Гран-прі 39-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість», що завершився минулої неділі в Києві, та диплом на $10 тис. за кращий фільм всієї конкурсної програми отримала австро-італійська картина "Дівчинка". Приз за кращий повнометражний ігровий фільм та $2500 вручили грузинському режисерові Ґеорґієві Овашвілі за картину «Той берег». Кращим короткометражним ігровим фільмом назвали «Автономію волі» режисера Антуана Купера з Бельгії. Приз за кращий студентський фільм поділено між фільмами «Кася» із Бельгії та «Сигнал» із Швейцарії. Кращим же українським фільмом цьогорічної «Молодості» стала документальна стрічка «Мама померла в суботу на кухні…» 26-річного режисера Максима Васяновича.
Всього на «Молодості» показали 26 картин вітчизняного виробництва. Лише три з них взяли участь в основному конкурсі. Спільна акторська робота українських зірок Богдана Ступки й Сергія Бабкіна «Відторгнення» відзначилась лише скасуванням показу з технічних причин. Як і інші роботи наших кінематографістів, ця картина не надихнула на відзнаку журі, очолюване французьким режисером Тоні Ґатліфом.
Вже третій рік поспіль для патріотично налаштованих глядачів «Молодості» існує паралельний конкурс — «Панорама українського кіно».
Більшість з цих фільмів не потрапили до основного конкурсу тому, що зняті не на плівці, як цього вимагає фестивальний регламент, а не через те, що вони слабкіші за зарубіжні, — зазначив арт-директор фестивалю Андрій Халпахчі. Його думку продовжив голова журі «української панорами», кінокритик Володимир Войтенко:
Феномену новітнього українського кінематографу не відбулося, зокрема тому, що так і не було випрацьовано системи державної кінополітики, відсутні законотворчий чинник, організаційний, фінансовий. Кожен цікавий фільм — це вже поступ. Загально якщо говорити, то нашим молодим режисерам досі не вистачає зухвалості — мистецької і громадянської, — підсумував Войтенко. Арт-директор «Молодості» згадав також порожні обіцянки київського міського голови:
— Минулого року мер Леонід Черновецький обіцяв підтримувати українське кіно. Він встановив грошову нагороду в 10 тисяч гривень, до того переможці «Панорами українського кіно» не отримували жодних призів, — продовжує Халпахчі. — Але ми знаємо, що мер наш постійно в космосі, для фестивалю він якось зник з обрію і обіцяних грошей не дав. Але Українська кінофундація, яку я також маю честь очолювати, зможе все-таки нагородити переможця. Ми підтримаємо фільм «Мама померла в суботу на кухні…», зробимо так, щоб цей фільм вийшов на плівці й потрапив на інші фестивалі. Ми виконаємо забов`язання нашого мера, профінансуємо.
Як сніг на голову, за словами Максима Васяновича, стала новина, що за перемогу в «Панорамі українського кіно» його нагородили можливістю фільмувати свою наступну картину в Єгипті. У розпорядженні переможця буде камера, освітлення інше кінообладнання крупної єгипетської кінокомпанії “АМА Film”.
— Раніше ми вже підтримували молодих режисерів Тунісу, Мороко, в Європі вперше, — говорить представник єгипетської сторони продюсер Адель Мохамед Аваад. />
Кіно — це транснаціональне явище. Серед європейських країн, напевно, тільки Франція й Німечинна здатні фінансувати великі проекти. Все інше — суцільна копродукція, — продовжив Войтенко. — Щороку в нас з’являється якийсь фільм, який на поважному міжнародному фестивалі отримує певну відзнаку. З’являються цікаві кінематографісти, дуже хочеться, щоб їх творчість з відомих причин не вщухала, а ставала експортною. Зараз нема потуги в українському кіно, щоб входити в такі копродукції. Допомога єгиптян — це не ляпас українській владі. Цей ляпас звучить і без того. Допомагають, напевно, тим, хто найбільше того потребує. Такій допомозі треба радіти.
Над своїм дебютним фільмом Максим Васянович, молодший брат вже знаного українського режисера Валентина Васяновича, працював більше трьох років. Витрати з власної кишені на його створення режисеру все-таки покрили Швеція й Фінляндія, які купили картину для показу в себе по телебаченню.
«Мама померла в суботу на кухні…» — це розповідь про підготовку до останнього – з нагоди творчого 50-ліття – концерту батька-диригента, який доповнює згадка-роздум батька про минуле життя, а також сповідь кінематографіста-початківця про свій власний пошук сенсу творчості й сенсу буття. А також про те, що ключову роль в цій історії зіграла мама режисера. Її позиції змусили тата залишитися з сім’єю, через це він не поїхав до Москви продовжувати свою музичну освіту.
Камера всюди слідує за головним персонажем фільму. Ми бачимо його на сцені з диригентською паличкою, на репетиції або за лаштунками, з літровим слоїком шампанського в руках на святкуванні. Разом їдемо в далеке село в чорнобильській зоні для музичної лекції в місцевій школі й до Санкт-Петербургу на екскурсію, встановлюємо пам’ятник на могилі дружини в рідному Житомирі. А от завершити фільм мав кадр, коли героя після інсульту несуть на ношах лікарі, а він як справжній оптиміст намагається напівпаралізованою рукою продиригувати мажорний акорд. Але про це ми тільки чуємо розповідь сина-автора стрічки, який опиняється в цей момент поруч з камерою, фільмує, але не включає епізод до картини.
— Мій фільм – лише мала частка вдячності татові Миколі Васяновичу, що заради мого дитинства 25 років тому відмовився від мрії всього життя – кар’єри симфонічного диригента — розповідає про свою роботу режисер. — Я виріс у провінційній житомирській філармонії, на 5 курсі подивившись «Репетицію оркестру» Фредеріко Фелліні, надихнувшись, задумав створити документальну коротку версію. Але з часом все це почало потрошку розвалюватись. Почав шукати персонажів, які б це все з’єднали і знайшов звісно батька. Тому філармонійна романтика, така нафталінова, сумна й смішна, відійшла на задній план. На передній вийшла історія сім’ї. Розповідь про нездійсненні мрії, амбіції, про батька, який не став видатним музикантом, але став видатною людиною.
Вчергове головний український кінофорум проілюстрував сумну тенденцію в українському кіно, основною рушійною силою якого залишається ентузіазм талановитої молоді, яка творить за фінансової підтримки звідусіль, але тільки не від власної держави.