Щоб там не казали скептики, Майдан, без сумніву, став подією значного масштабу. Відтоді минуло 5 років. 5 років – розчарувань, зневіри, втрати того відчуття, яке створював помаранчевий протест – народ вирішує долю своєї країни. 5-та річниця збіглася із завершенням президентського терміну Віктора Ющенка. І це вражає, ще болючіше, адже він за ці роки з легкістю перейшов рубіж від символу, який давав надію на нове справедливе і заможне життя, до безхарактерного та неспроможного втримати владу Президента. У більшості українців, які тоді скандували: «Ющенко наш Президент!» — сьогодні не повертається язик назвати його керівником держави. Проте, соціологічні опитування свідчать, що учасники “Майдану-2004” не відмовилися б від своїх дій, навіть якби наперед знали до чого приведе обрана влада.
В чому вони помилились?
Головна помилка помаранчевої команди полягає в тому, що вона була переконана: народ вийшов підтримати її, а не відстояти свої принципи. У населення України був надзвичайно великий кредит до команди Віктора Ющенка, а при детальнішому аналізу виявилось, що команда Віктора Ющенка ні чим не краща за команду Віктора Януковича. Під час «революційних» подій 2004-2005 років мало хто з учасників серйозно замислювався над тим, що може бути в Україні через рік-два , тим паче через п’ять. Україна відстоювала демократію у своїй країні, а виявилось, що її на хліб не намажеш.
Для кожного з тих тисяч людей, що стояли на Майдані Незалежності, головним було захистити своє право голосу і відстояти справедливість. Політики сприймали це по-іншому. Про те, що буде після революції, думали теж не однаково, але всі — з певним наївним романтизмом. />
Команда прозахідного та ліберального Ющенка була посилена західними консультантами, що брали участь в організації масових акцій в Югославії в 2001 році, які привели до повалення Мілошевича . Допомога зарубіжних неурядових організацій та морально-політична підтримка з боку Заходу зіграла свою роль на очікування виборцями змін в житті країни і масову антипатію до представників влади і до Віктора Януковича. Поєднання цих факторів і дало настільки феєричну акцію протесту, як «помаранчева революція». Через 5 років, на Майдан, в день святкування Свободи більшість тих, хто стояв на сцені не прийде. Віктор Ющенко символічно привітає усіх, кілька сотень людей згадають про події тих днів, а ще баба Параска, щось розкаже у мікрофон.
Чому політична еліта не змогла витримати екзамен? Питання складне, але однозначне. Сьогодні, коли багато говорять про зраду Майдану, чи варто взагалі говорити про якусь зраду. Для політиків і тоді і зараз, це були політичні технології, підготовка до яких йшла за довго до 2004 року. Владна верхівка, ділила місця, вибирала кандидатів, затирала старі сліди, торгувалась – революція для них не була патріотичним поривом, не була бажанням покращити життя в країні, а просто вказівником – як вийти з перехрестя, коли кілька інтересів сходяться чолом до чола. Єдине, чого не очікували, мабуть, масштабів цього «повстання». Люди хотіли повірити що ця держава може жити за принципами патріотизму, єдності, змін в організації влади. І це найбільше досягнення Майдану – відчуття мільйонам українців — можливо, вперше — близькості й довіри. Це почуття, яке минає, але яке не забувається. Вона пробудила сильне відчуття патріотизму. І що цікаво, і в одному, і в іншому таборі. Через те, що люди так довго й завзято боролися за свою владу в державі, Україна стала для них важливою. «Помаранчева» еліта не справилася з головним завданням — створити нову країну, модернізувати її політично й економічно.І тут її основна провина – втрата довіри, бо з втартою довіри приходить втрата віри. Можливо саме, тому багато вже не вірять у зміни після виборів 2010.
То що таке Помаранчева революція? Це народ, його бажання, його надії здобуті тоді і втрачені зараз, це консолідація нації, перемога народу, — не Ющенка, Тимошенко, помаранчевих, — а саме населення України, яке тоді … та й зрештою і зараз хоче кращого життя на своїй землі.
Учасники тих подій про Помаранчеву революцію
Олександр Омельченко колишній мер Києва:
— Відбулася не революція, а еволюція. Вона відбулася в людях. Люди вірили весь 2005 рік, що прийшла нова влада, яка покаже обличчя змін, еволюції. А треба було показати особистість кожного, хто прийшов до влади. Я вже в кінці 2004 року зрозумів, що народ обманутий особисто Ющенком.
Я Новий рік відкривав, бо ніхто не прийшов, побоялися. Я насилу переконав Миколу Яновича: Коля, прийди. А потім, коли побачили це торжество, під’їхав Ющенко із запізненням, Мороз. Все, що відбулося за 5 років, основним фігурантом цього є Ющенко.
Втрата всього розпочалася з того, що Ющенко тет-а-те обіцяв Порошенку посаду прем’єра. А з Тимошенко підписав письмовий договір, що вона прем’єр. Бо Юля не така дурна, щоб повірити йому в те, що повірив Петро. Тоді Порошенко за горло Андрія і що тоді ? Став ворогом. Правда, Порошенко зразу їздив в Росію і казав: “Здраствуйте, я премьер. Ой, нет, секретарь СНБО”. Ющенку треба було по-іншому себе поводити — “якщо не помиритесь, то обидва полетите”. А Ющенко виявився "хлюпіком". Йому треба в памперсах спати до сьогодні.
У мене особисто в Київраді був Майдан. Я прийняв рішення відкрити два поверхи КМДА, бо була холоднеча, мороз, сніг, пішла епідемія. Я прийняв чотири машини медикаментів, організував чотири медпункти. Вся їдальня була віддана людям, туалети. А коли я побачив, що не вистачає, то дозволив розміститися на усіх поверхах. Я відкрив велику їдальню.
Найбільше мене вразило, коли до мене підійшов завгосп Борис Петрович і каже:” Сан Санич, сьогодні наші дівчата-прибиральниці назбирали відро презервативів”. Це було моє найкласніше враження, що попри революцію любов залишається любов’ю. А я йому кажу, що ти пропонуєш? Мій завгосп не очікував цього. Думав, що я буду сваритися. А я кажу: "Закупи тисячу презервативів і на вході кожному, хто буде заходити з Хрещатика, вручай." Жартом я відповів на жарт. Потім ми перефарбували стіни, переполірували підлогу.
Сім днів я ночував у кабінеті. Якось зателефонував Леонід Кучма, мовляв, поїхали додому. Я відповів: я не можу їхати додому, бо якщо в Києві проллється хоч крапля крові, то в історії запишуть два прізвища: Кучма — президент, Омельченко — мер. Він помовчав, а тоді каже: Та пішов ти на х… Заспокоївшись, каже: Саша, я погарячкував, в мене теж нерви є. Ти вечеряв? Я кажу: ні. То приїжджай на Банкову.
Тарас Стецьків, народний депутат:
— Напевно, люди, які приїжджали до Києва на Майдан, або стояли в своєму місті, не шкодують про це. Це був масовий виступ людей на захист своїх прав. А те, що помаранчеві вожді не змогли цим скористатися – це вже інше питання. На Майдані ми стали людьми, які навчилися боротися за свої права. Для мене Майдан стоїть в одному ряду з такими видатними подіями, як падіння Берлінської стіни, революція в Чехії. Ми зараз в місці розчарування і це треба пережити.
Валентини Гаврилюк, киянка:
— Досі теплі спогади про події 2004 року. Хоч тоді мене звільнили з роботи через політичні погляди, але ні про що не шкодую: ц була революція надій. Це сторінка історії про перемогу народу, не Ющенка, не Тимошенко. Ми живемо в умовах свободи. Свобода нам ніким не дарована, наша свобода — це наша незалежність і наша державність, але є свобода особистості. Тоді ми її отримали. Хай там, що! В Майдані розчарувалися лише ті, хто і надалі має надію на когось (Владу, Вітю, Юлю). А хто тоді встав з колін, не опуститься на них вже ніколи. Це є перемога Майдану. Він трансформував свідомість мільйонів, хто його пережив по-справжньому. Саме завдяки йому ми так вільно зараз думаємо, говоримо, критикуємо і діємо.
Володимир Бондаренко, народний депутат:
— Це був найсвітліший період в політиці. Я пережив найгостріші моменти в житті. Це напад на мою машину і спалення. Я, як керівник штабу Ющенка 25 жовтня повертався дододу з Києва, бо я живу за містом, на мене напали. За мною стежили. Це були гострі відчуття.
Були й комічні ситуації. Мені телефонує нардеп Шкляр і каже: "Треба негайно “кинути” людей в парк біля Кабміну. Мовляв, там хтось розкладає залізні прути і очевидно, що готують якесь побоїще. Ми їдемо туди п’ятьма автомобілями, блокуємо всі виходи з парку. Ми з групою товаришів заходимо на територію парку. Дивимось, а то наші рідні гуцули розібрали табір Януковича і один мені каже: "У нас зміна. Ми їдемо в Карпати, беремо трубки з наметів на теплиці. А ганчірок нам не треба. Можете забрати собі".
Друга історія, коли на третій день після початку подій я заїжджаю на квартиру дітей, що в центрі Києва. Чую жіночі голоси, а третя година ночі. Я вперше за три дні приїхав відпочити. І при тому, жваві голоси. Заходжу в туалет, а на підлозі лежить штук 50 жіночих прокладок з крильцями. Заходжу на кухню, а дівчата п’ють по-трохи коньяк. Всі в шубах, в куртках, але босі. І розказали мені, що пристосували цей дуже необхідний для жінок предмет, щоб сухими були ноги і щоб було тепло. Вони до підошв їх причіпляли і взували. Кажуть, воно забирає зайву вологу і чудово себе веде.
Олександр Литвиненко, провідний експерт з політико-правових питань:
— Ініціативи, подібні до Помаранчевої революції, вже самі по собі є ознакою формування громадянського суспільства і позитивно впливають на ситуацію в державі, проте перспективи «зміни влади знизу» сьогодні набагато менші, аніж уявляють її ініціатори. Організована громадськість може започаткувати зміну влади, але втілити цього не може: правові важелі обмежені. В Україні слабке громадянське суспільство, бо його інститути відображають волю обмеженої суспільної частини. Тому подібні ініціативи, яскраві та гучні, вже не раз приводили до незначного, а то й нульового результату.