Навіщо Росії військово-морська база у Криму? Хто головний ворог України на Чорному морі? Чи зможе єдиний український підводний човен «Запоріжжя» нарешті вийти в море? Про це та багато інше в інтерв’ю кореспонденту «ГолосUA» розповів командувач Чорноморського флоту Росії у 1998-2002 роках, депутат Державної думи РФ, член Комітету з питань оборони Володимир Комоєдов.

— Володимире Петровичу, військово-морська база у Криму для Росії – це більше політика чи все ж таки питання військової стратегії?

— Так склалося географічно, що Росія не має прямих виходів до океанів. Єдиний прямий вихід – це через Камчатку на Далекому Сході. В основному ж Росія має закриті морські театри: Балтика із зоною проток під контролем північних держав, чорноморський регіон, Босфор та Дарданелли контролює Туреччина. Але саме там – вихід до Середземного моря, де сходяться кілька континентів. Європа, Азія, Африка, це вихід до Індійського океану, до Атлантики. Й, на жаль, там вариться головна кухня світової політичної погоди. «На роздачі» там Великобританія та Сполучені Штати, а «кухарі», які видають рецепти, – це Альянс натовський. Вони там тримають цілий флот — Шостий, наносять один одному візити, навіть у Росії бувають. Ви знаєте, що за радянських часів там була ціла наша ескадра, флотилія, йшов контроль, якесь було протистояння, а, може, противага, а, може, навіть рівновага сил. Але у той час неможливо було навіть припустити, щоб у Європі розчленували Югославію, завдавали удари авіаційні та ракетні по мирних країнах… Якщо дивитися у стратегічному плані – там все одно будуть варитися свої «борщі» та «супи», там все ще не все розподілено, тож чорноморсько-середземноморське напрямок матиме стратегічне значення. Якщо порівняти співвідношення сил, то якщо взяти Чорноморський флот та приєднати Військово-морські сили України — ми вдвох все одно поступатимемося тільки турецькому флоту у 4,7 раза. А якщо приєднати ще середземноморські сили НАТО, то це вже у понад 20 разів! Тому висновок такий: цей напрямок є стратегічним, й Росія має на цьому напрямку відігравати важливу роль.

— Незважаючи на домовленості між Україною та Росією про продовження оренди бази у Криму, Росія не припиняє будівництво нової бази у Новоросійську. Це така своєрідна підстраховка?

— Я вважаю, що будівництво російської військово-морської бази на кавказькому узбережжі — це скоріш вимушений політичний крок. Ми діти однієї матері — Україна та Росія,- але нас навмисно розділили. До керівництва державами іноді приходять різні люди, особливо небезпечні із націоналістичним нахилом. Ми все це вже пережили. Це була політична відповідь. Хоча Новоросійськ — невдале місце для будівництва військово-морської бази. Випадково флоту там від приватних осіб дістався причал. Взимку там часті дуже серйозні шквали та шторми. Настільки серйозні, що малі протичовнові кораблі, які там стоять, в шторм змушені виходити у море, аби не розбитися об причали та не пошкодити інфраструктуру. Тож будівництво там бази – це недержавницький підхід. Навіть не бази, а пункту базування, бо про військово-морську базу там не може навіть йтися. Там немає місця для військово-морської бази! Та й інші місця навколо — як правило, курортні й не пристосовані для розташування військової бази. Адже база передбачає обслуговування техніки, тож потрібні судноремонтні та суднобудівні заводи. Обслуговування зброї — ракетної та артилерійської. Тобто, це ціла система, логістика, транспортна система. У середньому на кожного моряка у морі на березі припадає 4-5 осіб обслуговування! Новоросійськ цього просто не в змозі забезпечити.

— Але деякі політики стверджують, що окрім Криму, підрозділи Чорноморського флоту можуть передислокуватися до інших міст України, де раніше існувала відповідна інфраструктура – Миколаєва, Очакова, Одеси, гирла Дунаю…

— Навряд. Це якісь люди кажуть, які люблять поговорити. Нащо ж ми тоді йшли з Миколаєва? При мені ми з Суднобудівного заводу імені 61 комунара забирали крейсер «Москва» після ремонту. І після цього бригаду ми звідти прибрали. Ми віддали та прибрали все. Будинки, будівлі, штаби. Вони, напевне, вже приватизовані, прихватизовані, напевне, там вже хтось все це купив-продав. Ось ми такі: нехай краще згниє. А зараз повернутися, я вважаю, безглуздо. Ніякої логіки повернення я не бачу.

— До речі, на тому ж заводі й досі стоїть недобудований аналог крейсеру «Москва» — ракетний крейсер «Україна». Росія вже заявила про свій намір придбати та добудувати цей корабель. Якою може бути ціна?

— Такий корабель як «Москва», «Україна» міг побудувати тільки Радянський Союз – разом із усіма республіками. Й Грузією, й Україною, й іншими. Й кожен робив свій внесок. Так ось внесок, наприклад, у крейсер «Україна» з боку Росії – близько 70 відсотків. І 17-18 відсотків — це Україна. Тому Київ й пропонує – розумно, грамотно, слушно: ми готові продати крейсер саме за ту суму, яка припадає на Україну. Я вважаю, це прекрасне рішення. Саме такий підхід є нормальний й грамотний, й вивірений політично, й економічно, й фінансово. Тим більше, зараз досконало невідомо, що з цим кораблем, яким є його стан. Мені здається, що він обріс настільки ракушками, що треба проводити серйозну ревізію.

— Навіщо Росії «Україна»? Як планується її використовувати?

— Якщо порівнювати із консервними банками під назвою «Містраль», що їх планує покупати у Франції Росія… Єдине, що там добре зроблене, це – дизель-електрохід. Там немає великого машинного відділення. Й за рахунок раціонального рішення там великі приміщення для десанту, вертольотів. Але «Україна» – це зовсім інша річ, це — бойовий крейсер, який здатний завдати відчутної шкоди будь-якому супротивнику. На собі він несе ударні ракети, комплекс С-300 «Форт», який здатний не тільки крейсер захистити, а й усе з’єднання. Це дуже суттєва форма захисту. Я особисто вважаю, що навіть немає сенсу порівнювати – такий крейсер у кілька разів переважає цей «Містраль». У нас чотири крейсери таких – «Москва», «Устинов», «Варяг» та «Україна» в Миколаєві. Якщо їх об’єднати в одне ударне угруповання – це дуже потужна сила. При тій грамотності ракет, які там стоять, дуже розумні ракети, за 500 кілометрів літають… Й неважливо, скільки років пройде, ці кораблі — довговічні. Вони газотурбіні, вони чисті, вони дуже маневрені, вони у побутовому відношенні дуже грамотно зроблені, для автономного плавання, для несення вахти. Для екіпажа у будь-якому регіоні – на Півночі чи Півдні. Це дуже добрі кораблі, й думаю, вони ще довго будуть служити та виконувати свої функції. А для «України» саме місце, я вважаю, Північний флот. Це вихід до Атлантики, боротьба із військово-морськими силами, які нас переважають, та здатність протистояти цим силам. А те, що треба мудро підійти до завершення будівництва – то добудувати Росія здатна на своїх верфях. Головне – безпечно здійснити переведення його до того місця, де буде здійснюватися добудова.

— Тобто ви вважаєте, Україна нездатна добудувати?

— Здатна. Але, наскільки я пам’ятаю, там не вистачає озброєння, того ж зенітного комплексу, а його роблять в Росії. Нюанси є також щодо акустики, радіотехнічного озброєння. Можна й у Миколаєві добудовувати, це раціональніше було б. Якби за нинішніх обставин встигнути добудувати – це було б добре. Адже Україна зараз дуже непередбачувана країна, влада зміниться, й все, що вкладене, може залишитися там.

— Чи не побоюється Росія, у разі розміщення військових замовлень на українських верфях, можливих крадіжок технологій з боку інших держав? Як це було, наприклад, у випадку із важким авіанесучим крейсером «Варяг», який добудовує Китай?

— Китайці дуже у цьому напрямку йдуть посилено. Вони створюють НИТКу в себе (тренажер для тренування пілотів палубної авіації – авт.), як у нас в Україні, в них відбулися випробування палубного винищувача J-15, «дуже схожого» на російський Су-33. Вони дуже цілеспрямовані хлопці й доб’ються того, що в них авіаносець буде, а потім зрештою розберуться й з технологією. Думаю, це надасть велику міць військово-морським силам Китаю. А с точки зору вкрали — не вкрали… Шкода величезна завдана, що й казати. Але чи китайцями? Заподіяна, якщо про цей корабель казати, недалекоглядністю керівництва України та курсом на розрив із Росією. Це ось результат. Адже це наше спільне було дітище. Вирішили піти кожен своїм шляхом, але нічого не отримали – ані Росія, яка залишилася наодинці сама із собою, ані Україна, яка отримала відкоша усюди – й на Заході, й від Америка, й Росії свого часу, та залишилась із своїми проблемами, вишиванками та національним присмаком того, що було за часів Ющенка. Тому я дуже радий тим подіям, які відбулися останнім часом. Звичайно, можна було б зробити все ж грамотніше. Не дратувати, наприклад, людей. Флот ніяк не можна було із запахом газу змішувати. У флоту є свій запах – солярки, чорного диму мазутного – ось які запахи треба було надавати цим домовленостям. Але що сталося — те сталося. Результат не те що неочікуваний – він поверг у ейфорію Севастополь та більшу частину Росії. Та він дає перспективу, що шлях обрано — спільний шлях. Втім, залишається все одне побоювання. Адже влада в Україні за п’ять років може змінитися. І знову надійде команда: «Пельмені розліпити, м’ясо – у холодильник». Тому нам треба, якщо їсти пельмені – то разом. Давайте разом їх й ліпити. Ще й з салом українським — це ще смачніше буде. Й разом їсти.

— Тож де тепер Росія тепер будуватиме авіаносці?

— Немає де будувати, за великим рахунком. У Северодвинську будувати великі кораблі, повноцінні авіаносці, можливості немає. Але обмежені ми й тут, у Миколаєві, – проблема у підвідному каналі – його треба утримувати у стані, як кажуть, бойової готовності, здійснювати поглиблювальні роботи, чистити фарватер. Є й обмеження по зоні проток. Були й плани щодо Далекого Сходу. Навіть були вкладені гроші у створення інфраструктури… Але треба віддавати собі звіт, що можливості будувати авіаносці повноцінні ані в України, ані в Росії немає – усюди є певні обмеження. Ситуація обмежена можливостями. Але вихід завжди є. Можна, наприклад, обмежувати тоннажність – робити не 80 тисяч тонн, а 60 тисяч тонн.

— Чи можуть тепер українські суднобудівні заводи розраховувати на російські військові замовлення?

— Питання у тому, наскільки ми один одному довіряємо. Особливо за останні 20 років. Коли військовий корабель будується, має дотримуватися певний режим секретності. Є моменти, які треба приховувати, технології, які мають належати тільки одній державі. Це буде одна з проблем. Наприклад, це пов’язано із системами оповіщення. Із системами «свій-чужий». Із системами озброєнь якихось нових перспективних. Ще одна проблема – відсутність висококваліфікованих фахівців – вони роз’їхалися усім світом, а нових ніхто не вчить. Ну, й політичне питання. Адже знову ж таки буде дуже багато узгоджень, перешкод, хтось буде диктувати, у тому числі й з-за океану, мовляв, що це таке, він побудується, а потім піде на Грузію або ще кудись, братиме участь у конфліктах…. Знаєте, скільки домислів може бути? Маса! Та й сам потенціал… Якщо взяти той же завод імені 61 комунара, то втрачене дуже багато. Спочатку після військових замовлень почали будувати якісь замовлення для греків танкери чи то суховантажі. Втрачені професійні навички і спроможність будувати військові кораблі… Чи здатна Росія разом із Україною побудувати військовий корабель? Здатна. Але довжина його буде не довше комара. Адже не варто забувати, що військовий корабель він відображає здатність економіки передусім. А економіка що одніє, що іншої держави – вона вже навіть не на колінах, вона повзе по пластунськи, болото хлябає, останнє повітря хапає.

— Як Ви ставитесь до ідеї скорочення Чорноморського флоту, що її озвучив міністр оборони Росії Анатолій Сердюков?

— Найглибша помилка, допущена міністром оборони! Найглибша. Вона має не те, що недалекоглядний характер, вона має шкідливий характер – скорочення Чорноморського флоту. У будь-який частині його – починаючи від ансамблю та бібліотеки та закінчуючи мічманом на кораблі. Є домовленість між двома державами й вона має бути свято виконана. Там в нас, наскільки я пам’ятаю, до ста суден та до 25 тисяч чоловік допускається у Севастополі. Він же усіх взяв та постриг під полубокс. А може й наголо. Форма одягу – труси-черевики. Мені здається, вже й черевики зняв, а труси лишилися тільки діряві. Тому це найглибша помилка й ніхто не міг зупинити. Взагалі Чорноморський флот не можна було чіпати за жодних обставин. А саме залишити його у рамках домовленостей. Й на цьому стояти. Ні, скоротив. Створив таку неприйнятну ситуацію на флоті, що про міністра оборони без мату зараз ніхто не говорить.

— Чи не претендує Росія ще на один український військово-морський довгобуд – підводний човен «Запоріжжя»?

— Анекдот, звісно, це «Запоріжжя». Сенс не в тому, щоб його забрати. Він має бути у строю, та бути у боєздатному стані. Якщо серйозно підходити, то українські ВМС втратили своє не те що підводне минуле, а й свій початок. Хоча б один човен… Але один у полі не воїн. Й справа там не тільки у акумуляторній батареї. Сухопутні «друзі» вважали, мовляв, зараз акумуляторну батарею поставимо – наче ліхтарик, знаєте – й усе запрацює. Та не в цьому суть! Там треба було ще багато заходів здійснити – й докування, й ремонт, й швартові випробування, й ходові випробування, треба ще кваліфікацію підтвердити екіпажу, адже він жодного разу не занурювався, жодного разу не був у морі на підводному човні. Тому без спільної підготовки з Чорноморським флотом це неможливо зробити. Адже метод проб та помилок на підводному флоті — ніяк не проходить. Там помилок бути не може. Адже помилки приводять до трагічних наслідків, досвід в нас, на жаль, колосальний у цьому є. Тому все залежить від державної волі українських керівників. Якщо потрібний підводний човен – то потрібний. Якщо є перспектива, якщо є у програмі Збройних Сил України для нього певні завдання. Тоді потрібний. І тоді ним потрібно займатись.

— Як Ви оцінюєте стан сучасних українських Військово-морських сил?

— Військово-морським силам України потрібно переглядати свої завдання. І вже виходячи з цього, потрібно визначити програму підтримки їх бойової готовності та будівництва. Не треба роздувати організаційні надбудови – там ескадр усіляких, це нікому непотрібно. Завдання головне – це забезпечити територіальну цілісність та охорону з моря. Звідки б вона не йшла. А загроза для України є – це не таємниця, про це не пошепки говорять – це румунська загроза, це територіальні претензії та зазіхання. Також дуже сильною країною стала Туреччина — й у воєнному плані також. Вона здатна й будує свій військово-морський флот. Спочатку вона купувала, спочатку брала технології, зараз вони, по суті, все роблять самі. Й підводні човни, й надводні кораблі. Тому вона домінуюче становище займає у Чорному морі. Виходячи з цього й треба будувати флот. Якщо просто демонстрація прапора, то вона має бути обмежена – наприклад, Середземним морем. Якщо приміром корабель «Славутич» ходив до США – може, це й добре, чудова демонстрація, але в угоду кому й з яким смислом? Тому треба сформулювати завдання сьогодення та завтрашнього дня – та виходячи з цього визначити склад, стан та перспективи розвитку. А оцінювати… Все, що залишилось після розділу – воно кращим не стало – тільки погіршилось. Так же як і стан Чорноморського флоту. Немає надходжень нових кораблів, немає перспективи розвитку – поки що є лише обіцянки.

Київ	Одеса	Харків
вологість: тиск: вітер:	вологість: тиск: вітер:	вологість: тиск: вітер:

# комоєдов