У Києві тривають урочистості, присвячені 110-ій річниці від дня народження народної художниці України Катерини Білокур, ім’я якої увійшло до книги 100 найвідоміших українців. Ця самобутня художниця з народу, творчість якої стоїть в одному ряду із найвідомішими світовими представниками наївного малярства, створювала дивовижні картини, зображуючи на них нев`янучу красу та багатство української природи і щедру родючість її землі.
Вона самотужки намагалася дійти до всіх малярських „премудростей”: як готувати полотно, розводити фарби, вибудовувати композицію, вдосконалювати техніку живопису, бо спеціальна художня освіта так і лишилася для Катерини Білокур нездійсненною мрією. Але друга мрія — щоб її малюнки побачили інші художники-професіонали все ж таки здійснилася. Завдяки щасливому випадку, її роботи побачили не лише в Україні та Радянському Союзі, а й за його межами. Зокрема, великий Пабло Пікассо, побачивши картини української художниці-самоучки на виставці в Парижі був настільки захоплений ними, що сказав: „Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Його слова про Катерину Білокур, дійсно, облетіли весь світ. Але власний шлях до визнання, як і сама доля художниці, зовсім не були такими заквітчаними, як її картини.
Квіти й доля
Точна дата народження художниці – невідома, але день своїх іменин вона відзначала 7 грудня 1900 року у день Святої Великомучениці Катерини. Народилася Катерина Білокур в селі Богданівка колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – це Київщина), де й прожила усе своє життя. Родина Білокурів жила небагато: ще до революції мали 2,5 десятини орної землі, будинок, критий бляхою та якусь худобу. Крім Катерини в сім’ї були ще два сини — Григорій і Павло, тому на сімейній нараді дівчинку до школи вирішили не віддавати, бо економія одягу та взуття– величезна, а читати вона й так самостійно навчилася за старим букварем.
Батьки з подивом помічали у донці неабиякі здібності до навчання, але цього не схвалювали, а більше примушували працювати по господарству. Найбільше їй вдавалося рукоділля – Катерина чудово вишивала, особливо квіти, а одного разу дівчинці захотілося щось намалювати. Сажею на полотнині вона намалювало якихось видуманих птиць. „І тоді мені мої твори такі чудові здались! — писала вона згодом у листі до друзів. — Було так радісно на душі, що я так зуміла видумати. І дивилась я на той малюнок, і сміялась, як божевільна”. Дарма, що батько неодноразово брався за лозину, намагаючись відволікти доньку від „дурної справи”, а мати скаржилася сусідам: „От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша все чортів малює!” Та попри заборони й образи, малювання було для Катерини найбільшою розрадою у житті.
Над усе Катерина Білокур любила зображувати квіти — малювала їх все життя і завжди тільки живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні. Могла за потрібною квіткою ходити й до сусіднього села, ретельно вимальовуючи кожну пелюстку, кожне стебельце. Ставилася до них, як до живих, навіть розмовляла з квітами і сама ніколи не зривала квітів. А якщо бачила, що хтось зривав — не дозволяла цього робити, бо гріх!
Також ніколи не приймала дарованих квітів, бо зірвана квітка — це вже не квітка, тому крім м'яти, чебрецю, любистку для запаху на долівці — ніяких квітів не тримала. Казала: «Я на матір-природу дивилась і в неї багатої на фарби, тонів й півтонів, училась. Там цвіте квіточка синя, а там жовта й червона, там кущик травиці чи калина схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіалкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, над пахучим чебрецем схиляються. І все це було чудово, чудово!» Говорять, що ніби-то через квіти, Катерина й залишилася дівувати. Хоча й сватався до неї один місцевий красень і дівчина вже ніби й погодилася на заручини, але в останній час знехтувала женихом через подарований ним букет, який зустріла словами: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?» Ось так і залишилася самотою, а її дітьми стали квіти…
Визнання і самотність
У 22 роки Катерина Білокур наважилася вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, про який прочитала десь в газеті. Вперше в житті, покинувши рідну Богданівку, дівчина вирушила до міста, маючи при собі два малюнки: «копію з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури,- виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. Але розмова в технікумі закінчилася одним запитанням: чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа дівчина не мала, тож на її малюнки навіть не глянули. Катерина зробила відчайдушну спробу — перекинула свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом їх піднімуть, оцінять та гукнуть, запропонують залишитися…Але цього не сталося.
Потім було захоплення місцевим драмгуртком, який організувало подружжя сільських вчителів, і ще одна спроба вступити до Київського театрального технікуму. Цього разу, Катерина підготувалася більше ретельно — взяла метрику і довідку про стан здоров'я, але знову їй відмовили через відсутність атестату про закінчення 7-річної школи. Після ще однієї невдалої спроби здобути освіту Катерина вирушила на «прощу» до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Просила в нього ради-розради: «плакала на його могилі скільки хотіла та, як живому, Шевченку розказувала, як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…» — про це вона напише потім у листах до своїх друзів….
З розпачу від того нерозуміння й самотності, Катерина навіть намагалася втопитися… Врятувала мати – витягла її з крижаної осінньої води зі словами : «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити— ми вже втомилися з тобою б'ючись!» Після цього випадку Катерина захворіла на ревматизм і до кінця життя мучилася з ногами. Такою ціною вона здобула згоду батьків на заняття мистецтвом. З того моменту Катря Білокур фактично почала самотужки опановувати ремесло художника: малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому, як і картини, створені фарбами власного приготування, які вона робила з природних матеріалів. Тепер художницю приваблювали олійні фарби, які вона купувала у місті, а от пензлі вона завжди робила сама — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини і готувала для кожної фарби свій пензлик.
У 1934 році з’явилася її перша знаменита робота під назвою «Берізка», одна з трьох картин, що принесли їй згодом всесвітню відомість на Паризькій виставці. За нею були намальовані й інші картини: «Квіти за тином»,«Польові квіти», «Жоржини», «Квіти на блакитному тлі»… Можливо, Катерина так і малювала б свої улюблені квіти тільки для себе, якби не один випадок, що стався 1939 року, який змінив її долю.
По радіо вона почула пісню у виконанні уславленої Оксани Петрусенко. Почуте так вразило Катерину, що вона написала співачці листа до якого приклала шматочок полотна з намальованою на ньому калиною, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». На диво, її лист швидко знайшов адресата і настільки вразив співачку своєю щирістю, що вона звернулася у Центр народної творчості з проханням допомогти талановитій сільській художниці.
За дорученням центру Богданівку відвідав представник художньо-методичної ради обласного Будинку народної творчості, який взяв декілька картин Катерини у Полтаву. Так, у Полтавському будинку народної творчості відкрилася перша персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка складалася лише з 11 картин і мала величезний успіх. Після цього, у 1940 році Катерину Білокур преміювали поїздкою до Москви. Вона вперше була у столиці, вперше відвідала великі художні музеї: Третьяковську галерею, Пушкінській музей, де побачила картини справжніх художників, що справили не неї приголомшливе враження.
Якийсь час після цього вона навіть не могла працювати: «Куди мені бути художницею? Я– ніщо, а моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила!», — розповідала вона друзям, але заспокоївшись, знову почала писала квіти. Ці картини й сьогодні вражають усіх, кому щастить побачити їх- насиченістю деталей, буянням кольору, глибиною світосприйняття… В них Катерина Василівна намагалася вкласти усю свою душу, а те, що не могла, чи може й не хотіла довіряти полотну – писала у листах до друзів… «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлась, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!»
Народна художниця незбагненного таланту…
Саме з численних листів художниці, що їх за довгі роки праці зібрав і оприлюднив письменник-дослідник Микола Кагарлицький у книзі «Катерина Білокур. Я буду художником», її постать постає набагато глибшою, а доля – драматичнішою. Ця книга пережила вже третє видання, останнє було здійснено цього року до 110-річчя від дня народження Катерини Василівни Білокур. Про це розповіли в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, де знаходиться найбільша в Україні колекція робіт народної художниці України Катерини Білокур.
Цього року в експозиції додалося ще кілька унікальних робіт художниці, виконаних олівцем, які надав для проведення ювілейної виставки Яготинський музей, — про це розповіла директор Національного музею українського народного декоративного мистецтва Адріана В’ялець. За її словами, науковці музею також організували і провели Всеукраїнську наукову конференцію на тему: «Катерина Білокур. Мистецтво та образ крізь призму часу», що пройшла в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику.
Ще одна цікава документальна виставка з нагоди пам'ятної дати відкрилася у Державному архіві Київської області. Вона має назву «І пензлем чарівним, і словом високим світ подивувала», бо окрім малюнків, тут представлено цікаві фото, документи і листування художниці.
Після смерті Катерини Білокур серед її картин та паперів знайшли шматочок аркушу, що сьогодні є експонатом Яготинського музею, на якому її рукою було виведене: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони з стиснутими вустами уперто, сміливо і гордо ідуть до наміченої мети – крок за кроком, все вперед і вперед… I тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».
Дивно, що такі слова належать простій неосвіченій сільській жінці, яка, насправді, говорячи словами письменника М. Кагарлицького, була «жінка незвичайна, не од світу цього селянка-художниця, наділена унікальним даром бачити і сприймати світ».