Щотижня в центрі Києва, на вулиці Ярославів вал відбуваються засідання “Українського клубу”. Ті з журналістів, хто колись приходив на ці засідання, вже давно цього не роблять. Причина проста — сміховинність того, що там відбувається. Наприклад, останнє засідання на тему “Телесвободи у контексті президентських виборів: джинса чи реальна свобода слова?” благополучно пройшло взагалі без участі представників ЗМІ, за винятком оглядача “Голосу UA”. На справедливе, напевно, зауваження, що, мовляв, дискусія у такому випадку неповноцінна, прозвучало пафосне :“Якщо одна сторона не з`являється на засідання суду, це не означає, що суд не відбувся”.
Так, але кого цікавить ваш суд в даному випадку? Ті, кому адресовані закиди, навіть вухом не поведуть після ваших вироків. Тож громадські діячі, письменники, прізвища яких вам нічого не скажуть, бідкались один одному, наскільки, мовляв, непрофесійною є українська журналістика, зокрема, всі три “Свободи слова” на вітчизняних каналах. Чому? Тому що цих діячів не запрошують на ці програми? До чого тут претензійна заявлена тема, спитаєте ви? Не знаю, просто гарно звучить… Почути нові тези або обгрунтовану (про фахову й мріяти годі) думку по темі було неможливо, бо вона не звучала. А дискусії, на кшталт цієї, щодня точаться між сусідами, робітниками-будівельниками, працівниками громадського харчування, тощо. При чому лексика практично збережена: “Депутатів дуже багато. Їх має бути менше, або розігнати всіх! Вони говорять одне й те саме! Вони непрофесіонали”, — ось і все.
Чи мають такі переконання право на існування? Безумовно. Але промовляти їх так, ніби це одкровення, яке зійшло ексклюзивом на члена “Українського клубу” і має забезпечити йому п`ять хвилин слави на ТБ — це смішно. Тим більше, що насправді там таких експертів аж занадто.
Отже, впродовж години кілька разів звучало ображене, що, мовляв, “Український клуб” не представлений на такій-то телепрограмі тому, що члени клубу говорять надто правильні речі і не є шоуменами. Щиро кажучи, думаю, що день, коли така дискусія оселиться на одному з центральних каналів, буде справжнім днем похорону тележурналістики взагалі. До речі, у приклад оглядачу “Голосу” поставили “журналіста-професіонала”, який… не пропускав жодного засідання клубу. Цим професіоналізм, на думку шановного модератора Олексія Усачова, вичерпується.
Дуже цікавим є сайт “Українського клубу”, а точніше, “Літературного форуму”, куди інтегрований цей клуб з поважними традиціями (заснований на початку двадцятого століття!). Як зазначається на сайті, “Український клуб” — це дискусійний майданчик для експертів, політиків, науковців, політологів, представників громадськості. Забезпечує формування і діяльність незалежного експертного середовища, яке аналізує поточну політичну ситуацію, прогнозує сценарії подій та продукує проекти рішень”. /> Інформація “Про нас” не містить імен членів цього клубу. Натомість, про двох людей, які, вочевидь, є ключовими фігурами у цій структурі, ви можете дізнатися достеменно все. Їхні імена та життєпис винесені на сайті окремими сторінками разом з основною інформацією про об`єднання. Це Роман Кухарук та Олексій Усачов. Складається стійке враження, що сайт це щось на кшталт приватної сторінки письменника-аматора — тут про книги є, і поезії трохи, і про політику, і світлини сім`ї — штук сто, напевно. Особисто мене вразили на сайті кілька фраз, так би мовити, профільного характеру — “Українське мислення кіна”, “Владика Андрій” — новий вимір українського кіно” та “фільм викликає чимало думок, бажань, порозумінь».
Звісно, що автори засідань “Українського клубу” аж ніяк не налаштовані сприймати критику. Тому що вони самі знають як треба все робити. А те, що їхні посиденьки мають нуль на виході, не враховуючи потішеного самолюбства промовців, їх не обходить.
Я не знаю, хто фінансує існування цього клубу, і не розумію мету цього капіталовкладення, але я можу стовідсотково сказати, що він потрібен хоча б для наочного прикладу, як не слід поводитись нібито проукраїнським силам в країні.