Якій літературі і якому народу належить великий майстер слова Микола Гоголь? Ще одна спроба відповіді на це запитання — в інтерв’ю з Тарасом Чухлібом — директором Інституту козацтва, доктором історичних наук, заслуженим діячем науки і техніки, автором книги „Козацьке коріння Гоголя”, яка у серії „Невідома Україна” вийшла до 200-річного ювілею письменника. Розмову з науковцем провела журналіст Ірина Тимошенко.
Пане, Тарасе, навколо постаті Миколи Гоголя завжди існувало чимало таємниць і суперечок. Насамперед, з приводу того є він російським чи українським письменником? Це питання з новою силою постало сьогодні, коли до його особистості знову привернуто увагу всього літературного світу у зв’язку із святкуванням 200-літнього ювілею письменника.
— Насамперед, треба сказати, що українські історики, філологи, літературознавці, загалом, гоголезнавці не відбирають Миколу Васильовича Гоголя ні в росіян, ні в італійців, адже можна сказати, що він був і італійським художником, бо довго жив у Римі і малював там чудові картини, зокрема італійські собори. Так само його можна назвати і австрійським письменником, бо певний час він мешкав у Відні, де написав „Мертві душі” і працював над другим виданням „Тараса Бульби”… Російські гоголезнавці так само кажуть про те, що Микола Васильович був „русским писателем украинского происхождения”. Отже, щодо українського походження – про це ніхто не дискутує. />
Багато дискутують про те якій літературі належить його творча спадщина — російській чи українській…
— Я не розумію навколо чого йде дискусія? Так, він був російським письменником і це всі визнають, але разом з тим він був і українським письменником і про це треба говорити. Якщо російським письменником Микола Васильович був відносно того державного утворення, в якому він проживав, а він народився у Миргородському повіті Полтавської губернії, яка на той час входила до Російської імперії – він дійсно є російським письменником. А якщо, скажімо, брати його твори, то половина їх написана на українську тематику, це так звані малоросійські або ж українські повісті, в той часяк інша половина творів створена на російському матеріалі.
Тепер, проблема мови… Звичайно, він писав російською мовою, але ж у світі є багато письменників і поетів, які також писали іншими мовами. Зокрема, російською мовою писали Євген Гребінка і Тарас Шевченко, якого, очевидно, також можна вважати російським, оскільки він також творив у межах Російської імперії. Але, головне, це генетичний код, що його було закладено у Гоголя, який народився і виріс в українській родині. Тому всі його твори — і не лише ті, де йдеться про Україну — перейняті такою українською ментальністю, що відчувається: їх писав українець за свідомістю, за переконаннями, за характером…А по-друге, Миколі Васильовичу його друзі весь час закидали, що йому ще треба навчитися російської мови, адже та мова, якою писав він, дуже відчутно відрізнялася від тієї мови, якою писали, скажімо, Пушкін або Тургенєв, з якими до, речі, він товаришував… Мова Миколи Гоголя, якщо розбирати за синтаксисом – чітко відповідала українській мові, хіба що писав він російськими словами. Але ця дискусія може тривати вічно…
А, можливо, ці суперечки викликало зізнання самого Гоголя з приводу того, що він і сам не міг визначити, яка в нього душа, чи „хохляцька чи російська”?
— Ну, якщо дослівно, то це звучить так „Скажу вам, що я й сам не знаю, яка в мне душа, хохляцька чи руська. Знаю лише, що ніяк не дав би переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані Богом і, як навмисно, кожна з них порізно містить у собі те, чого немає в іншій”. З приводу цих слів, дійсно, можна багато дискутувати, але не підлягає сумніву той факт, що Микола Васильович не розчиняв малоросійське, українське у російському, великоросійському, тобто. він ці речі ставив обабіч. Він їх не протиставляв, але й не зливав у одному, як іноді йому це намагаються закидати, як з боку російських, так і українських радикалів…
До речі, щодо критики… Гоголю дорікали, що в його творах на українську тематику образи героїв, навіть описи природи є більш романтичними, ліричними, захоплюючими, натомість у російських творах — більш стриманими, а часом відверто неприязними…
— Про це писав і сам Микола Васильович, і з цього приводу у нього є дуже гарна стаття, де він висловлює своє ставлення до російських та українських пісень. Зокрема, про українські він говорить, що вони є дуже ліричними, мелодійними, що в них співається про козака-героя, про лицаря, який захищає свою землю, про те, що вони наповнені життям …А російські, навпаки, є сумними, вони не закликають до життя і не оспівують якогось народного героя якого в них, взагалі, немає… До речі, Гоголь дуже любив слухати і співати українських народних пісень, багато їх знав напам’ять, сам записав близько 500 пісень, які сьогодні зберігаються в архівах Москви і Санкт-Петербрурга і навіть допомагав своєму другові М. Максимовичу (першому ректору Київського університету Св. Володимира – тепер ім. Шевченка) видати збірку українських народних пісень.
Ну, а якщо говорити про малоросійське та російське, в Гоголя є стаття — ессе на історичну проблематику, яка називається „Размышления Мазепы”. В цьому літературно-історичному ессе Микола Васильович пише, вкладаючи свої слова в уста гетьмана Мазепи, що „существовала такая национальность, которая была отличной от русской национальности», тобто українська, і Мазепа задумувався про те, аби ця українська національність не втратила свою незалежність. І це Гоголь писав у 1835 році…
А у самого Миколи Васильовича було багато українського? Може він і вагався: куди його душа більше лине – до російського чи малоросійського, а все таки українське коріння давало про себе знати?
— Є дуже багато цікавих фактів, на які я натрапив у бібліотеках, в архівах під час пошуку матеріалів про родовід Миколи Васильовича для книги ”Козацьке коріння Гоголя”. Наприклад, цікавий момент, коли Гоголь приїхав у 1829 році вперше до Петербурга, то протягом двох-трьох років він ходив із такою українською зачіскою (як свідчив його близький знайомий Аксаков) „з хохліком” на голові. Є й інші свідчення сучасників Гоголя про те, що вся голова його була поголена але є довге пасмо волосся. Очевидно, це була така зачіска запорозького козака – „оселедець” на голові. З одного боку, він так шанував традиції свого народу, а з іншого — це був виклик суспільству, тому що він означував себе, як українця. І ще один промовистий факт, коли Гоголь вперше приїхав до Москви, його запросили в будинок до відомого артиста Щепкіна, його земляка з Полтавщини, який зібрав у себе вдома увесь тодішній артистичний бомонд. Але вони були знайомі лише по листуванню і до того ще ні разу не бачилися. І от що записав у своїх спогадах син Щепкіна :” Заходит неизвестный человек, раздевается, входит в комнату, окидывает взглядом всех присутствующих и поет:”Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: ой чи живі-чи здорові усі родичі гарбузові?” Тобто, він заспівав відому українську пісню і коли всі здивувалися, а хто ж це такий, тоді Щепкін сказав: ”А це до нас Микола Васильович Гоголь приїхав!” Якщо це проаналізувати, то знову ж таки, з одного боку, це був виклик, а з іншого, так би мовити, ідентифікування себе з тим українським земляцтвом, яке на той час було у Москві… А зі Щепкіним вони потім потоваришували, часто зустрічалися і любити поговорити про Україну, українське, співали пісні… Між іншим, обидва були великими гурманами і любили попоїсти, але любили свої, українські страви і як записували очевидці „постоянно говорили о борщах, варениках и каких-то паляницах”. Це ще один доказ того, що Гоголь за переконаннями був українцем.
Мало того, він розповідав анекдоти, і його за це дуже сварили Москві та Санкт-Петербурзі, тому що, я вибачаюсь, ці анекдоти були про дурних москалів. І ввів їх у обіг Микола Васильович. Але, з іншого боку є записи, що він розповідав анекдоти і про не дуже розумних малоросіян, своїх земляків…Тобто, посміятися Гоголь завжди любив і це відзначали його сучасники.
Отже, можна сказати, що Микола Васильович Гоголь був справжнім українським патріотом ?
— Так, і саме він став тією людиною, яка донесла до всього світу таку історичну спроможність України. Адже самобутня державність у формі Гетьманщини на той час вже була знищена російським урядом. Гоголь показав, що Україна може жити самостійно, хоча б на сторінках його літературних творів і тим самим він ніби передає естафету від тих козаків 16-17ст. до тих українців, які будуть жити вже після нього і які мусять знати свою історію. А побудова власної держави, самостійної чи незалежної неможлива без знання історії. І ми повинні гордитися тим, що Гоголь був великим українцем. Більшого українця, знаного у світі на сьогодні немає, адже його ювілей святкує не лише Україна та Росія — ЮНЕСКО оголосила 2009 рік роком Гоголя, тож святкування відбуваються по всій Європі: у Парижі, Відні, Римі… І, очевидно ми сьогодні не повинні дискутувати про те, яким письменником був Гоголь — російським чи українським? Ми повинні говорити про те, що на деякий час ми забули про Миколу Васильовича саме, як про українського письменника і, на жаль, сьогодні у шкільних курсах з літератури його творчість вивчають у зарубіжній літературі. Ну це просто нонсенс.
Таким чином, підстав для цієї дискусії, ви вважаєте, немає?
— Тут немає нічого такого, що б посварило український і російський народ. Я думаю, що у цій дискусії виграють ті, які будуть говорити, що Микола Васильович, насамперед, є світовим письменником, але ми знаємо, що найкраще світове твориться з найкращого національного. І в даному випадку це добре, що наш земляк, Микола Гоголь є українцем і є українським письменником, але дуже добре й те, що він зміг стати зачинателем цілого напрямку у російській літературі і його називають батьком російського реалістичного натуралізму. І це дуже добре, тому що українці, навіть в той час, коли ще не було державності, могли впливати на інші культури, на інші держави, на інші політичні еліти. І нам ще треба вчитися у Миколи Васильовича пропагувати своє, українське і не боятися говорити українською мовою і гордитися своїми земляками і своєю країною.