітьми. Бюджетного фінансування на таку “розкіш” вкрай недостатньо. Тому вишукуємо додаткові джерела, інакше вижити просто неможливо” — розповіла Тетяна Піхньо, головний лікар Київського пологового будинку №2, який у 2008 році отримав звання “Клініка, доброзичлива до дитини” та є найкращим пологовим будинком в Україні.
Аналітики від медицини пояснюють існуючий стан справ не тільки недофінансуванням. У Києві, наприклад, у 2008 році був найбільший бюджет — 2 мільярди 100 мільйонів гривень, але 67% його коштів становила заробітна платня медичних працівників, ще 15-20% — пішло на утримання лікувальних закладів, залишки, які безпосередньо витрачені на лікування — це всього лише 350 мільйонів гривень. Тобто, бюджетні кошти у багатьох випадках ідуть на оплату функціонування застарілої системи. У багатьох лікувальних закладах існують роздуті штати та не потрібна кількість ліжок, закуповується невиправдано дороге медичне устаткування, на якому потім немає кому працювати через відсутності спеціально підготовлених фахівців. Для ілюстрації варто порівняти, наприклад, кількість карет швидкої допомоги у Києві та деяких європейських містах. “Сьогодні у нас майже 2, 5 мільйони жителів, ми утримуємо 155 бригад швидкої вдень і 97 вночі. Довідково: у Нью-Йорку на близько 10 мільйонів людей — 70 карет; Відень — 2 мільйони жителів — 17 карет швидкої допомоги, Варшава — до 40, Берлін — теж така кількість. У Празі — 18 карет швидкої. Якщо бюджет може витримати 200 карет, а, можливо, і у кожному під’їзді — будь ласка, ми поставимо. Але це наші гроші. Я теж плачу податки, ви платите податки, і дуже тяжко утримувати це все” — вважає головний лікар Центральної станції швидкої допомоги міста Києва Анатолій Вершигора.
Проблеми одних є можливостями інших
Наразі в Україні існує три основні моделі оплати медичної допомоги. Перша — це державна медицина, на утримання якої громадяни сплачують податки. У цій моделі первинна, поліклінічна ланка є відносно безплатною, а за подальше лікування у стаціонарі хворі розраховуються шляхом “благочинних внесків” або особисто з лікарем. Альтернативна модель — платні приватні медичні заклади, у яких можуть дозволити собі лікуватися лише громадяни з доходами, вищими за середній рівень. Третя форма оплати — отримання послуг, за які сплачено страховою компанією, поліс котрої громадянин може купити особисто або він придбаний організацією, де той працює.
Користуючись законодавчою невизначеністю понять “медична допомога” та “медична послуга”, “реформатори” заходилися продукувати ідеї, як зробити медицину прибутковою і впіймати жирну рибку у каламутній воді. Ноу-хау державних менеджерів, зокрема у Києві, полягає у тому, щоб запровадити загальну оплату послуг вже на первинному, поліклінічному рівні. Ідея виправдовується високим рівнем корупції серед медиків та тим, що побори у поліклініках та лікарнях однаково існують.
Прейскурант вже розміщений на сайті Київської міської державної адміністрації, але не ясно, як розраховувалися ціни. “Воно (розпорядження) буде підписане і набуде чинності після того, як буде зі всіма узгоджене, в тому числі з протестом прокурора, з Управлінням регуляторної політики, зареєстроване у Міністерстві юстиції” — переконує заступник київського міського голови Ірена Кільчицька. За її словами, платити будуть іноземці, люди, які хочуть обстежитися без направлення лікаря, та клієнти страхових компаній. От тільки незрозуміло, хто із них підпадає під категорію пільговиків (у кількості 800 тисяч киян), для яких послуги будуть безплатними? Ірена Реонольдівна особисто пообіцяла, що гроші за надання послуг будуть залишатися у медичних закладах. Тоді в чому ж полягає різниця між платними послугами і “благодійними внесками”?
У соціопсихології існує так званий “фейт-феномен”, що перекладається з англійської, як “несправжній”, “брехливий”, “штучний”. З метою отримання балів, соціальної переваги фейт-оратори вибирають теми, які є важливими для суспільства, але проголошують їх лише для досягнення власних цілей. Тотальне перетворення державної медичної допомоги на приватні “фірми” навряд чи допоможе українцям стати здоровішими та більш впевненими у отриманні вчасної та якісної медичної допомоги. Та й мало хто зможе заплатити, не всі ж бо наразі є клієнтами приватних медичних закладів…
Можливі шляхи виходу…
Останнім часом практично єдиним варіантом розвитку вітчизняної медицини було збільшення бюджетних видатків на утримання галузі. “За останні сім років фінансування галузі збільшилося у сім разів, смертність не зменшилася, захворюваність зросла. Зокрема, у місті Києві з 2000 до 2008 року фінансування збільшилося у 8 разів. Захворюваність виросла на 34%, це викликає тривогу. Чому? Фінансується медицина, а не охорона здоров’я. І це загальний принцип по всій Україні. Нас стало на 6 мільйонів менше, за ці роки незалежності” — стверджує екс-міністр охорони здоров’я України Микола Поліщук.
Криза відкорегувала звичний сценарій: видатки на медицину навряд чи зростатимуть. Микола Поліщук вважає надзвичайно важливим питання щодо реформування галузі, порушене київської адміністрацією. Але він не погоджується із тим, що вся медицина в Україні є апріорі оплатною, підкреслюючи, що державні медичні заклади існують на відрахування платників податків. Пан Поліщук упевнений, що держава повинна забезпечити населенню безплатний базовий рівень медичних послуг, що включатиме невідкладну медичну допомогу та консультування сімейного лікаря. Подібна практика існує у багатьох країнах. “Англія має 75% лікарів загальної практики. Європа має від 40% до 60%. Ми маємо менше 3% так званих. Доти, доки ми не зробимо структурні зміни — первинний, вторинний, третинний рівень — доки пацієнти не підуть до лікаря загальної практики, де біля 90% допомоги, а решта, 10-15% підуть до вузьких спеціалістів, доти завжди не буде досить грошей” — вважає Микола Поліщук.
Нещодавно з’явилася інформація про створення Асоціації лікарень України, що планує у подальшому стати членом Європейської асоціації лікарень. Задекларованою метою виникнення об’єднання є потреба у навчанні менеджерських кадрів для медицини, створення єдиних протоколів лікування, обмін досвідом між приватними та державними медичними закладами тощо. Можливо, організація матиме вплив на рівень сучасної медичної допомоги в Україні та навчить керівників лікувальних закладів розумному використанню коштів та засобів, якими вони володіють.
Але багато хто із представників медичної спільноти тільки розпачливо розводить руками. Отже, купувати те, чого бажають на свята, стверджуючи, що його не купиш ні за які гроші, а саме здоров’я, скоріш за все, мої співвітчизники вимушені будуть собі самі. Аби тільки було за що.