Міністерство культури України заборонило друк та розповсюдження в Україні книг Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Франка та цілої низки інших письменників. Адже у своїх творах вони принизливо називають українців «малоросами», євреїв – «жидами», росіян – «москалями», Україну – «Малоросією», або навіть – яке неподобство – «Руссю». А святе місто Львів – цей український П’ємонт, колиску національної свідомості – то взагалі один називає Лембергом, а інший не відносить його до України. А відтак вони принижують національну гідність українців та розпалюють міжнаціональну ворожнечу…
Це – звісно, фантазії. Але саме вони спадають на думку, коли чуєш про скандал, що його роздмухує український мінкульт навколо нового російського художнього фільму «Ми з майбутнього — 2». До класики, чесно кажучи, стрічці далеко, але вона стала відомою ще до виходу на великий екран. Більше того – ще до завершення монтажу! Адже вже кілька експертів Міністерства культури заявили про необхідність заборонити прокат цієї стрічки в Україні – як антиукраїнської, такої, що спотворює історію та зображує українців жорстокими та кровожерливими. Точнісінько за класикою: «Пастернака не читав, але засуджую!
На великий екран – принаймні у Росії – фільм «Ми з майбутнього-2» вийде 18 лютого. Втім, знімальна група днями завершила монтаж стрічки та запропонувала подивитися його у передпрем’єрному показі. Дивимось.
Наш час. Санкт-Петербург. Головний герой (актор Ігор Петренко) у минулому «чорний археолог» на прізвисько Борман (у попередньому фільмі), а тепер викладач історії в університеті разом із своїми студентами збираються до Львівської області. Там вони братимуть участь у військовій грі – реконструкції Львівсько-Сандомирської операції 1944 року. Росіянам доведеться «воювати» проти фашистського 13-го армійського корпусу та української дивізії СС «Галичина». «Й не дивуйтесь, якщо ви там виявитеся – москалями!», — попереджає викладач студентів.
Зустріч виявилася не дуже гостинною: вже у перший вечір на дискотеці українські патріоти побилися із москалями. Щоправда не на національному ґрунті, а «через бабу». Далі – більше: четверо хлопців – двоє росіян та двоє українців – переносяться у 1944 рік, у самий епіцентр бойових дій. До речі, один з українців (його грає актор Ступка-«наймолодший», Дмитро) виявився таким собі мажором – синком народного депутата, чий татко «вирішував усі питання» одним телефонним дзвінком. Й цей факт вже образливий не тільки для України в цілому, а й для окремо взятої Верховної Ради та чесних без винятку її депутатів!
Герої потрапляють в полон до загону УПА (командир – актор Ступка-молодший, Остап) й стають свідками того, як бандерівці заганяють до ями селян, радянських офіцерів та інших «комуняк», та замість того, щоб гостинно пригощати їх чаєм з булочками, або принаймні самогоном із салом – розстрілюють довгими автоматними чергами. Потім був дуже «гостинний» прийом й у радянському полоні, а далі прибічники національної ідеї можуть зітхнути спокійно – взаємні російсько-українські випади закінчуються, а «поганими» виявляються, як завжди, німці. Загальне враження: не шедевр. Десь комічно, десь притягнуто за вуха, але дивитися можна – особливо тим, хто полюбляє кіно про війну та пригоди.
— Це був котел війни, знайти правих чи винних вже неможливо, адже кожен тепер трактує історію по-своєму, — розказує актор Остап Ступка. – Але люди залишаються людьми. Й не забувайте, що це – художній фільм, тобто у ньому є частка правди, а інше – режисерський, продюсерський погляд. Я не знаю, до чого там причепилися експерти з українського мінкульту. Але, якщо станеться така нагода, подякую їм за те, що вони створюють піар нашому фільму.
Без любовної лінії тепер не обходиться жодне кіно.
До речі, участь Ступки у цьому фільмі викликала велике обурення серед противників стрічки – мовляв, як він міг. Зміг – й досить непогано — не лише він, а й його син Дмитро, студент Інституту ім. Карпенко-Карого. А ще й лідер групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, чиї пісні прикрасили фільм.
— Це не історія про українсько-російські відносини, — розказує генеральний продюсер фільму Людмила Кукоба. – Я сама родом з України, мої діди загинули, визволяючи Україну від фашистів у складі Радянської Армії. Але ми не беремо участь у політичних іграх. Ми знімаємо кіно. А наші герої заплуталися у своїх відносинх, як заплуталися у своїх відносинах Україна з Росією.
Фільм «Ми з майбутнього 2» — приклад так званого продюсерського кіно. У стрічки як такого немає головного режисера – над постановкою працювали одразу кілька чоловік. Бюджет картини склав 154 мільйона рублів (близько 5 мільйонів доларів) – це середній показник для російського кіно. Головною аудиторією фільму продюсери вважають глядачів в Росії та Україні.
Зрештою українці та росіяни стали воювати пліч-о-пліч.
— В Росії показ у кінотеатрах почнеться 18 лютого, — розказав продюсер Рубен Атоян. – Для показу в Україні потрібно отримати прокатне свідоцтво у Міністерстві культури. Коли виник скандал, намір подивитися стрічку висловили й міністр, і його заступники. Ми заявили про готовність надати фільм для перегляду у будь-який час. Водночас зацікавилися й українські телеканали.
Навіть якщо фільм заборонять в Україні, всі, хто бажає, все одно подивляться його: зазвичай будь-яка стрічка з’являється в Інтернеті вже через кілька днів після прем’єри. Яскравий приклад тому – фільм Саші Коена «Борат». Після заборони інтерес до нього значно зріс, а «скачати» стрічку з Інтернету можна на кількох десятках сайтів.